У східному напрямку — потік потрібного: життя, зброя, надія. Назад — уламки, поранення, втрати, пам'ять…
Надя приїхала на роботу, коли великий годинник у холі показував 07:44. Знайомі стіни, знайомий скрип сходів. Піднявшись на другий поверх, вона постукала у двері кабінету директора.
— Так, увійдіть!
— Вікторе Васильовичу, доброго ранку.
— Доброго, заходь.
— Дозвольте відпроситися до обіду.
— Щось сталося? У тебе все гаразд?
— Усе добре. Син сьогодні проїжджатиме через наше місто, їде на нову позицію. Домовилися зустрітися на заправці, на виїзді.
— Звичайно, їдь. Скільки ти його не бачила? Місяців шість?
— Вісім.
— Ого... Ну, тим більше — без питань. А чоловік з тобою поїде?
— Ні, він на терміновій заявці.
— Засмучує...
— Так. Але нічого, спробую йому зателефонувати.
— Добре. Синові — величезний привіт і подяка від усіх нас. І ти… будь уважна. Саме розумієш, який зараз час.
— Звісно. Дякую вам. Гарного дня, попри все.
Виходячи з кабінету, Надя відчула тепло — не від кави, не від сонця, а від розуміння. Вдячність піднялася хвилею десь із глибини. Вона дістала телефон і набрала чоловіка. Той довго не відповідав.
— Алло!
— Привіт.
— Привіт. Щось термінове? Я зайнятий.
— Хотіла сказати — син приїде. Сьогодні. На виїзді з міста, між десятою і дванадцятою.
— Ех... не знаю. Дуже зайнятий. Якщо встигну — під'їду. Або передзвоню.
Зв'язок урвався. Надя подивилася на годинник — уже майже дев'ята. Треба поспішати.
Вийшовши надвір, вона глибоко вдихнула ранкове повітря — прохолодне, насичене вологою після нічного дощу. В ньому було щось особливо чисте й свіже, наче світ давав їй ще один шанс.
Вона швидко пішла до машини, думаючи тільки про одне: заїхати до кондитерської. Взяти щось солодке. Може, ті самі цукерки, які він любив у дитинстві. Потім — до кулінарії. Хоч щось домашнє, тепле, смачне… Бо зустрічі, яких чекаєш вісім місяців, мають пахнути любов'ю.
Кондитерська була зовсім поруч із підприємством — знайоме місце, куди Надія час від часу забігала ще до війни. Невелика, але затишна, з м'яким світлом жовтих ламп, що розмивало сірі ранкові тіні.
Надворі стояв прохолодний квітневий ранок — вологий, після нічного дощу. На деревах вже розпускались перші світло-зелені листочки, а з клумби біля входу визирали ранні тюльпани, посаджені ще восени. Повітря пахло землею, вітром і кавою — аромат долинав зсередини закладу.
У крамниці було тихо. За прилавком стояла молода продавчиня — круглолиця дівчина в яскравому фартушку з полуничками. Щойно побачила Надію, усміхнулася і швидко рушила їй назустріч.
— Доброго ранку! Що вам сьогодні? — її голос був дзвінким, як весняний струмок.
— Доброго ранку. Я б хотіла цукерок — асорті, всього потроху.
— Шоколадних?
— І шоколадних, і карамельок, і "желеек", — усміхнулась Надія. — Нехай буде різне. Я для сина беру — він сьогодні проїжджає через місто…
Продавчиня мовчки кивнула. В її погляді промайнуло щось співчутливе й щире. Вона почала обережно набирати цукерки — по жменьці з кожного кошика, шарудячи фантиками. Різнокольорові обгортки блищали у світлі, мов маленькі ліхтарики спогадів.
Надя завмерла, дивлячись на ці кольори. І на мить провалилася в пам'ять…
…Того Нового року було багато снігу — сніг падав великими пластівцями, ноги роз'їжджалися на слизькій доріжці. В руках — важкі сумки з продуктами. Вона підійшла до старої п'ятиповерхівки й побачила хлопчаків, що гралися біля під'їзду. Ліпили сніговика, кидалися сніжками, реготали.
