Навалилося все і одразу. Моя мама інвалід, у неї проблеми з ногами. Ледве могла ходити по квартирі, та все одно дуже допомагала з малючкою. Адже з ранку я йшов на роботу, після роботи в лікарню до дружини. До останнього моменту сподівався, що прийде в себе, і ми будемо жити як раніше, а може навіть краще. Адже у нас така донечка підростає – красива та розумна. А вночі доводилося сидіти з малечею, щоб мама могла відпочити. Ті, у кого були діти, знають — то поміняй підгузок, а то гази, гладь животик, то зубки ріжуть, то температура ... Хоча хворіла вона напрочуд рідко. Але все одно я не дуже висипався. Закинув спортзал, спорт...
І от одного, зовсім не прекрасного дня, ведучий лікар відвів мене в бік і повідомив страшну новину ...
Я зробив невеличку паузу, змушуючи слухачів напружитися до межі. Хоча в повітрі й так вже відчувалась статика.
— Це сталося приблизно через три роки після того, як вона злягла. Весь цей час дружина перебувала під апаратом штучної вентиляції легень... скільки грошей я вгатив, ви не уявляєте, щоб тільки привести її до тями. Я погоджувався на все: і на дорогі закордонні препарати, і на наші експериментальні. Та все марно. Ну так от, відводить мене цей лікар вбік і каже, що у моєї Лізи почала відмирати кора головного мозку, і тримати її під цим самим апаратом марно...
— Так, таке буває. — пролунав приглушений голос, підтверджуючи мої слова. Можливо, теж колишній лікар.
— Лізку поховали за три дні. – додав я сльози в голос.
Хоча вся жіноча половина і так вже рюмсала повним ходом, навіть не соромлячись сліз. І на диво, навіть кучерява язвочка теж не відставала від інших, витираючи соплі з носа, почервонілого від плачу. Гаразд. А тепер… головний виступ маестро.
— Донечці на той момент було вже три роки... я не знаю, чи це правильно... але я теж назвав її Лізою, на честь мами, щоб хоч ім'я залишилося...
Хтось заревів на весь голос, який для мене звучав як — "Браво!".
— А що з тобою сталося? — спитав Анк.
Ну, тут я вже брехати не став. Для чого?
— Зі мною все просто. Стояв на зупинці, чекав на свій рейс. Адже машину довелося продати за ліки. А потім, БАХ! І з почутих слів, перебуваючи в нірвані, дізнався — п'яні підлітки в'їхали на позашляховику свого батька в натовп людей, на автобусній зупинці. П'ятеро з них загинули одразу, в тому числі і я. Тепер постійно мучить думка, як же моя мама пережила стільки смертей, і чи жива вона... адже, якщо що, то Лізку в дитячий будинок...
— Жесть! Але те, що після тривалої коми можлива загибель кори головного мозку – це факт, як лікар... колишній, я стикався з такими випадками. — піднявшись із землі, авторитетно сказав чоловік у кепці та спортивному костюмі.
Як я потім з'ясував, він тут теж був цілителем, причому досить непоганим. Ось що означає, покликання — зцілює людей навіть після смерті. А поганяло в нього було — Авіценна... знову ця А!
— Саме тому наша Аеліточка не згадала такого важливого періоду зі свого життя, як заміжжя і дитина, та й про решту не дуже любить розповідати. А воно он як виходить... такі-то справи!
— Але вона вийшла заміж ще до того, як впала в кому — резонно заперечив, в'їдливий Анк. — Перший шлюб, повинна ж пам'ятати.
— А який відсоток відмирання головного мозку, було зафіксовано на момент смерті? – Авіценна начебто питав, а начебто і поставив крапку по даному питанню. На мою думку, він просто констатував факт, але я про всяк випадок знизав плечима. – Можливо, в цей відсоток входили спогади про одруження. Мізки шановні, справа темна. Навіть у наш освічений час.
Майже всі кивнули, погоджуючись з цілителем. У тому числі і я. Ну як же гарно виходить, коли народ замість мене сам до вигадує за мене, мою ж казку. А от цілителю, обов'язково треба проставитись.
— І що ти тепер бідненький, будеш робити? — пролунав чийсь співчутливий голос.
— Що робити! Знаєте, вона була найгарнішою дівчиною в школі, за нею впадало багато хлопців. А на випускному її навіть обрали королевою балу. — блін! Забрехався... А якщо не вибирали, чорт забирай, треба було вже закінчувати з байками, тепер через якусь дрібницю, зіпсую таку історію. То ж про всяк випадок додав. — Але це вже інша історія...
— Вона напилася, почала бешкетувати, і її переобрали. — вигукнула Мальвіна, мабуть, щоб бути відзначеною в сенсаційній історії, і водночас рятуючи мене. Ах ти ж золотце моє, так би й розцілував.
— Загалом народ, я добивався її, іноді навіть у нерівних бійках... – все, досить, час закруглятись. Мені вже набридло брехати. — І якщо доля вирішила, що мені наново доведеться домагатися своєї ж дружини... тоді нехай буде так. Я зроблю це, ще раз. Незважаючи ні на що!
— Візьми мене, заміж! — вигукнула Мальвіна, кинувшись у мій бік. — Я народжу тобі стільки дітей, скільки захочеш!
— Зовсім збожеволіла! — Анк перегородив їй дорогу, і, повернувши дівчину на 180 градусів, звернувся до решти. — Все, почухали язики і досить. Зараз ми йдемо відпочивати, адже поки невідомо, чи це остання хвиля, чи ні. Може, за годину вони знову прийдуть, а ми не виспавшись...
— Тіпун тобі на язик. — сказав хтось.
