Все добре, працюємо, як бачите.
ВОДІЙ МАРШРУТКИ (нахиляється трохи ближче, жартує) А ти знаєш, у Дії нова функція з'явилась — "Сама вродлива в Україні". Реєструєшся — і міністр краси кожного ранку надсилає тобі комплімент. Щоб не забували наші дівчата, що вони — найвродливіші в світі. Особливо поки хлопці на фронті — треба ж якось тримати бойовий дух!
(Сміється. Продавчиня теж сміється, кокетливо махає рукою.)
ПРОДАВЧИНЯ: Сам міністр?
ВОДІЙ МАРШРУТКИ: Тільки так! Тільки міністр! Наші дівчата заслуговують тільки найкраще! (придивляється до Надії, яка сидить біля вікна) А хто це в тебе така цікава біля вікна? Чужа? Звідкись? Чи знайома?
ПРОДАВЧИНЯ: (вже серйозніше, тихіше) Не знаю імені. Але… сина чекає. Він мав сьогодні проїжджати повз наше місто. (Погляд її стає м'якшим, уважним)
ВОДІЙ МАРШРУТКИ: (зразу змінюється, тон стає глибшим, щирим)
Ого… Ну, Боже поможи. Щоб заїхав. Щоб побачились. (пауза)
Наші хлопці — це небо над нами. Вони тримають його, поки ми тут п'ємо каву.
Я щодня їду по цих трасах, і серце стискається. Але тримаємось.
Заради них — тримаємось. (Бере свою каву, розраховується. Сідає за столик неподалік від Надії — не надто близько, не нав'язливо. Просто — поруч.)
(Надія киває, але не відповідає. Її очі знову дивляться у вікно. Вона п'є чай. Її долоні міцно обгортають чашку. Але думки — далеко. Може, вона ніби вслухається у вуличні шуми за склом. Музика у фоні стихає.)
(Жінки тим часом обирають булочки, чай, сідають за сусідній столик. Вони говорять тихо, але їхня присутність створює відчуття живого ранкового простору.)
(Продавчиня в цей час викладає нові снеки, періодично поглядає на Надію. В кафе — тиша, у якій чутно дихання. Надія ніби чує голоси, але все — крізь серпанок.)
ПРОДАВЧИНЯ: (поглядає у вікно) О, під'їхав спринтер. Зараз буде багато людей.
(Двері дзенькають. До кафе заходить група — четверо втомлених жінок і водій. Усі мають вигляд тих, хто довго був у дорозі. Дехто прямує до вбиральні, інші одразу до стійки, одна з жінок — ОЛЕНА, швидко купує каву й шоколад. Помічає, що всі столики зайняті. Погляд зупиняється на Надії. Після короткої паузи підходить.)
ОЛЕНА: (ввічливо) Можна я присяду? Тут усюди зайнято.
НАДІЯ: (підводить очі, киває) Так, звісно.
(Олена сідає навпроти, робить ковток кави. Кілька секунд мовчать.)
ОЛЕНА: (поглядає на свій годинник, потім на Надію) Ви не підкажете, котра година?
НАДІЯ: Десята двадцять п'ять (помічає годинник на зап'ясті жінки) А ваш… зламаний? Чи просто скло?
ОЛЕНА: (киває, усміхається сумно) Сказали — не підлягає ремонту. Але я його ношу. Це годинник моєї доньки. Наче її частинка завжди зі мною. (Проводить пальцями по тріснутому склу.)
НАДІЯ: А де вона?
ОЛЕНА: (після паузи) На війні. Вона лікарка. До великої війни працювала в опіковому центрі. А коли зять загинув — не змогла залишитись. Пішла на фронт.
НАДІЯ: (трохи затискається, але питає) Зять… на фронті?
ОЛЕНА: (погляд туманиться) Ні… Вдома. Коли наш район почали обстрілювати, він побіг до гаража — машину хотів вивезти, щоб нас рятувати. Туди й прилетів снаряд. Вибух. Відірвало ноги. Нікого поруч. Він просто лежав… стікав кров'ю. Коли ми почули — донька кинулась туди. Я за нею не встигала. Сусід допомагав. Коли прибігли — він уже… А вона все одно намагалась його врятувати. Джгути. Масаж серця. Кричала на нього. (на мить зупиняється, тихіше) У той момент вона й вдарилась годинником об асфальт. Скло луснуло. А стрілки — зупинились. Тепер я точно знаю час, коли життя пішло на "до" і "після". (Кілька секунд мовчання. Надія уважно слухає, її очі вологі, але стримані.)
ОЛЕНА: Ми якось виїхали. Оселилися у знайомих. Донька — через місяць вже була на передовій. А я залишилася. Сама. Родичі всі ще у двадцять другому виїхали до Польщі. От повертаюся від сестри. Покликала побачитись. Там, звісно, спокійніше. Сирен немає. Але й не свій дім. Ми там чужі. Молоді ще якось — звикають. А старші — ні.
НАДІЯ: Ви працюєте?
ОЛЕНА: Так. Сторожем. Хоча я — викладач музики. Поки роботи не знайшла, але от нещодавно двоє учнів з'явилось. Вдома займаємось. Я і гітару, і фортепіано люблю. Як не граю — ніби голос зсередини звучить.
НАДІЯ: (після паузи, простягає руку) Я — Надя.
