Замовкли голоси й звуки. Переді мною остовпів злісний мутант у страшному вискалі.
За ці дві секунди я міг вільно відстрибнути під захист мага Альфа. Але навряд чи той зміг би зупинити чудовисько, краєм ока бачив, як він тільки почав намагатися застосувати якусь ворожбу. Просто підставлю хлопця. Міг би перебігти до воїна, але це далеко, не встигну... І тоді я здійснив свій перший божевільний вчинок у цьому світі.
Я підбіг до стрибуна і зі всієї сили вгатив його ногою по зубатій харі. Врізав від душі, в увесь п'ятий рівень Чудана. Тіло чудовиська, навіть знаходячись під впливом часового парадокса, трохи зсунулося назад.
Й коли час уміння закінчився, чудовисько, яке вже розслабило передні лапи, готове кинутися на мене... від удару, в мить злетіло вниз.
— Ц е-е Спарта!! – заволав я перше, що спало мені на думку (і що згодом зробило мене відомим).
— Та-ак! — крикнув поруч із ним Альф.
— Та-ак! – рявкнув воїн зліва, і кинув навздогін чудовиську гранату.
— Та-ак! – пронеслося далі вздовж стіни, і голос Анка пролунав голосніше за всіх.
Цікаво з чого б це, всі так раптово почали волати, подумав я, адже насправді я напевно так і не вбив чудовисько. Так. Удар вдався на славу. Видовищним. І тільки пізніше я дізнався, що загін, членом якого я зараз являюсь, входить до клану "Спарта". Поки ще міцний середнячок, але стрімко набирає сили, і рветься на вершину топів. І от щойно, своїм вчинком, я зробив ім'я клану супер популярним (ну, хоча б на деякий час). Адже виявляється, що в цьому світі є преса, фотографія, а в системі можна було легко знімати відео і робити скриншоти побаченого.
Я потім довго роздумував... а якби монстр напав на когось іншого замість мене, або напав відразу, без плювання і вишкіряння, тим самим давши мені зайві секунди. Як би тоді все склалося? Може, я везунчик... а везунчик, тому що красунчик! Подивимося, як вона буде далі.
Тим часом звуки бою почали потроху вщухати. Подекуди, звичайно, ще пострілювали, таке не закінчується відразу, та й хлопці з нашого загону, добавляли звуки, закидаючи гранатами залишки істот за стіною. Потім кажуть, що працюватимуть снайпери з приладами нічного бачення. Крім того, Альф гепнув по купі трупів, своє нове (за його словами) заклинання "град", і з повітря посипалося крижане каміння розміром з голову людини, та ще й густою купою.
Я мимохідь глянув на свої характеристики й відразу розлютився... ну от, як на зло! До десятого рівня мені залишалося вбити лише тільки одного нещасного зомбі, а у мене ні кулі, ні жодного ходячого мерця в полі зору.
— От, западло! – вигукнув я в серцях, перебігаючи від одного учасника до іншого. – Позичте! Всього пара патронів .44 калібру, і зомбі... головне – зомбі. Якщо десь бачите не добивайте, залиште мені. Я майже десятий, апнув!
Кулі потрібного калібру у народу були. А от мерці скінчилися. Вірніше, якщо спуститися за стіну вниз, то знайти якогось занедбаного живчика можна в будь-якому випадку. Але навіть серйозно модернізовані бійці не ризикнули б зараз лізти за стіну. Кажуть, що деякі мутанти, любителі заховатися в купі трупів, чекаючи необережного смертного. Загалом – краще утриматись.
Так я і зроблю. Хоча до біса шкода, лишень одне тіло...
Я втомлено сів на каміння і сперся об стіну, інші хлопці з загону почали підтягуватися до нас, а коли дізналися про мою "біду", співчутливо хитали головами, і говорили слова втіхи. Прямо як на похороні. Але це тому, що всі, хто серйозно зависав на комп'ютерних іграх, стикалися з такою ситуацією — ось-ось майже взяв новий рівень, або зовсім трохи не вистачило добити супербоса, або ще щось... а тут бац, і облом. Дехто комп'ютери трощив. Я нічого трощити не став — який у цьому сенс. А тоді Альф увірвався в середину і перевернув все з ніг на голову, і всі вмить забули про моє горе, навіть я сам.
— Ну, ти й вжарив, друже мій! Це твоє... "За Спа-р-рту"! Увійде в історію! — скрикнув він. — Фотографії вже ходять в загальному чаті, а потім можливо і відосики будуть змонтовані.
— Головне, що не звичайного ж зомбі скинув, а стрибуна, що є якийсь Навик на цю тему? — спитав воїн, який бився ліворуч від мене. Здається його звали Артур.
