Дівчина, винувато опустивши голову, ледь забралася в екіпаж що під'їхав, і відразу ж потягнулася за пляшкою з водою.
— Може заскочимо в якийсь шинок, похмелишся, а то на тебе важко дивитися. — порадив я, дивлячись, як Баффі видудливши половину пляшки, опустила голову мені на плече.
— Я щойно випила антиалкогольне зілля, за двадцять хвилин почну приходити до норми. А зараз, поки їдемо, я трохи подрімаю у тебе на плечі, ти не проти? — запитала вона, зручніше вкладаючись біля мене.
— Яке там проти, щоб ти мені потім вдома знову сімейну сцену влаштувала. — але Баффі вже нічого не чула, бо спала як немовля.
До самих західних воріт нам не вдалося під'їхати, туди пропускали або спецтранспорт (вози зі зброєю або з матеріалами та інструментами) або за спеціальними перепустками. Тож частину шляху нам довелося пройти пішки, через що ми ще більше запізнилися. Дівчата, які чекали на нас біля воріт у повному екіпіруванні, нетерпляче ходили туди-сюди, лаючись на все підряд
— Ну нарешті! І пів року не минуло! — вигукнула Чібі.
— Ну по Баффі відразу видно, хто винен у спізненні. — посміхаючись заявила Саті, а потім помітивши мене, грайливо заблимала бляклими очима і, взявши під руку, тісно притиснулася крутим стегном. — Привіт, ну як, сумував за мною?
— Тільки про тебе й думав. — буркнув я, намагаючись вивільнити свою руку.
— Напевно уявляв мене в тій червоній білизні, я пам'ятаю якими очима ти тоді витріщався на мої принади, прямо пожирав. Якби не твій недоумкуватий друг, та ніч стала б незабутньою для нас обох. Але нічого, все ще попереду.
— Звичайно, як скажеш. — я не став з нею сперечатися і, нарешті звільнившись від настирливої німфоманки, голосно запитав. — Дівчата, поки нас не було, багато людей вийшло?
— Так, чимало. Ще трохи і можна було б розходитися по домівках, тільки даремно забруднилися в тамтешній багнюці. — діловито відповіла все та ж Чібі.
— Вибачте, дівчата, просто я, здається, вчора трохи перебрала. — жалісно почала вибачатися Баффі.
— Зате як вчора кричала: " Візьмемо ще по пляшці, чого там пити!". — підколола Саті.
Одна Мон йшла мовчки, невпевнено вдивляючись у безрадісний та пустельний пейзаж, що відкрився нашим поглядам, як тільки ми минули довгий прохід зовнішньої стіни й зупинилися посеред звідного мосту, вирішуючи, куди слід іти. Поки дівчата тихо переговорювалися, вирішуючи, нагальні проблеми, я підійшов до краю мосту і глянув на рів, що оперізував все місто від самих гір, що синіли далеко ліворуч, і до бурхливої глибоководної річки, яку звідси і не видно, і не чутно. Рів був досить широким, метрів шість-сім, для людини й простого інфікованого непереборна перешкода, а ось для більшості видів мутантів, нічого особливого. Як говорили бувалі системні, раніше він являв собою глибоку заповнену водою перешкоду, зараз же, через постійні напади мерців, рів практично повністю став забитий їх тілами, що не знаючи почуття самозбереження лізли як божевільні один по одному розчавлюючи накопиченою масою нижні ряди, вщент. Але як мені здається, в минулому моєму бою на стіні, тіл було більше, майже врівень з берегами, зараз же рів був наполовину порожній. Не думаю, що це місцеві взялися за очищення каналу, швидше некрофаги постаралися. Хм, ще пару тижнів без нападів, і тут знову забурлить вода.
— Стрілку, ти на що там так витріщаєшся, помітив знайоме обличчя? — Саті підколов Баффі, схоже взялася за мене.
