Івана шукали давно.
Його здав хтось зі своїх.
Хтось проговорився, або не витримав тортур і сказав, що Іван на блок посту допомагає людям вибратися з Маріуполя. Своєю машиною, наскільки це було можливо, чоловік відвозив людей якомога далі від прямої лінії вогню та від розбитих будівель, підшукував мирним місце для схову.
Двічі його майже схопили. Втік.
А потім почалося пекло.
Опалення немає.
Електрики також.
У нього в хаті жили люди з багатоповерхівки, що тиждень тому розбили ракетою рашисти. З ними 2-х річна донечка і 4-річний син.
Так!
Люди до війни спокійно жили, працювали, народжували дітей!
Ніхто і уявити не міг, що таке може статися у ХХІ столітті!
Сніг. Мороз.
Як холодно.
Навіть йому, дорослому чоловіку, який не звик ніжитися, дуже холодно.
У старому сарайчику є пічка, але чим її топити, якщо до лісу не пробратися, ворог услідкує і розстріляє. Просто, без пояснень і причин.
— Спробую вночі проскочити в ліс, — запланував собі Іван, — хоча б трохи протопити, бо діти померзнуть в смерть.
Не спалося…
Куди там… 14 морозу!
Маленька дівчинка неусвідомлено вночі кричала. У неї жар! 40,2 температури! Ліків немає, а найголовніше – немає тепла.
Іван дивися як з цього тільця повільно і так страшно по краплинці витікає малесеньке життя.
Вийшов. Місяць.
— Ех! Чого світиш! – майже зашипів, дивлячись на небо, Іван. – Краще б темрява, так менше помітно.
Глянув — там блок пост, туди не можна.
Повернув назад і раптом під ногами тріснуло якесь скло (мабуть, з вибитого вікна валялося тут). З блок посту почалася стрілянина.
Іван, пригинаючись, майже на колінах, попід деревами і розбитими танками, повз трупів, що просто лежали на дорогах, добіг до своєї вулиці.
Все, він вдома.
Стрілянина не вщухає.
Спустилися у підвал будинку.
Раптом Іван прислухався.
Голоси поруч.
Явна російська мова видавала тих, хто наближався до його дому.
— Тссс, — прикладаючи палець до вуст, показав чоловік своїм пожильцям.
В хату зайшли російські солдати.
В підвалі дому, під дерев'яною долівкою ховалися мати з двома дітьми, її сестра та Іван.
— Да здесь он где-то, далеко не мог уйти, — прокричав один з них.
— Я ничего не вижу, — відгукнувся другий.
— Так фонариком подсвети! – не вгамовувався перший.
Матір дітей почала губами читати Отче наш.
Іван завмер у стоп-кадрі. Він зрозумів, що найменший звук зараз видасть їх всіх.
— И долго мы его искать будем? Я уже замерз, как суслик! Ну и холодрыга! Врядли он сюда забежал. Нормальные люли здесь жить не могут!
— А вдруг?, — не вгавав його друг.
— Так пальни! Даже если не попадешь ни в кого, скажем, что, мол, я убии нациста! Только смотри, подтверди! Может мне за это премию дадут, так я с тобой поделюсь!
Автоматна черга заглушила крик дитини.
Маленький хлопчик зойкнув і завмер.
А вбивці просто вийшли і пішли собі, домовляючись про історію, яку розкажуть своєму начальству.
На руках матері лежав 4-х річний хлопчик, що ледве дихав. Кров не зупинялася. Куля пройшла крізь живіт, правіше, біля печінки.
Іван придавив рану ганчіркою, що навпомацки знайшов у підвалі.
— Треба гарячої води, промити рану треба! – наче заведений бурчав Іван.
Вискочив надвір.
Топити нічим. Дров немає.
Погляд полетів по двору.
Ні…
Ні.
НІ!!! Тільки не це!
В голові закрутилася думка, але він вперто її відкидав.
— Тільки не це! Я не зможу! Це ж…
Сльози вперше за дні війни полилися з очей посивілого за цей час чоловіка.
А вона простягла до нього свої замерзлі гілочки, схилилася аж до обличчя, ніби говорила:
— Рятуй дитину.
— Ні! Не можу! – майже крикнув Іван.
— Рятуй!
Наче в агонії Іван рубав вишню – місце сили всього його роду.
Сльози зрошували метал на сокирі, стовбур трясся і стугонів.
Вишня не плакала, ні.
Плакав і кричав в німоті Іван!
Він наче наживо різав себе, своє тіло!
Кров прилила до мозку, біль розривав душу і серце!
— Ааааааааа! НЕЛЮДИ!!! ВБИВЦІ!!! — кричав чоловік, з усієї сили рубаючи широкий стовбур вишні.
Темнота.
— Вставай, синку, — почув Іван знайомий з дитинства голос.
— Діду??? – ледве вимовив Іван.
— Вставай! Не час опускати руки!
— Але ж наша вишня… я її… вона…
Прадід Іван погладив дорослого правнука по скуйовдженому волоссю і ніжно сказав:
— Так, це наше місце сили, але не плач, все буде добре. Скоро настане новий час. Потрібна буде вся сила і міць, яка є в тобі. Тільки борися і вір!
P.S. Хлопчика врятували. Його з мамою, сестричкою і тіткою вдалося вивезти з міста. Вони вижили.
А Іван…
Іван вибрався з Маріуполя.
Після війни і деокупації міста він прийшов до себе у двір.
Серед згарища і розрухи побачив нове життя — молодий пагін від пенька їхньої родинної вишні.
Але це вже інша історія.