Вразливий і вражений відчаєм, він опиняється в руках юнака. Очі ховає в тонкі, майже напівпрозорі повіки, соромлячись. Скільки зусиль і часу було витрачено на його зцілення, аби зараз він ось так безпорадно рухнув? Скільки спроб він має ще зробити, аби легко випурхнути з теплого місця? Скільки ще разів йому доведеться розбитися об свої сподівання?
– Не варто поспішати, – шепоче співчутливо хлопчина, складаючи й притискаючи до тільця хворе крило. – Тобі треба ще трохи часу, аби злетіти без болю.
За втішними словами юнак ховає і своє розчарування. Може, він сам щось робить не так? Жаль до птаха ниє десь між ребрами так само, як і ниє шрам крилатого. Розділяючи одне почуття на двох, вони зливаються в спільному смутку й занурюються в тишу.
Навіть якщо бажання велике, і сил, як здається, достатньо, перша спроба може не виправдати надій. А спроб на шляху до мети може бути безліч, і кожна може виявитися останньою перед програшем у спарингу з безнадією.
Легкий шелест сторінок, із яких юнак жадібно черпав знання, нагадували пернатому шелест зелених листочків, що раніше тягнулися за ним із гілок у бажанні так само здійнятися й полинути крізь вітри. Хлопцеві очі горіли тим же запалом, який птах пам'ятав у собі колись: вогнем незламної віри у власні сили, у те, що будь-яка мета досяжна. Тільки політ крилатого виявився недовгим. І чим довше він вдивлявся в сконцентроване обличчя свого рятівника, тим глибші спочування в ньому проростали, пускаючи грубе коріння в чутливому тільці.
Крилатий вкотре переступає бортик свого гнізда й кульгаво крокує до хлопця через увесь стіл. Минає підручники й опиняється на самому краю, втрачаючи там рівновагу. Опущене крило зрадливо тягне його до підлоги, тому здоровим він картинно хляпотить, аби втриматись і не пошкодитись. Юнак його, зляканого, підхоплює уже в повітрі. Ставить перед собою прямо на зошит і, уперши підборіддя в долоню, мовить:
– Знаєш, іноді я в тобі вбачаю себе: то топчуся на місці, то розгулюю по краю… Але ж мене спіймати немає кому, розумієш? – усміхається сумно, відвівши погляд. – А що, якщо мені також не вдасться змахнути своїми крилами й злетіти? А мого польоту всі чекають не менше, ніж я твого, і так само плекають у мені свою віру. А ще, знаєш, "надії"… – знову важко зітхає юнак, немов на сповіді.
Глибоке розуміння в крихітних очках напроти знову лякало, як і тоді, при першій зустрічі. Тоді хлопчина також у них побачив щось зовсім не "пташине". Причина усвідомленості, яка виливається з погляду пернатого, має походження. На своїх крилах птах ніс ціле життя – зовсім неяскраве, просочене сірістю і невиразною буденністю. Там же, на його спинці, тяжів і життєвий досвід. Але не той, яким можна було б пишатися чи ділитися, а той, який був непідсильним грузом. Проте до юного, сповненого життєвої наснаги хлопця птах прибився навмисне. Попередити, вберегти, відгородити… захистити від розбитого об нездійсненні сподівання майбутнього!
– Я маю бути чиєюсь надією? А коли ці очікування не справдяться? Я буду точно як і ти битися в скло до повної зневіри, до крові?
Усвідомлений погляд продовжував пронизувати його наскрізь, змушуючи недовірливо відсторонитися. Хлопець замовкає, а на заміну його голосу в кімнаті розливається затяжне цвірінчання. Або навіть і крик, який сам хлопець не так давно чув з вулиці, але несвідомо ігнорував. Тепер, здається, він цей благальний тривалий стогін пізнав би серед голосів тисячі інших птахів, немов свій власний.
Його крилатий подав голос уперше з тої миті, як опинився під його опікою. А в цьому голосі було стільки недосказанності, яка так довго таїлася всередині птаха, що відчайдушний неприродний вий міг би розірвати його крихітні грудки. Із цим цвірінчанням пернатого розкривається його справжня рана. Не фізична, що на понівеченому крильці, яке більше ніколи не здійме його у безкраї висоти. А душевна, що вивертається кривавою трояндою з-під гладенького пір'я, оголюючи нутрощі.