ОЛЕНА: (усміхається, тисне руку) Олена. Дуже приємно, пані Надю. А ви… місцева?
НАДІЯ: Так. З цього міста. Живемо з чоловіком. Син на фронті. Подзвонив вранці — сказав, що проїжджатимуть повз. Можемо зустрітись. (усміхається крізь сльози)
Я одразу зранку — в кулінарію, в кондитерську, з дому трошки домашнього. Он… два пакети. Під столом.
(Олена дивиться — легкий рух голови.)
ОЛЕНА: А чоловік ваш?
НАДІЯ: Теж має під'їхати. Я ще так мандарин хотіла знайти… Він їх страшенно любить. Навіть не їсти — просто щоб пахло. Коли був малий, я якось на Новий рік цілий ящик мандаринів дістала. Так він ще місяць кожного разу, коли чистив, казав: "Дякую, мамо. У нас вдома досі пахне Новим роком." (усміхається, очі блищать)
ОЛЕНА: (сміється) Ох, у мене аж картинка перед очима — він такий, з мандарином у руці, і щасливий-щасливий.
НАДІЯ: Так і було. А одного разу, уявіть, він вирішив, що цей запах треба "зберегти назавжди". І сховав під подушку шкірки від мандаринів… Я спершу думала, що це миші завелися! (сміється)
ОЛЕНА: Ой, це прямо як з дитинства у фільмах… Така дрібниця, а як гріє серце.
(Олена допиває каву. Надворі сигналить спринтер.)
ОЛЕНА: (встає) Дуже рада, що ми поговорили. Я вам щиро бажаю — хай ця зустріч сьогодні відбудеться. Нехай обійме вас — і тримає довго-довго.
НАДІЯ: (киває) І вам — тільки добра. І спокою. Бережіть себе… і свою доньку.
(Олена йде до автобуса. Надія ще кілька секунд дивиться їй услід. У грудях ворушиться сум — знайомий, давній. Та цього разу — трохи тепліший. Бо вона почула іншу жінку. І знає: вона не сама. Її біль — не в порожнечі.)
(Олена щойно залишила кафе. Надія сидить за столиком, її чай давно охолол. У грудях ворушиться хвиля знайомого суму — того, що завжди приходить після зустрічі з кимось, хто знає, як болить, поніс велику втрату. Вона відчуває, що не одна у своїй скорботі, і це дає їй якусь дивну розраду. Клієнтів у кафе помітно поменшало, залишився лише ВОДІЙ МАРШРУТКИ, що допиває свою каву.)
ПРОДАВЧИНЯ: (Проходить через кафе, протирає столики, Підходить до столика Надії, її голос м'який) Може чогось хочеться? Чай мабуть, охололий?
НАДІЯ: (Піднімає голову, її погляд трохи розсіяний) Ой, ні, дякую. Не треба. Я просто… (зітхає) …задумалася.
ПРОДАВЧИНЯ: (Співчутливо) Бачу, щось вас турбує. Якщо хочете, я можу присісти на хвилинку? Зараз клієнтів майже немає. Мене Марійка звуть, а вас?
НАДІЯ: (Тепло усміхається) Я – Надія. Буду вдячна. Зовсім не хочу сидіти сама.
(Продавчиня сідає навпроти Надії, з цікавістю і співчуттям дивлячись на неї. Водій маршрутки встає, киває обом жінкам і виходить з кафе.)
НАДІЯ: (Починає говорити, ніби розплутуючи клубок спогадів) Знаєш… Ця жінка, Олена… Її історія… Вона так відгукнулася в мені. Ми всі живемо цими спогадами, правда? Це єдине, що ніхто не відбере.
ПРОДАВЧИНЯ: (Киває) Так. Моя бабуся завжди каже, що спогади – це наш скарб, особливо коли важко.
НАДІЯ: От саме! Я от згадала… (Її погляд стає мрійливим, ніби вона бачить ті події наяву.) Колись, на день народження сина… йому було, здається, років сім чи вісім… Мій чоловік тоді подарував йому шкіряний футбольний м'яч. О, як він про нього мріяв! Це був не просто м'яч, це була найдорожча для нього річ. Він грав з ним вдома, спав майже з ним.(Надія ледь помітно усміхається, її обличчя світлішає.)
НАДІЯ: І ми вирішили святкувати його день народження на природі. Взяли все: шашлики, різні смаколики. Поїхали до лісу, де річка. Рибалили, чоловік уху зварив, таку наваристу, з димком… Пам'ятаю, син тоді вперше сам спіймав рибу. Який він був щасливий!
ПРОДАВЧИНЯ: (Слухає, захоплено) Ой, як гарно! Прямо уявляю!
НАДІЯ: А потім… (Надія хитає головою, усміхаючись від спогаду) Потім вони почали грати у футбол. Чоловік, син… Сміх стояв на весь ліс! І ось мій чоловік, як завжди, вдарив по м'ячу… А він як відлетів вдарив у дерево і відскочив прямо в річку! (Надія замовкає, її очі блищать від сміху.)
ПРОДАВЧИНЯ: (Сміється) Ой! І що ж?
НАДІЯ: А річка ж тоді була повноводна, течія сильна. М'яч поплив! А для сина це була справжня трагедія, уяви! Його новий, шкіряний м'яч! Він ледь не плакав.