Вже не дуже боячись, я почав розкручувати щільно намотану тканину, і коли прибрав останній клаптик з того місця, звідки доносилося мугикання, на мене дивилося перелякане обличчя хлопчика років семи, з кляпом у роті. Ну ось, а я боявся, розслабившись, потягнув тканину на себе, звільняючи полоненому рот, і тут проклятий пацан як зареве... я від переляку випустив його з рук і згорток шустро покотився вниз прямо до краю, там трохи побалансувавши почав повільно перехилятися вниз ще секунду й загрожуючи впасти на землю. Мені не залишалося нічого іншого, як зробити довгий стрибок і перекотившись до краю, встигнути схопити хлопчика, що полетів вниз. Так я й повис, однією рукою чіпляючись за водостічний відлив, а іншою чіпко тримаючи пакунок, що репетував не своїм голосом. Добре хоч високо не було, всього лише край даху двоповерхового будинку, вниз, якщо не брати до уваги мій звислий зріст, метрів три не більше. Ну я й стрибнув, на своє щастя, прямо у квітник, тому приземлення вийшло м'яким без відбитих ступень, та й згорток встиг підхопити на обидві руки. Нормально.
Повз стіни "потерпілого" будинку купчилися його мешканці, ошелешено дивлячись на безкоштовне видовище, та й біля сусідніх почали збиратися напівсонні сусіди, тихо перешіптуючись між собою. Я вирішив вийти з квітника на дорогу, щоб пошукати найближчий поліцейський наряд, і якщо такого не знайдеться, стукати до Аньки в лічку, та тільки моя нога ступила на холодні камені мостової, як звідусіль почали лунати крики й звучати клацання зведеної зброї:
— Негайно кидай зброю й поклади дитину на землю поруч із собою, потім підійми руки і повільно опустися на коліна! Виконуй, або стріляємо на ураження!
— Блін, хлопці, ще не набридло стріляти? Може, досить хрінню маятись? Та й хлопчиська хто-небудь заберіть, задовбав кричати. А я спати піду.