Тактильний архів (поетичний цикл)

Я б шукала тебе скрізь:
Серед зруйнованого бетону, в уламках душі, в крові.
Не як привид, не як ходячий труп —
А як та, що ніколи не пробачить собі,
Що не зупинила тебе вчасно.

Я б шукала тебе серед попелу,
Коли зірки були надто далекі.

Скажи мені хоч одне слово...
І я залишусь ще ближче.

Resonantia (Пластинка)

Доріжка 1 — "Перший Подих"
Тиша. Майже скляна.
Десь між клітинами кисню — вдих, викрадений у ночі.
Він несміливий, але впертий.
Тут не народжуються — тут проростають крізь рами,
Зашиті фанерою й хрестами скотчу.

Доріжка 2 — "Сирени"
Пальці в'їдаються в стару тканину.
Вона тонка, як спогад, прошитий свинцем.
Шрами не болять — вони світяться.
Карта, якою твоя тінь іде на мій поклик.

Доріжка 3 — "Він"
Не голос. Не ім'я. Присутність.
Гірка, важка, твоя...
Він не говорить — мовчки поруч.
У цій безмовності більше правди, ніж у молитвах.

Доріжка 4 — "Хор Підвалу"
Долоня стискає долоню. Гуркіт бетону глушить арію.
Істина — не в нотах. Вона у паузі,
Коли рахуєш: чи вдихне хтось з тобою в унісон?

Доріжка 5 — "Подушка"
Шепіт. Запах пороху і втоми.
Подушка пам'ятає більше, ніж будь-який щоденник.
Вона пахне тобою. І ним. І присмаком заліза.

Доріжка 6 — "Світло, що не приходить"
Удар. Вибух. Глуха завіса.
У порожнечі народжується не сльоза —
А чиста, як спирт, лють виживання.
Вже втретє. Жива. І йдеш далі.

Доріжка 7 — "Фантомні болі"
Скрегіт арматури по ребрах.
Чуєш його у кожному ритмі, в кожному кроці.
Війна не минає — вона стає твоїм пульсом.

Доріжка 8 — "Resonantia"
Голка доходить до краю. Шипіння.
"Дихай зі мною", — повертаючись у порожній кут.
Поруч — лише рюкзак.
Відлуння власного серця вчиться стукати наодинці.

Півонії

У місті, де луна — єдина мова,
Ти несеш півонії, вирвані не з попелу,
А з пам'яті.
Їх стебла ламкі, як ранкові новини,
Але вони пахнуть...
Пахнуть життям, яке ще триває.

І ось — тривога.
Вона не кричить, не виє,
Вона просто стає рядком
На моєму папері.
Бо тільки я тримаю світло,
Поки не допишу ніч.

Нові цитаделі

В точній симетрії й суворій геометрії, час — лінійна незворотність.
Не клич минулого, давно заснулого — твоя нова закономірність.

Тут мова — це змова, глуха й кругова, думок вічне спотворення.
Та в кожному слові, у самій основі — зерно живого відкровення.

Дивись на озеро, спокійне й прозоре — занурюйся в горнило споглядань.

Твій виноградник — порадник розважний, у таїні земних поєднань.

Прийми оболонку, носи її вміло, крізь вирок важкого обмеження.
Ці низькі стелі — нові цитаделі, на варті твого збереження.

Антидогма

Мораль — це сукня, що не до лиця,
Тісна, нудна і вицвіла давно.
Навіщо слухать втомного жерця,
Коли іскриться в келиху вино?

Ми прагнем неба, сидячи в багні,
Та страх спокуси — гірший за порок.
Найкращі сни — відверті та палкі,
Де кожен жест — у невідоме крок.

Боротися? Яка безглузда гра!
Це тільки труїть наш тендітний дух.
Душа, що від жадання не згора,
Втрачає колір і стає як пух.

Чим дужче ви відштовхуєте тінь,
Тим ближче підійде вона вночі.
У лабіринтах власних сновидінь
Від порятунку спалено ключі.