Син побачив її першим:
— Мамусік! Привіт! — вигукнув і кинувся до неї.
Послизнувся, впав у сніг, але одразу підвівся, відсміявся і підбіг ближче.
— Ти не забився? — усміхнулась Надя.
— Ні, сніг м'який. Давай допоможу донести сумки на п'ятий поверх.
— Дякую, золотце.
До них приєдналися ще двоє його друзів. Усі разом — галасливо, весело, з жартами — підняли сумки. Надя запросила хлопців на чай. Вони зраділи, як діти — якими й були.
У квартирі вона увімкнула чайник, дістала великий пакет із цукерками, мандарини. Насипала солодощі у вазу, виклала фрукти. За столом стояв веселий гамір — хлопці сьорбали чай, обговорювали снігову фортецю, перемоги над "ворогами" з сусіднього двору. Пахло мандаринами, цукерками, щастям.
Так недавно… і водночас — як давно.
— Як думаєте, вистачить? У цей пакет уже не влазить, — голос продавчині повернув Надю в реальність.
— Так, дякую, цього досить, — Надя струснула з себе спогади, мов сніг із плечей. — Дайте ще коробочку печива… і каву, будь ласка. Три в одному.
— Зараз, — дівчина кивнула, швидко зібрала замовлення й акуратно все запакувала.
На виході Надя зупинилася на мить, вдихнула знайомий аромат кави й шоколаду. Її серце стискалося — від напруги, надії, від любові. Попереду була коротка, але важлива зустріч.
Надя сіла в авто, поклала пакет із солодощами на пасажирське сидіння і, увімкнувши запалювання, повільно виїхала з паркування. Місто прокидалося після дощу — неохоче, обережно. Мокрий асфальт блищав на сонці, калюжі дзеркалили небо й голі гілки дерев.
Проїжджаючи центральною вулицею, вона побачила знайомих комунальників — двоє чоловіків у зелених жилетках згрібали в купи торішнє листя, жінка з відром білила молоді дерева. Їхні рухи були повільні, зміряні, як у людей, які давно звикли працювати на фоні сирен, вибухів і новин про фронт. Над головою хтось висів у вишці, фарбуючи стовп ліхтаря. Виглядало, ніби місто вмивається, очищається до весни — наче вперто тримається за життя.
Але достатньо було лише перевести погляд ліворуч — і ось вони, нагадування про війну: заколочені вікна, фасад із діркою від уламка, тріснуті шибки, які вже ніхто не замінює. А ще далі — блокпост, на якому автоматники перевіряють документи в машин, що рухаються на виїзд.
Колона бронетехніки повільно сунула в напрямку передової — "бусики" з хрестами, брудні пікапи з причепами, танк, що гудів, як розлючений звір. Один з військових, зовсім молодий, сидів на броні з навушниками в вухах і дивився кудись у небо, ніби намагався вирватися подумки з цього місця.
Надя перебудувалася на іншу смугу, обережно об'їхала колону. Рука автоматично потягнулась зробити гучніше радіо — і тут же вимкнула: там грала весняна мелодія з минулого життя, і це чомусь боліло ще більше.
З кожним кілометром місто змінювалося. Замість звичних вітрин — зруйновані магазини, замість квітів біля під'їздів — вирви в асфальті. Але навіть тут, серед розбитого і посіченого, життя тривало: бабуся продавала зелень із відра, хтось вигулював собаку, біля зупинки сміялися дві дівчинки-підлітки в шкільних рюкзаках.
Надя спіймала себе на думці, що кожна ця картина — як фото в альбомі: шматочки болісної, але справжньої реальності, яку не зітреш.
Ось і знайома заправка на виїзді. Біля неї — кілька машин, двоє військових у черзі за кавою. Один із них притулився до капота, дівився в телефон. В іншому кутку стояв волонтерський бусик з наліпками "ЗСУ – ДЯКУЄМО!" "ЗА УКРАЇНУ! ЗА ЇЇ ВОЛЮ!"