— А давайте, Ееха, до нас приймемо! — вигукнув Альф. Він залишився задоволений, адже повністю реабілітувався в очах спільноти. — Чого йому ходити безпритульним.
— Ти ж знаєш, що так швидко відбір кандидатів у нас не проходить. Спочатку, випробувальний термін. Потім ми збираємо раду і голосуємо за кожного новобранця окремо. — заспокоїв його Анк.
— Який вам ще випробувальний термін потрібен! Він і так вже прославив наш клан по всьому віртуальному просторі. — дивись, не заспокоївся.
— Ну, ти все-таки враховуй думку глави клану. Він, врешті-решт, наш лідер. І я думаю, що навряд чи він буде за... — нагадав бородач.
— У нас демократія чи де!? — маг все більше і більше розпалювався. – Чому думка однієї людини має впливати на думку всієї команди?
Тут вже мені довелося втрутитися, тому що Альф міг перегнути палицю і почати закликати народ до революції.
— Слухай, друже. Якщо є правила, то давай вже будемо їх дотримуватися. У нас же всі рівні, і чим я рівніший за інших? — почав я його умовляти. — зрештою, так-то я нічого такого й не зробив. Подумаєш — відзначився в одному епізоді. Та насправді, якби не ти з твоєю магією і не Артур що прикривав з лівого флангу, то мене б ще на початку зомбі зжерли. Те, що ми дали відсіч – це заслуга загону, а не моя. Я так, напохваті, паровозом за вами йшов. У вас сильний клан з великими амбіціями, і для того, щоб бути гідним нього, мені ще качатися і качатися. Ось коли я чогось буду вартий, сам по собі, тоді поговоримо про вступ.
-Ти знаєш. — до мене раптом підійшла кучерява брюнетка. — А давай-но я вийду за тебе заміж!
Зробивши добру справу — відстоявши місто, креативно виділившись серед інших кланів на віртуальних просторах, і отримавши добру порцію пліток, для більш детального обговорення, а точніше, смакування, люди поступово почали розходитися. Багато хто поплескував по спині, запрошуючи на "випити". Синьо волоса Мальвіна, яка виявилася грізним земним магом, на ім'я Аліса (таки-так, вони всі що одержимі цією буквою!), навіть запросила на побачення. Та від усіх пропозицій я відмовлявся, як би неохоче і з великими труднощами, посилаючись на зайнятість і незавершені справи, так щоб не образити. Останнім, з ким попрощався, був Альф. Він пішов задоволений, і попередив, що скоро проставиться, і ні про яку відмову чути не бажає. І одразу втік.
А попереду на мене чекало страшне і нестерпне випробування – спуск по сходах. Востаннє глянувши на поле бою помітив, що до куп мерців почали злітатися зграї дивних птахів, а по землі підкрадалися здоровенні безшерсті собаки з гострими випнутими гребенями.
— Некрофаги. — голосно рикнув позад мене знайомий голос Анка. — Якби не вони, ми б давно були завалені смердючими купами мерців.
А я навіть і не помітив, що він досі тут. Хоч би не запропонував скласти йому компанію, ото доведеться ганьбитися на спуску.
— Хотів запитати, які в тебе наміри... що робитимеш далі, якщо не секрет? – між тим продовжив стрілок.
От не подобається мені, коли після моєї великої брехні, доводиться розгрібати наслідки. Ну, от влаштував вам видовище... задовольнив вашу цікавість по саме "не балуй"... Чого вам ще треба! Я вже нюхом відчував, що Анк почне просувати цю тему.
— Це ти про що? – включив нерозуміння.
— Та от ніяк не можу тебе розкусити... чи ти та сама бочка меду, чи горезвісна ложка дьогтю?
— Я той комар, який дзижчить вночі й не дає заснути, та прибити не можливо, тому що його немає в кімнаті. Давай до діла.
— Розумієш, Атом — це ядро нашого клану, на ньому все тримається — наша згуртованість, сила, дух. Я не люблю високих слів, але так воно і є. Так, він іноді грубий, нестриманий, десь навіть хамовитий, але це не применшує його чеснот, таких як сміливість, рішучість і, найголовніше, вірність клану і його ідеям. І найголовніше... всі його мінуси, збалансовує, Аеліта. Разом вони як чорне і біле, інь і ян. Вони є талісманом нашого клану, їх люблять за безкорисливу вірність один одному, людям це подобається, і вони приходять до нас і стають одним цілим, об'єднані ідеєю, а не матеріальними цінностями. І мені подобається мій клан і його лідери, і я б дуже не хотів, щоб щось або хтось руйнував все, що я люблю...
— А ти говориш, говорити не вмієш, та ти переговориш самого говірливого.
— То що ти мені скажеш, стрілку?
— Буде так, як буде. Від нас багато залежить, але не все. Прийде час, сам все побачиш і дізнаєшся — якщо раніше не помреш. Я ось що хочу запитати у тебе, друже Анк... Як так вийшло, що в цю чудову ніч невідомий стрілець, четвертого рівня, опинився на стіні в розпал серйозної битви для учасників рівня +30, на порожній ділянці стіни якраз у тому місці, де утворився прорив. Адже насправді навіть духу його там не повинно було бути. Чия це провина, або недогляд, або злочинна недбалість і нехтування своїми посадовими обов'язками, в результаті чого хтось міг постраждати? Чи це якийсь командир загону, що за намовою свого чорного ватажка спеціально наказав так. Адже якщо той нуль з'їдять, хто про це дізнається чи заплаче... Через пів години забудуть. І вівці залишаться в безпеці, і вовки будуть ситі.