Птах розгойдувався на тонких ніжках і відчайдушно бився голівкою в кісточки на руках юнака. Так само, як і раніше бився у його ж вікно – дико, жертовно, лише б достукатися.
Злякавшись, юнак турботливо огортає пернатого, що здається особливо беззахисним, і звично тулить до себе, аби втішити.
– Аби я тільки міг зрозуміти, що ти хочеш сказати…
А крик проймає його до самої глибини, де уже відлунням розбивається у підсвідомості навіть коли птах втихає. Там же, у глибинах юнацького розуміння, пташиний голос зустрічається із його особистим, внутрішнім. І голоси ці переплітаються у єдиний, випускаючи гострі колючки страхів у свідомість.
– Від чого тобі так болить?
Кришталики, що бринять на тонесеньких рожевих повіках птаха, змушують хлопчаче серце стиснутися до такого ж крихітного й невтішного, що несамовито й безпорадно калатає. І стукіт цей хлопчина відчуває по всьому тілу. Прислухається до крилатого, але його частого серцебиття зовсім не чує. Лише живі оченята змушують вірити, що той досі з ним. Утім їхні серця просто б'ються в унісон, виграючи одну й ту ж тривожну мелодію, затіваючи струни душі. Вони немов одне ціле.
Тільки птах – той, хто більше не вірить у своє теперішнє й здається в неволю, де відчайдушно хапається за минуле. Осідає, бо тут він не відчуває себе беззахисним і розбитим створінням. Життєвої енергії його рятівника вистачає на них обох.
А хлопчина жадав увірватися в майбутнє, прокладаючи туди доріжку по камінчику. Бажав пізнати світ і долю, вчепитися за можливість і закласти її до міцного фундаменту свого омріяного життя. Лиш не знає хлопчина, що стане птахом.
Стане цим птахом, що колись від безнадії кинеться за спасінням у власні ж руки. Відмовиться від усього, що мав, лише б повернутися в те безпечне місце, у якому колись поступово обростав міцним пір'ям і набував людських обрисів, переймав цінності. І тепер, повернувшись, він чітко розумів: його мета – попередити юну, ще незаплямовану частину себе, захистити від тієї темряви, що зламала його в майбутньому.
Підвівши відчужений погляд, хлопчина губить його у видах, що за вікном. Там, серед міського шуму, він помічає тільки інших птахів. Різних: вільних, що поодиноко легко кружляли над верхівками дерев; сірих, що збиралися в зграйки й летіли немов по накресленій лінії; яскравих і голосистих, що вабили око, але не западали в серце; і тих, що безпорадно сиділи на карнизах, ховаючи дзьобики попід крила, немов боялися чи забули, як літати.
– Складно знайти своє місце у зграї, так? – не відриваючи погляду, питається юнак, немов у повітря. – Чи складніше літати самому, без міцнішого крила поряд?
Птах, перепуджений своїм же криком, сидів нерухомо. Тільки на останні слова юнака витягнув шийку й нахилив крихітну голівку, немов нагадуючи, що відповісти не здатен. Та й не було б йому чого відповісти, бо відповіді на це питання за своє життя він так і не знайшов. Пернатий був із тієї породи, що й у зграї його клювали, і самотність його повільно нищила.
Розуміння, що деякі рани ніколи не загоюються до кінця, спустошило світлу, повну віри хлопчачу душу. У відповідь на цей безмовний відчай, пернатий, що досі сидів на руках, раптом легко підвів своє кривеньке крильце й, із останніх сил тріпнувши ним у повітрі, стрімко опустив знову. Тільки тепер воно стало м'яким і майже невідчутним на вагу.
– Думаю, все ж доведеться навчитися жити без можливості літати.
Хлопчина обережно відпускає птаха, дивлячись, як той із острахом ступає по підвіконню та шкряботить лапками по тонкому алюмінію. Скинувши тягар нездійсненної мрії знову пурхнути в небесну блакить, пернатий безвольно витягує крило вниз, демонструючи, що здався. І його глибокий погляд вмить стає порожнім, звичайним, без почуттів.