Наскільки ж, всі жінки схожі у своїх вчинках.
— Малечу в будь-якому випадку потрібно десь прилаштувати. Бігати за мною – не варіант. Моє життя – це війна, і дівчинці там немає місця... Можливо, ти знаєш якусь бездітну сім'ю, що хоче або може удочерити сироту?
— Нікого такого. У нашому місті практично немає такого поняття, як бездітна сім'я, знахарі не тільки відновлюють репродуктивні органи, а й можуть виростити нові… забула, як називається цей процес. Звичайно, я можу запитати, але це все одно займе деякий час, ти знаєш. І на цей період за нею потрібен догляд.
— Та ну... я не можу собі цього дозволити, мабуть, здам у дитячий будинок.
— Вирішувати звичайно тобі, але я не думаю, що їй там буде краще. Ти бачиш її стан, її ставлення до чужих людей... дівчинка відразу стане ізгоєм, а як ставляться до таких дітей однолітки й тим більше старші хлопці — здогадуєшся? І якщо ти думаєш, що персонал щось контролює – то глибоко помиляєшся. Та і що можуть хотіти робити, люди, які живуть на міські дотації, які, до речі, зараз самі мінімальні, через постійну війну з інфікованими, яка забирає левову частку всіх коштів і ресурсів.
— Яка ж ти, однак розумна, — здивувався я, хм, аж дивно для такої красуні.
— Я ж казала тобі, що колись готувалася до зовсім іншого життя, де треба було вміти спілкуватися з людьми різних класів. Хто ж знав, що мені судилося стати лишень крамаркою. — вона сумно зітхнула, продовжуючи гладити мене.
— Слухай! А якщо до тебе... скажеш, що підібрала під дверима, покажеш чоловікові її костомахи — може пройметься і ?.. — змінив я тему.
— Він! Пройметься! Не сміши мене, стрільцю. Якщо я тобі сказала, що мій чоловік добре ставиться до моєї доньки, то я просто не все тобі розповіла, та й навіщо тобі це потрібно. Він не б'є ні її, ні мене, але тримає нас на такому короткому повідку, що ми залежимо від нього майже у всьому. Незважаючи на те що він всього лише пекар, у нього є численні родичі, так, не у вищих ешелонах влади, зате на багатьох ключових посадах, які можуть суттєво впливати на події. Так що, покинувши його, я просто опинюся на вулиці без засобів до існування, і з дитиною на руках. Та й пристойну роботу я не зможу знайти завдячуючи його родичам, а ще Самі відрахують зі школи, а я так хочу, щоб вона здобула освіту. І ще одне... Він дуже хоче свою дитину — спадкоємця, але сама думка про те, щоб від нього народити, для мене нестерпна, я потай приймаю деякі препарати, що перешкоджають зачаттю, а він зовсім не дурень і вже щось почав підозрювати та більш наполегливо пропонувати сходити до лікаря ... поки що мені вдається відхрещуватись ... а що буде, якщо я покажу йому ще одну, чужу дитину, та ще й безпритульну сироту?
— Ти кажеш, що залежна від нього? А де ж взяла сто золотих на... це саме. Гроші ж то не маленькі?
— Це гроші, на чорний день. У мене вони були ще з часів до заміжжя, мій чоловік про них нічого не знає.
— Ну, так скористайся ними, бери дівчат, йди від чоловіка, на перший час тобі вистачить, а далі я розкручуся — допоможу.
— А чи допоможеш? Стрільцю? Чи за день забудеш, і зникнеш, розчинишся серед гільдій і кланів, де мене навіть не пустять на поріг. І я залишуся одна на вулиці, але вже з двома дітьми. Що ж, припустимо, що ти виявишся порядною людиною, і піклуватимешся про нас. Але, як ти кажеш, твоя доля – війна, і якщо не сьогодні, то завтра загинеш...
— Я і так можу загинути, а мала залишиться одна.
— Як би жорстоко це не звучало, але тоді, вона залишиться там, де і була, для дівчинки майже нічого не зміниться, вона трохи посумує за тобою, але думки про їжу і тимчасове житло швидко витіснять всі інші. Ти засуджуєш мене за такі погляди на життя, стрільцю. Може і правильно, ти й так напевно думаєш, що я безпринципна жінка, готова на все заради наживи, навіть зрадити свого чоловіка, хоч і не коханого, але законного. Ну, нехай буде... думай, що хочеш. Тільки я не можу допустити, щоб моя донечка теж перетворилася на П'яточку...
— Знаєте, шановна хазяєчко, коли ви вдарили мене по плечу на порозі своєї хати, мені було так боляче, що я й досі погано себе почуваю. І коли я почуваюся погано, то комусь має бути теж зле. Тож я мушу негайно когось покарати, і я вже, здається приглядів собі цього – "когось" для цієї справи...
Я простягнув руку до розслабленої дівчини, вона зойкнула від несподіванки, і спробувала відскочити, та мені вдалося схопити її та легенько смикнувши, затягти таки до себе в ванну. Вона почала чинити опір і ледь чутно обурюватися:
— Це неправда, не було такого. Тобі примарилось, від недосипу!
— А от зараз як всиплю комусь, по саме не балуй, й відразу перестану марити!
— Дурненький! П'яточку розбудимо... та й чоловік скоро повернеться... божевільний... Ох!
Приблизно за годину, лежачи на моєму плечі й закинувши на мене гладеньку і смагляву ніжку, оголена дівчина раптом підскочила, боляче вдаривши мене коліном в живіт.
— Час!
— Де!
— Ніде! Його взагалі не залишилось. Давай, швидше вилазь і одягайся. Підбери те, що тобі підходить..., і хто ж тебе так відгодував? А я піду і розбуджу П'яточку.
