Немає тіла — немає діла. Чи я правий?
Я стояв майже впритул до велетня, він був на півголови вищий за мене, і десь на п'ятдесят кілограмів важчий. Але ми були рівні...
— Я, правий! — хмикнув я, прочитавши, все в його очах. – От і думай тепер – як воно буде далі. І ще одне...
Я потягнувся до свого віртуального рюкзака вишкріб звідти всі гроші. Сума зібралася пристойна, для того, щоб заплатити за 70 патронів, які він мені позичив, її більш ніж вистачало і навіть покривало рази в три. Та я не став розмінюватись на дрібниці, а схопивши все в кулак і простягнувши руку, висипав всі монети йому під ноги.
— Не люблю, коли винен.
Він міг убити мене одним ударом, за таке... та просто стояв і мовчав. Я спокійно обійшов його, ще й навмисне злегка зачепивши плечем, і зі свистом, та незворушним виразом обличчя, почав спускатися небезпечними сходами. І в чого питається, я так боявся.
Спускаючись сходами, озирнувся, стрілець за мною не йшов, можливо, він знав інший спуск. А може, його совість замучила і він зістрибнув зі стіни та й вбився. Було б добре, але то навряд чи... Та ну його.
Щоправда, накрилося тепер моє прокачування зі "Спартанцями" мідним тазом, шкода — мені тамтешній люд сподобався. Та хто ж винен у тому, що їхні командири не дружать з головою. Та до біса їх. Приєднаюся до якоїсь іншої групи, або створю свою — для походу в данжі. Той факт, що, в тому, що сталося багато в чому винна моя брехня і нерозсудливість, мене зовсім не турбувало. Зате як весело вийшло, пожартувати над усіма... ну, принаймні — для мене весело. Як співав класик: "Ви помилуйтеся красою гри...".
Тепер про насущне. Через свій "театральний" жест я знову без грошей. Знову без патронів. І знову брудний в одних тільки рваних штанях. Починало світати. Другий день мого перебування у світі Tерри почався так само як і попередній. Просто дежавю якесь.
Як завжди, після бою простір між стінами знову заповнився людьми. На щастя, хвиля не була сильною й обійшлося без великих руйнувань, не кажучи вже про прориви. Тому більшість майстерень залишалися зачиненими. Це стосувалося і тих двох, де я "заникав" П'яточку. Цікаво, чи малючка дочекалася мене, чи злякавшись канонади втікла.
Друге було б краще. Але я все одно заліз у темний отвір, при цьому дочекавшись, поки навколо стане менше людей. Відсунувши дошки та інше сміття, я нарешті дістався до схованки з дівчинкою... І тут же на мене щось стрибнуло, схопило руками за шию, ткнулося мокрим обличчям в плече та ще й обхопило своїми худенькими ніжками у рваних колготках, мій тулуб. Ну, чисто п'явка. І як вона іноді примудряється стрибати й бігати, як несамовита, а часом від легенького протягу падає. Може бути, що рве на останніх ресурсах організму, а потім все — порожня. До речі, про протяги... запах від неї — аж око ріже. А ще, краєм ока помітив якихось комах, що роїлися в її білявому волоссячку. Чи можуть це бути блохи? Ні, ті наче стрибають... то що ж воно – воші? Брр, я вже відчуваю як вони починають переповзати на мене. Від цих думок раптом засвербіло все тіло... Ось і все — перелізли паразити, добре хоч поголений налисо, але все ж таки…
— Ну все, відстань, бачиш я живий і здоровий. І дотримався свого слова та повернувся за тобою. — ледве відірвавши дівчинку від себе, сказав їй: — А ти як тут — не злякалася?
У відповідь вона лише протягнула мені мою кулю.
-Зрозуміло. Чекала і вірила. — сказав я, заряджаючи зброю.
— Так, наше завдання на зараз... помитись, поїсти, поспати. І тільки в такому порядку. От і все, поїхали.
Я вирішив повести дівчинку за руку, тому що аж здригався, коли згадував про комах у її волоссячку. Звісно... що мала тут не винна, та от такий я є. Вести за руку не вийшло. Після того як вона знову ледь не впала, повиснувши на руці... втретє, на третьому кроці, заплутавшись у моїй довгій футболці, яку навідріз відмовлявся знімати, а може, вже і від голоду, довелося взяти малу на руки. В черговий раз подолавши свої фобії. Завошивію так завошивію. Потрапивши на руки вона знову вчепилася в мене позою "п'явки", та так і завмерла.
І от чого питається, ця безпритульниця причепилася саме до мене? Хороший, турботливий батько – це зовсім не моя історія. Напевно, це просто посмертне покарання. Як то кажуть: Хоч і уникнув суду, але покарання не зміг.
Як я вже казав, починало світати, і, згідно з учорашньою домовленістю з однією гарненькою смаглявою дамочкою, саме в цю мить я мав з'явитися перед її ясні очі.
Брудний, пропахлий порохом, у подертих штанях, з не менш пошарпаною і не менш смердючої трирічною дівчинкою на руках, я з'явився перед Самай', що відчинила бічні двері свого будинку, де і домовлялись.
Я навіть відступив на два кроки назад, коли побачив її. Схоже що для дівчини наше, так би мовити, побачення... мало, мабуть, більш важливе значення, ніж я собі уявляв. Одягнена в білосніжне, напівпрозоре, довге плаття, з відкритою спиною і глибоким декольте. Довгий, майже до стегна розріз показав мені надзвичайно струнку і сексуальну ніжку в білих туфлях на високих підборах. Сукня чудово підкреслила її смагляву шкіру та вузьку талію. Напрочуд ідеально виглядало гладко розчесане волосся з білосніжною лілією, заколотою трохи вище лівого вуха. А злегка підведені очі та губи довершували образ до абсолюту.
