Вже не дуже боячись, я почав розкручувати щільно намотану тканину, і коли прибрав останній клаптик з того місця, звідки доносилося мугикання, на мене дивилося перелякане обличчя хлопчика років семи, з кляпом у роті. Ну ось, а я боявся, розслабившись, потягнув тканину на себе, звільняючи полоненому рот, і тут проклятий пацан як зареве... я від переляку випустив його з рук і згорток шустро покотився вниз прямо до краю, там трохи побалансувавши почав повільно перехилятися вниз ще секунду й загрожуючи впасти на землю. Мені не залишалося нічого іншого, як зробити довгий стрибок і перекотившись до краю, встигнути схопити хлопчика, що полетів вниз. Так я й повис, однією рукою чіпляючись за водостічний відлив, а іншою чіпко тримаючи пакунок, що репетував не своїм голосом. Добре хоч високо не було, всього лише край даху двоповерхового будинку, вниз, якщо не брати до уваги мій звислий зріст, метрів три не більше. Ну я й стрибнув, на своє щастя, прямо у квітник, тому приземлення вийшло м'яким без відбитих ступень, та й згорток встиг підхопити на обидві руки. Нормально.
Повз стіни "потерпілого" будинку купчилися його мешканці, ошелешено дивлячись на безкоштовне видовище, та й біля сусідніх почали збиратися напівсонні сусіди, тихо перешіптуючись між собою. Я вирішив вийти з квітника на дорогу, щоб пошукати найближчий поліцейський наряд, і якщо такого не знайдеться, стукати до Аньки в лічку, та тільки моя нога ступила на холодні камені мостової, як звідусіль почали лунати крики й звучати клацання зведеної зброї:
— Негайно кидай зброю й поклади дитину на землю поруч із собою, потім підійми руки і повільно опустися на коліна! Виконуй, або стріляємо на ураження!
— Блін, хлопці, ще не набридло стріляти? Може, досить хрінню маятись? Та й хлопчиська хто-небудь заберіть, задовбав кричати. А я спати піду.
Розділ третій
Спати мені, звичайно ж, ніхто не дав, але й стріляти та ставити на коліна теж не стали. Деякі відразу впізнали і передали іншим, а деякі були вражені половиною трупа щура, витягнутого мною з того ж квітника й стояли з роззявленими ротами. Загалом сиджу я зараз знову в кабінеті у Степанова, о третій годині ночі й позіхаю на повний рот, в той час як мені обробляє рани на спині їх штатний цілитель, викликаний в терміновому порядку. Руку й ногу він мені вже обробив і тепер закінчував зі спиною, поруч біля шафи сиділа Аня й годувала переляканого хлопчика, поки підлеглі з'ясовували, хто його батьки, а навпроти, за столом, сидів Степанов і, почухуючи залисини, читав мої показання.
— Ну ось і все, молодий чоловіче, рани я вам обробив, до завтрашнього вечора пов'язки поки не знімайте, ну а там порізи зарубцюються і за день-два зникнуть, як і не було. Хіба що на руці процес загоєння триватиме трохи довше, але теж нічого страшного. — проінструктував мене док, складаючи свої інструменти в чорний саквояж. — Степанов, я свою роботу виконав, можу бути вільний?
— Так, так, дякую, завтра зустрінемося. — відірвався той від читання і розсіяно покрутив головою.
— Ну вже не завтра, а сьогодні, але це я так, до слова. Бажаю здоров'я! — попрощався цілитель і, підхопивши свою валізу, швидко ретирувався.
— Ні, я неодмінно повинен затягнути тебе до нас у департамент, навіть на твоїх умовах, навіть як позаштатного консультанта з вільним графіком відвідування і без обов'язкової щомісячної звітності. Подумай на дозвіллі, будеш жити, як і раніше, робити що захочеш, а тобі за це ще й гроші будуть капати. Ні, ти тільки уяви, лише позавчора почали надходити перші заяви про викрадення діточок, а сьогодні ти привозиш нам труп викрадача, та ще й новий підвид. Тепер би ще з'ясувати, куди він тягнув хлопчика, і для чого?
— Та тут варіанти тільки два, або біля стіни його чекали спільники, або він тримає малечу в одній з тих майстерень між стінами, а потім, коли набрав би достатню кількість, якимось чином переправив через стіну. Слухай, Степанов, я вже тобі в письмовій формі все виклав, давай я додому піду, спати хочеться. І до речі, чого цей пацан весь час на мене вовком дивиться, може його стукнути?
— Так, громадянин Еех, а ну припиніть затівати свавілля в стінах правоохоронних органів. Просто він, напевно, не бачив обличчя... кхм, не бачив свого викрадача і першим, хто потрапив йому на очі, був ти, ось він своїм дитячим розумом і сприймає тебе як ворога.
— Чуєш, малий, якщо будеш на мене так дивитися, то, коли тебе наступного разу викраде бабайка і почне величезними зубами живцем пожирати твоє кволе тільце, я дідька лисого побіжу тебе рятувати, пропадай там пропадом . — гримнув я на пацана, перелякавши його до такої міри, що, забувши жувати, він, охоплений жахом, немов перелякане кошеня, міцно притиснувся до дівчини, намагаючись сховати своє обличчя від мого грізного погляду, нагадуючи чимось П'яточку.
— Стрілку, припини лякати дитину, він і так натерпівся! — суворим голосом дорікнула мені капітанша, притискаючи до себе хлопчика.