Я хотів було відповісти, що побачив там багато облич, схожих на неї, але подумавши, що цією фразою серйозно ображу дівчину, хоч і таку нав'язливу, але все ж з почуттям власної гідності, просто буркнув:
Попереду смертний бій
І смерті оскал кривавий
Та в нас тільки шлях вперед
Позаду, горять переправи
— Гей, ти про що, який оскал, хто горить?.. — Саті з подивом дивилася на мене, а потім потроху відійшла до своїх подруг, час від часу кидаючи в мій бік здивовані погляди.
— Коротше, план такий. — взяла слово Баффі, остаточно прийшовши до тями після вчорашньої пиятики. — Повільно рухаємося в бік гір, Саті та Еех як самостійні бойові одиниці йдуть попереду і б'ють всіх тварюк яких бачать, Мон завдає удару по далеких цілях, я всіх прикриваю і в разі чого зцілюю, а Чібі "крабить" зі своїми жуками як не знаю хто.
— А що, Чібі як бойова одиниця... — я поставив питання, але не закінчив, даючи дівчатам можливість пояснити.
— Практично повний нуль. — сама за себе, відповіла та. — При виборі гілки злегка гальмонула й зупинилася на тій, яка в більшості своїй розвиває навички і вміння смертельні для живих істот, а ось проти зомбі й мутантів з мене ніякої користі. Тому й буду підбирати шмот і монети, позаяк в бою я можу тільки вогняних бджіл напустити, що випалюють очі, а так за допомогою навику "Скарабеї" випускаю купу жуків, які зберуть все в радіусі шести-семи метрів не гірше пилососа.
— І що нічого вже змінити не можна?
— Можна. На п'ятдесятому рівні, в моїй книзі навичок з'явиться нова гібридна гілка, де я вже зможу завдавати шкоди всім істотам, і живим, і мертвим. Але до цього ще цілих дванадцять рівнів, сподіваюся, що сьогодні вдасться підняти хоч би парочку.
— Нам би теж. — сумно зітхнула, Мон.
— А мені взагалі цілих п'ять треба. — заявила Баффі. — Тоді змогла б вся одягнутися в легендарний шмот.
— І за один спасибі ще скажеш, он, глянь, суцільна пустка, навіть натяку на задрипаного зомбі не видно. — охолодила її запал Саті.
— Якийсь незрозумілий туман наближається, зовсім не до речі. — кивнув я на густу білу завісу, що сунула в наш бік.
— Скоро сезон дощів, а перед ними місто завжди накриває туманами. — пояснила Мон. — У цей час незмінно стає так сумно і самотньо, що хоч вий. А ще небезпечно — з такої імли дуже любить недоречно з'являтися якась неприємна гидота.
— Гаразд, досить стояти, і так багато часу втратили, берімося до роботи. — підбадьорила всіх Чібі таким голосом, ніби вона лідер загону.
— Так, народ, ловимо запрошення до загону. Через туман тримаємося ближче до купи, щоб бачити одне одного. Розмовляємо голосно, аби інші учасники, які раптово вийшли на нас, не почали стріляти з переляку, але й занадто репетувати теж не треба, глухих там теж немає. — Це Баффі згадала, що насправді вона лідер, і почала діловито роздавати команди направо й наліво, до речі, досить розумні. — А головне, час від часу повертаємо голови вліво та дивимося, чи видно стіни міста, і якщо раптом вони зникнуть з поля зору, підіймаємо тривогу, до речі, це стосується й занадто великих груп інфікованих, а також високорівневих монстрів, якщо такі з'являться, відразу ноги в руки.
Ну що ж, команди чіткі й зрозумілі, народ слухає, сприймає і головне не полемізує. Значить зробили з минулого данжу деякі висновки, почали планувати, дійшли згоди щодо субординації на час походу, та й судячи з екіпіровки, значно посилилися. Можна сказати, що дівоча компанія стала більш-менш схожою на злагоджену бойову групу. Сюди б ще танка, було б взагалі шикарно, я б і сам з ними став ходити на постійній основі. Хоча Баффі говорила, що розжилася і магічним щитом і "екраном", а якщо обидва навики чергуються, йдучи один за одним та з мінімальним відкатом, то вона сама, цілком може за танка зійти. Ось тільки чи багато сили й захисту у тих щитів у персонажа 45-го рівня, може інший монстр з одного удару винесе ту перешкоду, та ще й разом з загоном.