Я стояв з відкритим ротом, не в змозі вимовити ні слова. П'яточка, яка вирішила подивитися, куди ми прийшли та чого стоїмо, відірвала голову від мого плеча й обернулася, щоб подивитися на Самай'. Побачивши її, в неї як, і в мене, теж відпала щелепа і широко розплющилися очі, а сама застигла в німому подиві. От ніяк не можу зрозуміти – чи я щось не доганяю, чи ще занадто мало бачив людей в цьому місті, або мене дійсно розігрують. Та не може такого бути, щоб така красуня бігала в відчаї по громадських лазнях у пошуках чоловіка. Щось ця смаглявочка темнить.
Самая' між тим не розгубилась і, схопивши мене за вільну руку, втягнула в приміщення.
— Замість того, щоб зачати мені дитину, ти вирішив принести готову? — пожартувала вона.
— Так, ще й з рідкісним даром... грати мені на нервах. — не розгубився я, поклавши малу на підлогу. Вона відразу ж сховалася за мою ногу, міцно схопившись за неї. Але з цікавістю час від часу поглядаючи в сторону господині будинку.
— Боже! Яка чарівна дівчинка, така манюнічка! — защебетала Самай', присідаючи поруч з нами. — Ой а яка грязнуля... а худенька яка!
Вона зиркнула на мене чорним оком, мовляв, як же так? Я тільки знизав плечима, а моя вина в чому, що її не годували і не мили.
— І це... а ще, у неї блохи. – зауважив я, наче випадково. – Блін, і у мене, мабуть, теж.
— Хто б сумнівався, може є ще щось?
— Так, є... ще, ти така гарна-а, очманіти. С твого боку навіть якось непристойно бути такою. А ці очі... це ж не очі, це вир лісових озер, і я відчуваю, як мене починає в них втягувати... я тону, задихаюся... Рятуйте! Хто не будь! Зробіть мені штучне дихання!
Я навмисне схопив себе за горло і почав присідати поруч із Самай'.
— Який же ти... смішний, блохастику. — вона з ніжністю погладила мене по щоці, а потім раз – і інтонація різко змінилася. — Так, а тепер швидко у ванну, а то вже весь будинок пропах вами...
— Ми такі... ми можемо... — похвалився я, — Але взагалі-то, це все вона, маленька смердючка. Ще й постійно сситься...
— Перестаньте знущатися з дівчинки... спала непевно на холодній землі, від того, мабуть, і застудилася... бідненька.
Самая' спробувала її погладити, але куди там... малючка, як дике загнане кошеня, почала шипіти на неї.
— Ого! Як все запущено. Напевно, маленька достатньо настраждалася за своє коротке життя, тому і реагує так. — сказала дівчина зі сльозами на очах.
— А мене не кусає, дивись. — похвалилася я і почав тикати малій пальцем у зуби. — Бачиш, навіть не реагує... Ай! Коза драна! Блін, як куснула ... тобі капець, можеш сама покінчити з життям, або...
П'яточка вкусивши мене, відбігла на деяку відстань і почала витріщатися в мій бік. Вкусила не те щоб сильно — чутливо, ну а я, з любові до мистецтва, схопив "пошкоджену" частину руки, і почав розігрувати невеличку виставу, при цьому кривляючись – мовляв, як же ж мені боляче. Мала постояла деякий час, дивлячись на мої страждання, пройнялась, і кинулося до мене, щоб "спокутувати свою провину"... говорячи простою мовою, схопила палець і почала дмухати на нього, смішно надуваючи щічки.
— Так, вже легше, але все одно боляче. — Я почав комизитися, спостерігаючи, як Самая' мало не захлинається, заходячись сміхом.
Дівчинка своїм дитячим розумом зрозуміла, що потрібно "посилити" лікування, і стала легенько покривати місце укусу поцілунками з усіх боків. Мені стало ніяково від такого прояву почуттів і турботи, і я вирвав палець з її рук. Але все ж таки підніс його до очей, критично обдивився з усіх боків і, насупившись, виніс вердикт:
— Гаразд, хай буде, вже не боляче. Але якщо вкусиш ще хоча б раз...
Не давши закінчити, крихітка кинулася обійматися... з моєю ногою. Самая' побачивши останню сцену, так розчулилася, що аж руки притисла до щоки від споглядання такої милоти.
— О небо! Як це мило. — солоденьким голосом промурмотіла вона. – Стрільцю! Ти раниш моє серце і мій розум з кожним разом, все більше і більше, і ймовірно, скоро зведеш з розуму.
— Ти лиш перед цим не забудь написати адресу, куди тебе відвезти, якщо вже зовсім злетиш з котушок.
— От дурник! Я йому про кохання, про почуття. А він хоче віддати мене в божевільню. – обурилася дівчина, при цьому вдаривши мене кулачком у груди. — А тепер хапай дитину і біжи за мною, я покажу тобі, де ванна кімната.
— Ай! Знаєш, як боляче... ану цілуй куди вдарила, і в губи теж – у вигляді компенсації.
— Розмріявся. Наповни ванну водою... як? Розберешся. Все це дрантя що на вас, скидай в цей мішок, потім викинеш, спочатку миєш дівчинку...
-Нє! Нє! Нє! Нє! Про що ти говориш! Як це я буду її мити... голою чи що? — обурився я.
— Ні, одягненою... звичайно, голою, а як інакше, і стеж за тим, щоб шампунь не потрапив їй в оченята, бо буде пекти. Візьми ось цей... це шампунь моєї доньки. А я поки що переодягнуся і збігаю в аптеку. Візьму засіб від в... комах, і ще щось, щоб вона не пісялась.