— Егей. А рушник? — крикнув я, бо дівчина схопила те, що для мене призначалося, і сама в нього обернулася.
— Ти мою сукню зіпсував. Одягайтеся тепер так.
Ну що ж, цілком справедливо. Я схопив перший-ліпший одяг, це виявилися штани, але спочатку, звичайно, я одягнув свої чорні труси, які мені навіть не спадало на думку викидати, та й навіщо – вчора тільки одягнув. У талії штани підійшли як раз, а ось по довжині зовсім короткі. Я всього лишень по два рази підкотив кожну штанину, і вони якраз стали трохи нижче мого коліна. Так і залишу, будуть схожі на бриджі, тим більше, що я вже почав звикати до цього вбрання. Треті штани і треті до колін.
У цей момент пролунало коротке "Ах" — це була дівчина, що вистрибнула з ванної кімнати і побачила щось внизу біля дверей, з іншого боку. Вона на мить завмерла, прикривши відкритий рот долонею. Я застебнув штани й швидко вискочив за нею. Хоча вже приблизно уявляв, що там побачу.
Картина маслом.
Біля дверей, внизу, закутана в маленьку дитячу ковдру, з незамінною лялькою в руках, насупившись, сиділа П'яточка. Вона, мабуть, прокинулася, і, не побачивши мене поруч з собою, знову полетіла у ванну. А от до дверної ручки, напевно, або не могла дотягнутися, або просто заклинило замок, що більш ймовірно, тому що перший раз же якось увійшла, та вдруге відкрити двері вже не змогла. І, мабуть, добре чула, як ми там "шумимо", тому далі вже не шукала, а вирішила почекати біля дверей, щоб зараз з німим докором подивитися в наші безсоромні очі.
— О небо! — знову вигукнула Самая'. — Ти весь час тут була?
— Ну а, де ж іще. — відповів я замість дівчинки.
— Невже вона все чула? Як ми там... – почервоніла вона.
— Я думаю, що там не тільки вона чула, а й добра половина сусідів. Та ти не хвилюйся, чого вони тільки сьогодні не чули з цього будинку. Ймовірно, проходячи повз вас, почнуть хреститися.
— От дурник! Це ж не смішно... — вона ляснула мене рукою по плечу, і, підхопивши малючку, побігла в сусідню кімнату.
Ну, а П'яточка, побачивши, що її знову відносять від мене, скорчила гримасу, ніби оцту ковтнула, і вже була на межі "виступити" з новим ранковим концертом. Та я побачивши її натрій', суворо зиркнув лихим оком, а для більшої переконливості ще й пригрозив пальцем:
— Не плач! Навіть не думайте про це! Я одягаюся і йду за тобою. Ніяких істерик!
Начебто заспокоївши її на деякий час таким чином, я знову заскочив у ванну і почав ритися в решті одягу.
В основному, там все було на мене замалим. Підійшла тільки біла майка, в якій люблять дефілювати наші пенсіонери, виходячи вранці на балкон. Я відразу ж одягнув її на себе. Вже не голий. На мить задумався, як же цікаво у світі Терри співіснують речі з епохи Відродження (в якій, з погляду на манери одягатися та стилю будівель, тепер жило місто) та різні нововведення моєї епохи: Наприклад, лицарські обладунки та кевларові бронежилети, дерев'яні балісти та сучасні системи ППО. Ну, або хоча б, чоловічі аристократичні ботфорти та совдеповські кеди.
Останні я знайшов серед купи одягу. Приміряв, поворушив пальцями... начебто не тиснуть, як то кажуть — мій розмір, сорок п'ятий, розтоптаний.
І тут я здивувалася вдруге! В голові тренькнуло, і вже автоматично я відкрив повідомлення, що надійшло від Системи. А потім відкрив ще й рота – від несподіванки... кеди, виявилися геймерським, ігровим шмотом. Сині з двома оцінками спритності. Одна + 5, а інша +10. У підсумку, надівши їх на себе, я додав до цієї характеристики 15 балів, що в сумі склало цифру в 20 балів. Оце так! По ходу я за сьогоднішній день перекрив вже третю характеристику і піднявся на п'ять пунктів в спритності. Продуктивненько. Мені потрібно буде десь перевірити, чи зможу я зараз крутонути сальто, або хоча б жонглювати трьома предметами. Взуття мало 200 очок міцності, за терміном використання показник буде поступово зменшуватися, поки вони, якщо не зробити ремонт, не перетворяться на мотлох. Потрібно дізнатися їх ціну у дядечка Ау (якщо, звичайно, не пристрілить), і тоді стане зрозуміло, купувати нові або ремонтувати старі.
Цікаво, звідки взявся ігровий шмот Самай'. Піду і запитаю. Затягнувши шнурки, засунувши револьвер за пояс і прикривши його майкою, пішов до кімнати, за дверима якої хвилину тому зникла дівчина з малою.
Як на мене, Самай' дійсно була хорошою господинею. Що трохи дивно... з жінками такого практично не буває – вони або хороші господарки, або розумні, або красуні. Ця ж, навпаки, поєднувала в собі всі якості. І не дивно що її пригнічувало, тихе, муторне життя, забитої крамарки. При такому поєднанні параметрів, її нинішній соціальний статус – це бомба уповільненої дії, не знаєш, коли рвоне. Даремно, звичайно, пекар насильно тримає дівчину біля себе. Не по Савці свитка. Її життя – це яскраві вогні палаців, бали, маскаради, дуелі, тільки за одну її увагу. Тому певно й шукала будь-яку можливість вибратися звідси.
За той час, що я надягав майку і кеди, вона встигла повністю одягнути малечу, і навіть сама одяглася в просте літнє плаття, яке попри свою простоту, досить вигідно підкреслювало її принади.
П'яточка – це окрема історія.