Так розмірковуючи та весь час уважно вдивляючись в туман, що огорнув нас, ми не надто швидко, але й не надто повільно, просувалися в заданому напрямку. Чібі, що йшла в центрі нашої, так би мовити, "коробочки", спритно намагічила з дві дюжини жуків-скарабеїв, розміром з долоню, які тут же кинулися хто, зариватися в землю, хто носом ритися в ній, а деякі немов трактор орали довгі борозни в пошуках здобичі. За годину нашого неквапливого переміщення, жуки зуміли нарити півтори золоті монети. Ну таке, ні багато ні мало — на хороший перекус для нашої п'ятірки. Проте, одягу та патронів добули не відомо скільки, щоправда, здебільшого синього та зеленого, зате половина куль, якраз мого калібру, дрібниця, але приємно. А ось щодо здобуття рівнів справи йшли зовсім не важливо. По ходу топклани ґрунтовно взялися за винищення нечисті, що з'явилася, або інші загони низькорівневих гравців, які вийшли на відміну від нас відразу за основною масою, вже встигли за великим рахунком прорідити відірваних від загальної маси, мерців. На нашу долю дісталося всього лише кілька штук, та й то, як тільки їх потворні харі тільки-но виринали з туману, я швидким і влучним пострілом в голову відразу укладав їх на землю, дівчатам навіть робити нічого не доводилося. Так що з приводу досвіду, як би не хотілося, але все-таки доведеться їм побігати по місту, виконуючи муніципальні завдання. Це й зрозуміло, крокуючи вперед, ми все частіше починали стикатися з іншими загонами, які, як і ми, вийшли з самого ранку, щоб набрати халявних трофеїв та досвіду, і деякі з них, судячи з частих пострілів і вибухів, були набагато вдалішими за нас.
Минуло вже дві години, як ми нишпоримо по чорнозему що неприємно чавкає під ногами, налипаючи на взуття й уповільнює наш цілеспрямований рух у пошуках "щастя". Мої кеди вже не схожі на себе через налиплий бруд, як і ноги, до колін повністю заляпані тією ж багнюкою. Наш прибуток у монетах зріс до двох з половиною золотих і ста патронів 44-го калібру, решту я навіть не рахував, але Чібі сказала, що нам пощастило натрапити на кілька штук фіолетового шмоту, який дещо коштує. Докучливий народ відразу став вимагати, щоб вона хоча б навмання порахувала наш бариш. Вона погодилася і "пірнувши" у свій віртуальний рюкзак почала з відстороненим поглядом підраховувати наш можливий прибуток. За п'ять хвилин ми знали, що станемо власниками, якщо звичайно все продамо, майже десяти золотих на кожного.
— Чорт з ним, з цим досвідом, беремо що є і йдемо, я вже замучилася, бруд місити, вся в болоті як кікімора. — рішуче заявила Саті, я ледь встиг закрити рот, щоб звідти не злетіло, мовляв, вона й без болота, та ще кікімора, але стримався.
— Давайте ще хоча б годинку, мені за квартиру п'ятнадцять золотих треба віддати за наступний місяць, хоч по п'ятірці ще і все. — заголосила Баффі, забувши, що вона командир загону і поки може наказувати.
— Гаразд, але тільки по п'ятірці й кидаємо цей тупий похід, — з похмурим виглядом погодилася Саті.
Я б, якщо чесно, теж пішов додому або, швидше за все, рушив на головну площу міста, дізнатися, як там справи у протестувальників, тому що туга мене заїла, словами не передати.