Єдиний шлях примару подолати —
Віддатись їй без зайвих молитов.
Секрети світу прагну розгадати
Крізь смак плодів, що обіцяють кров.

Вкусити гріх, як спілий апельсин,
І випити цю розкіш до кінця.
Лиш той є вільним, хто серед руїн
Зберіг оскал зухвалого лиця.

Нехай святоші моляться в кутку —
Ми перетворим дні у гострий твір.
В цім вишуканім, дикім квітнику
Лиш Екстаз — наш істинний кумир.

Спліт

Над містом — сажа. Небо — вогкий склеп,
Зірки гниють у фосфорній імлі.
Вкрив попіл скам'янілий, мертвий степ —
Роздерті груди хворої землі.

За склом холодна виразка згаса,
Ревуть провалля, рушаться мости,
І час — поранений — стікає по спині,
Вшиває ніжність у рубці пітьми.

В обіймах, стиснутих у домовині,
Де кожна вена — ржавий, гострий дріт.
У цій судомі, в нищівній хвилині
Ковтаєм відчаю солоний піт.

Пульсує в скронях тяжкий метроном,
Карбує ритм — всесвіту фінал.
Коли за тлінним, вицвілим вікном
Встає застиглої смерті трибунал.

В хребти в'їдається бетонний мур,
Шукаєм вихід у сплетінні рук,
Навколо — тисячі сліпих тортур,
І кожен стогін — металевий звук.

Твої зіниці — дві порожні зали,
В них гаснуть свічі спогадів і мрій;
Ми до нестями плоть свою терзали,
Щоб вбити відгомін чужих стихій.

Світ розпадається на прах і дим,
Залізо кришиться під гнітом ночі,
Завмерли двоє у герці німім,
Хто ми? Чи ще лишилися людьми?

Ні, ми — звірина, притиснута до краю,
Втискаєм страх у глибину кісток.
Твій серця стук — єдине, що тримаю
Серед руїн і крижаних думок.

Останній такт. Коротка, хрипла мить.
Годинник космосу сповільнив хід.
В обіймах цих — одне на двох болить,
І тисне в ребра крижаний граніт.

Дві краплі ртуті в жорнах небуття,
У сплеті нервів — намір задихнутись.
Лише цей спазм — усе земне життя
Застигле в горлі спробою прокинутись.

Театр одного глядача

Крізь пил завіс, крізь оксамит старий,
чуже обличчя допиває роль.
Мій жест — надламаний, навік змарнілий,
під гримом схований запеклий біль.

Я — у партері, в темряві густій,
глядач, що загубився між рядами.
Дивлюсь на сцену — на фальшивий стрій,
де вихід щільно зачинили перед нами.

Мене ліпили пальці випадкові,
кроїли з вигадок, обрізків та жадань.
Я — манекен, покинутий у слові,
у безвість вицвілих, марних сподівань.

Я — лиш пробіл, роззявлене провалля
між тою, ким марилось бути уві сні,
і лялькою, що зібрана сьогодні
руками тих, хто став чужий мені.

Між тим, чим серце прагнуло світити —
тим чистим сяйвом, що не знає меж —
і цим фантомом, що з тліну витий
посеред площ та паперових веж.

Одна лиш пауза, застигла між двома,
непізнана, самотня в кожній драмі.
Навколо стін — безжалісна тюрма,
де світ розчинено у цій химерній рамі.

Немає "Я". Лиш мерехтить екран.
Вповзає в легені сизий, терпкий дим,
щоб стерти контур, і подобу, й план —
назавжди ставши попелом глухим.

Маніфест духу

Геть лаври спокою — то омана,
Застиглий відблиск мерзлоти.
Веде вперед жарина невблаганна
Крізь попіл літ у зоряні світи.

Світло і тьма зійшлися у двобої
На кожнім зламі прожитого дня.
Тут — поле битви, і вівтар, і шлях,
Де істина зростає з каяття.

О Всесвіте — ти книга без початку,
Де кожна зірка — літера жива.
П'ю досвід твій до дна, без залишку,
Та відповідь — лише нові слова.