Вона припаркувалась у тіні каштана, який ще тільки-но починав розпускатися. Серце билося швидше, ніж зазвичай.
Ще трохи, і він має бути тут…
Заправка була тією самою, куди вона іноді навідувалася ще до війни. Тепер це був одночасно магазин, міні-кафе і притулок для тих, хто в дорозі — або в очікуванні.
Всередині пахло кавою, дріжджовим тістом і трохи — дизелем, який тягнувся з вулиці. На стінах висіли прості пейзажі — затишні сільські хатки, мальви, лелеки — ніби з радянських листівок. Над касою — невеликий телевізор без звуку, на екрані йшли новини: карта країни, цифри, назви міст.
Молоденька продавчиня з хвостиком акуратно розкладала щойно привезені круасани. У неї був рум'янець на щоках і теплий голос.
— Доброго ранку, — звернулась до Наді. — Щось підкажу?
— Я трохи почекаю тут, у мене зустріч.
— Звісно. Але з кавою чекати веселіше.
— Можливо трохи пізніше.
Надя обрала столик біля вікна. На сусідньому — сивий чоловік із глибокими зморшками на лобі. Він повільно пив чай із пластикового стаканчика, наче відмірюючи час ковтками. Його пальці, чорні від мастила, нагадували їй про її дідуся. У кутку за столом сиділа бабуся з онуком, років восьми. Хлопчик тримав у руках пластиковий танк, водив ним по столику й шепотів: "бах-бах!"
Надя вдивлялась у потік машин. У її пам'яті раптом з'явилась картина: літо, море, шторм. Вони з сином і чоловіком, мокрі, засміяні, кидаються у хвилі. Вона тоді кричала: "Я на морі, йду купатися!" — ніби переконувала саму себе, що щастя — це так просто.
Клаксон фури вирвав її з думок. Було вже 10:15. Надя встала й підійшла до прилавка.
— Кава?
— Так. Латте, будь ласка, і булочку… з маком.
— Може, спробуєте з вишнею та шоколадом? Наша новинка.
— Добре, давайте.
Дівчина злагоджено готувала каву. Надя дивилась, як із кавомашини тече тонка струмка напою, і вже від самого звуку її охоплювало легке тепло. Вона взяла каву, подякувала, розрахувалась і повернулась до свого столика.
Заправка вже наповнилась людьми. Увійшов волонтер — молодий, худий, із бейсболкою та рюкзаком. Швидко взяв дві кави й вийшов. За ним — двоє військових у формі: один із забинтованою рукою, другий — із ледь помітною посмішкою. Вони мовчки обрали місце біля вікна й дивились у свої телефони.
Надя зробила ковток — латте був із легким горіховим присмаком. Відламала шматочок булочки, шоколад стікав на пальці, а вишня вибухала солодкою кислинкою. Усе це — тепло, смак, запах — повертало її до життя. До себе…
До заправки під'їхав мікроавтобус-спринтер. З нього вийшло семеро жінок і двоє водіїв. Всі виглядали втомленими, трохи "пом'ятими" після дороги. Дехто попрямував до вбиральні, інші зайшли перекусити.
— Можна я присяду? — ввічливо звернулась одна з жінок.
Надія підвела очі й кивнула. Жінка сіла навпроти.
На вигляд їй було десь п'ятдесят сім, може трохи більше. Руки — зі скромним бежевим манікюром. Непомітне обручальне кільце на лівій руці. Годинник на зап'ясті — зупинений. Волосся каштанове, колись підстрижене каре, коріння вже відросло, але зовнішній вигляд не псувався. Обличчя чисте, зі зморшками біля очей — від посмішок. Над губами не було гірких рис. Очі — теплі, карі, трохи згаслі.
Жінка зробила ковток кави, потім глянула на Надю: — Ви не підкажете, котра година? — Десята двадцять п'ять.