— Просто наш стрілок, звиклий до загального обожнювання, ще не знає, що за деякі добрі справи можна довіку чекати та так не дочекатися подяки і схвалення, а іноді тобі ще й за твоє благодіяння можуть плюнути в обличчя. Така людська сутність, гомо сапієнс вважає, що всі йому чимось зобов'язані, просто за те, що він є, і, якщо щось не так, відразу в багнети. Ти мені краще скажи, як думаєш, для чого щур викрадав дітей, як їжу для свого виводку чи причина в іншому?
— А ти чого мене питаєш, я що, співробітник вашого департаменту? Он з ранку збирай своїх підлеглих і нехай у них голова болить що та як, а я краще додому, на бокову.
— Тобі б лише поїсти, побитися й поспати, і ні щоб як свідомий громадянин нашого міста з повною самовіддачею і яскравим запалом в очах посприяти правоохоронним органам, в їх не легкій справі. Несвідомий ще у нас місцевий обиватель ох і не свідомий.
— До речі, Степанов, про свідомих! А мені часом ніякої нагороди не належить за спійманого викрадача?
— Яка нагорода, я ж казав, що справу тільки відкрили. І якщо щось подібне оголошували, мені про це невідомо.
— Зазвичай Система залучає сторонніх для допомоги будь-якому департаменту, тільки якщо справа сильно затягнулася або її розслідування заходить у глухий кут. Але у твоєму випадку, за одного тільки щура-мутанта як новий підвид в будь-якому випадку щось перепаде. — пояснила Аня, витираючи хлопчикові забруднений після прийому їжі рот.
— Зрозуміло, ну тоді я піду. Все одно у вас бідолах, нічим поживитися, он останній бутерброд і той дрібний зжер.
— До речі, хотів тебе попередити, щоб надовго нікуди не пропадав. — раптом заявив Степанов.
— Ти це сказав мешканцю міста що знаходиться в облозі...
— Ну це я, загалом, просто днями викличу тебе офіційною повісткою для дачі свідчень, — ошелешив мене майор.
— Це через щура, чи що?
— Та ні, друже, там все набагато складніше, але не хочу забігати наперед. Прийдеш, зрозумієш. Тож не ігноруй запрошення. Буду чекати.
— Гаразд, прийду, чого не прийти. Ну все, я пішов, не сумуйте.
— А я впізнав тебе! Ти Великий Стрілок! — раптом ні з того, ні з сього малий, відскочивши від дівчини, встав посеред кімнати і "кинув" мені в спину гучну заяву, ніби в чомусь звинувачуючи.
— Ні! З чого ти взяв?
— Так! Я бачив тебе на фотографії, яка стоїть на тумбочці в спальні моєї мами!
— Ух ти! А скільки мамі років?
— Стрілку! — підскочила Анна, враз почервонівши і сердито дивлячись на мене.
Степанов, який скромно стояв біля віконця, дивлячись на нас, голосно розреготався.
— Бачиш, вона теж каже, що ти Стрілок, значить так воно і є. — не відставав впертий хлопчик. — А ти вкрав мене, тому що у тебе немає своїх дітей, і ти вирішив завести сина? Так міг і не красти, я б і так погодився, адже татуня у мене все одно немає та й ніколи не було, хоча дуже потрібен. А я б тебе слухав і допомагав бити інфікованих та монстрів. Тільки маму треба обов'язково забрати, вона одна без мене пропаде.
Степанов ледь не впав на підлогу від сміху.
— Якщо така потреба в батьках, то чому вовком на мене дивишся? — з іронією в голосі поцікавився у жвавого малого.
— А чому викрадати відразу? Знаєш, як мама переживатиме, адже я у неї єдиний. Що, по-людськи вчинити мізків не вистачило? — кажучи це, пацан ще й пальцем по лобі себе постукав.
Степанов гепнувся на стілець, тримаючись рукою за живіт, ледь не заходячись в істериці. Ну я зараз тобі задам — реготун.
— А звідки мізкам взятися, коли з монстрами майже через день стикаюся — от і відбили. А ось що до твого викрадення, то це мені он той дядько, що регоче, як кінь, порадив. Каже, мовляв, наші клієнти багато хто так робить, і ти спробуй.
— Так це ж мент! — вигукнув хлопчина, озираючись на майора що так і продовжував хихотіти. — Та ще й такий непоказний, худющий та лисий що твоє коліно, чого він може путнього порадити. Своєю головою треба думати, адже для цього вона до твого тулуба і прикладена, а не тільки щоб кепку на ній носити.
Степанов уже не сміявся, зате я реготав, дивлячись, як червоніє від обурення його обличчя. Не стримавшись, розсміялася і Аня, не втримавшись на ногах, присіла на стілець і сховала обличчя в долоні.
— Ого, брате, дивлюся гострий ти на язик, однак.
— Гострий, а ні адреси своєї не знає, ні імені матері не пам'ятає. — долинув від вікна ображений голос Степанова.
— Звідки мені знати, як мамку звуть, мамка вона і є мамка. А адреси не знаю, бо грамоти ще не навчений, шість років всього, тільки цього року до школи пішов.
— Ого, та ти вже дорослий раз до школи пішов, та й у серйозних питаннях, дивлюся, розбираєшся, навіщо тобі батько?
— Потрібен, дуже потрібен. Від сусідських хлопців би мене захищав, а то зовсім проходу не дають.
— А сам що, здачі дати не можеш?
— Який там, ще малий, сили не вистачає, та й багато їх, оравою як налітають, відразу з ніг валять. А ще й ображають — сином марамойки кличуть. Це тому, що мама ходить мити підлоги в сусідню їдальню, та ще й у сусідів, хто багатший, прибирається, адже грошей ні на що не вистачає. А ще тітка противна, у якої ми квартирку знімаємо на горищі, любить штовхнути мене або ляпаса дати, товста така, хрін їй, що зробиш, і маму постійно лає ні про що.