Що є тріумф? Лиш мить самообману,
Коли душа сказала: "Досить. Стій".
Бо дух, упавши в тінь свою підвладну,
Втрачає небо і згасає в ній.

Лише в труді — не у сліпій покорі —
Звучить відлуння вищої мети.
Рука, що творить, будує стрімкі сходи
Від "я тепер" до "того, ким прийти".

Хай ніч сміється з впевненого кроку,
Хай пустка сіє холод у крові —
Тримає рух незриму рівновагу...
Цей шлях дорожчий за лестивий спів.

І якщо пасти — то не в забуття,
А в глибину, де знову прорости.
Безкрайній пошук — форма для буття,
А спрага світла — доказ боротьби.

Хай праця стане істинним спасінням,
А сумнів — тінню, що гартує день.
Бо Дух людський не знає примирення:
Він вічно йде — і в цьому вищий сенс.

Марсіянський Кобзар

"Шевченко 2077 чи Космічна Гайдамаччина"

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на Марсі ви червоними пісками?
Чом вас вітер не розвіяв в порожнечі синій?
Чом не впали ви росою в рідній Україні?

Крізь скло дивлюсь — нема Дніпра, ні верб, ні поля,
Тільки іржа, тільки пісок та залізна доля.
А там, угорі, між зірками — мій Дніпро синіє,
Як та стрічка, що у Бога в косах променіє.

Зостався він на тім небі, де зоря вечірня,
А я тут п'ю кисень сухий, мов полинне зілля.
Не плугом я, а заступом, важким та залізним,
Рию скалу цю холодну, чужу та неприязну.

Ми тут сієм не пшеницю — сіємо надію,
Щоб проросла крізь каміння, крізь люту завію.
І хоч сонце тут маленьке, наче мідний шеляг,
Та я бачу в кожнім кратері рідний, синій берег.

Ори, сину! Ори, брате! На червонім полі
Ми будуєм нове небо і для нашої волі.
Бо настане день останній — розпадуться пута,
І пустеля ця іржава, кров'ю не полита,

Скине маску, наче ворог, і зазеленіє,
І дитина під куполом вголос засміється!
І на оновленій планеті ворога не буде,
Ані пана, ні раба не побачать люди.

А буде син, і буде мати, і життя — як море,
І козацька наша пісня розірве це горе!
Ми збудуєм нову Січ між кратерів і пилу,
Щоб і Марс червоноликий став нам за могилу, —

Та не ту, що душить дух, а ту, що підносить
Аж до Бога, що для нас волі нині просить!

Чотири пори сили

Весна

У погляді його — відлига і розмай,
Крізь кригу фраз надія проростає.
Уста говорять: "Мрій і здобувай",
І первоцвітом шлях мій засіває.
Це час пробуджень — ніжний і стрімкий,
Благословення в кожному початку.
А дотик рук — промінь осяйний,
Що ясність залишає замість спадку.

Літо

А літо — то опіка в спеку золоту,
Невтомна праця, витримка і сила.
Захисником ставши, щоб я у висоту
Змогла злетіти, розгорнувши крила.
В долонях — жар полуденних полів,
В очах — тепло, що дає снагу і вроду.
Собою, наче щитом, нас заслонив,
Даруючи відраду, мов цілющу воду.

Осінь

Приходить осінь — пора вагомих слів,
Де кожна думка — листя бурштинове.
Ми вдвох посеред тихих вечорів,
Плекаємо розмови світанкові.
Ці бесіди — врожай, дозрілий у літах,
Безцінне і живе в душі насіння.
Він вчить тримати істину в руках,
Вростаючи у пам'яті коріння.

Зима

Зима — це витривалість, мужня міць,
Коли довкола світ — святий і чистий.
Він — скеля серед вітру й блискавиць,
Незрушний, мовчазний і урочистий.
Його суворість — закон, непідвладний злу,
Дух загартований у крижанім спокої.
Надихаючи мене крізь холод і золу
Лишатись вірною зорі своїй палкій.