Сашко не один тиждень пролежав у прифронтовій лікарні. З часом справи пішли на краще.
Його роту, вірніше те, що від неї залишилося, відвели від першої лінії. Хлопці реабілітувалися потроху, навіть провідували у лікарні свого побратима.
Сашко першого ж дня зателефонував в роту і запитав про жителів п'ятиповерхового будинку. Те, що він взнав, заставило його здригнутися.
Вокзал.
Він чекав.
Чекав кожного солдата, що виходив з вагона.
Дерева, що на привокзальній території, вже другий раз за воєнний час зустріли зиму. Щовесни його підфарбовували і причепурювали, щоб красивим він зустрічав своїх пасажирів.
Вокзал чекав Сашка.
Ця історія кохання запала йому в душу.
І ось на перон вийшла Олеся.
Вокзал захвилювався.
Олеся не розуміла, чому так довго Сашко не повертався. Вже й з лікарні виписали, на милицях навчився ходити, а додому не поспішав.
Гучномовець оголосив прибуття потягу.
Теплотяг сильно прогудів і, підморгуючи, проїхав повз головного входу у вокзал. Вокзал не спускав очей з Олесі.
Дівчина вийшла до 2 колії, куди прибув потяг.
Ще трохи погарцювавши парою з-під коліс, теплотяг вгамувався і замовк. Провідниця обтерла ручки ганчіркою і відхилила металічний бар'єр, що перекривав сходи.
З вагона вистрибнув чоловік.
Олеся рвучко понеслася до нього…
Не він.
Люди все виходили і виходили. Здавалося, що їх там незлічена кількість! Олеся втрачала терпіння.
Нарешті, в отворі тамбура з'явилася схожа фігура.
- Сашо! – крикнула Олеся.
Провідниця обережно подала руку і чоловік на милицях спустився на перон. Обійняв дружину.
Олеся не плакала. Вона прийняла його таким, який він є. Просто, дивилася на все крізь призму величезної любові і глибокої поваги до свого чоловіка.
В обіймах вони застигли на цілу вічність.
Здавалося, ніхто не зможе їх роз'єднати!
- Тату – цей крик розірвав тишу всього вокзалу.
По сходинках потихеньку спускалася маленька світловолоса дівчинка.
Олеся обернулася в надії побачити батьків малої.
Та навколо не було жодної людини.
- Тату, — стрибаючи з останньої сходинки, прокричало дівча років 4-х.
- Я тобі все поясню. Розумієш, її батьки загинули в тому п'ятиповерховому будинку, де мене поранило. Цю дівчинку вибуховою хвилею винесло і кинуло прямо на мене. Її так і привезли зі мною у лікарню, вона весь час кричала "тато".
Олеся заплакала, присіла біля дитини і запитала.
- Тебе як звати?
- Вікторія! – гордовито підіймаючи голову промовила дівчинка.
- Так ось яку найкращу звістку ти привіз додому. А Перемога неодмінно буде! — Олеся залилася сльозами. На цей раз вони були від щастя.
P.S.
Дивна пара йшла по перону – молодий хлопець на милицях без лівої ноги та дівчина, яка однією рукою підтримувала коханого, а іншою тримала за руку маленьке світловолосе янголятко.
На небі не було жодної хмаринки, та раптом, нізвідки, став накрапати маленький дощик.
То плакав Вокзал.
На цей раз від щастя.