Чомусь всі їх назви починаються на букву А, і головне без будь-яких чисел, "чисті". Як їм це вдалося, вони або чітери, або щасливчики, більші за мене.
— Але головне, як ти наважився на таке? — вів далі Артур. Тож питання про майстерність було риторичним. — І як це ніхто з нашого клану не дотумкав виконати таке. Сцена ж з фільму — найвідоміша!
Як же чувак, мається, що не йому спало на думку учинити такий фінт. А я тут все ще зі своїм десятим рівнем заморочуюсь.
— А чи правда, що між тобою та Аелітою романчик намалювався? — запитала дівчина з густим, кучерявим і чорним, як смола, волоссям. — Чи це наш Альфик, щось не те почув, щось навигадував от і вийшла чутка?
Спитала і як блискавкою вдарила. Всі розмови миттєво стихли. Мені навіть здалося, що я чую дзижчання мух. Так ось про що говорив "Альфик", натякаючи, що співкланівці зацікавилися мною. Він щось там ляпнув, рептилія кособока, решту, якщо і не повірили до кінця, зате виявили жвавий інтерес до теми. Ще б — непогрішні лідери, виявляється, злегка "грішні". Ну що за народ – їм, напевно, вже набридли баталії й хочеться чогось нового, трохи "брудного", у вигляді пліток про ближнього свого. Я тихенько глянув у бік мага, — чувак напружився, вже не кричав, розмахуючи руками, як пару секунд тому. Звичайно, зараз все залежить від мене. Спростую його слова, і над хлопцем буде сміятися весь клан, а потім ще довго будуть дражнити й згадувати. Та з іншого боку, він непоганий пацик... ну, сказав і сказав. Він же перший і поки що – єдиний з усіх, хто запропонував мені дружбу, і не посоромився взяти в данж, незважаючи на те, що я майже нульовий. Напевно, ще й вписався за мене перед Анком, а я ціную такі дрібниці. Так чому б не підтримати друга. Бо так-то, мені збрехати – що води попити. А від нього відстануть.
І взагалі — хочете шоу? Нате вам! Ну, я й почав... фантазувати.
— Я б звичайно не хотів говорити про це без її відома. Не все там так однозначно... — для початку потрібно трохи "завести", розворушити, так би мовити, публіку.
— Та лишай, ми ж як одна сім'я, а в сім'ї не повинно бути секретів один від одного!
— Якщо боїшся Атома, то не хвилюйтеся. Він уже й так злий на тебе, зліше вже нікуди.
— І взагалі... Ми! Могила!
Ага! Як же... могила. У половини, якщо не у всіх, вже налаштований відеозапис розмови або хоча б голосовий зв'язок.
— Я тільки дивуюся, коли це тобі вдалося обкрутити дівчину. Адже, якщо вірити твоїм словам, з того часу, як ти потрапив сюди, пройшло всього нічого. І наша Аелітушка не схожа на легковажну фіфу, яка кидається на всіх підряд. — пролунав голос Анка, видно, єдиної розсудливої людини, серед присутніх.
— Наш стрілок – хвацький до дівок. — зашикали на нього з юрби. Кому потрібні такі подробиці, якщо пахне свіжими плітками.
Ну що ж, народ завівся, аж горить від спраги, все знати... настав час вдарити їх "громом небесним" … а нате вам!
— Річ у тім... — ще трохи інтриги, щоб ситуація загострилася. — Що, Аеліта... моя дружина.
— ОТАКОЇ! — ошелешений натовп ахнув.
Судячи з облич, ніхто не очікував такого повороту подій. А як ви хотіли... нокдаун повний. Зараз ми будемо їх потроху добивати. Ну, я і продовжив брехати далі, заливаючись соловейком:
— Не тут, а на Землі. Ми були чоловіком і дружиною. Все як належить, розписані в РАГСі, вінчані в церкві. А ще... у нас є донечка. Точніше, була... тобто вона є, це нас вже немає Три рочки виповнилось.
— Та ну на... — вилаявся Артур.
— А як так сталося, що вона тебе забула? Всі ми дуже добре пам'ятаємо своє минуле життя, і хоча Аеліта не любить розповідати про своє минуле, вона точно не стала б цього приховувати. – це знову Анк, який намагається спіймати мене на брехні.
Ти дивись, а мужик зовсім не дурний. З такою людиною потрібно бути обачним. Думати про те, що говориш. Ну, так, і ми теж не пальцем роблені.
— Я сам не зовсім розумію. Бо коли я потрапивши сюди, дізнався, що моя дружина вийшла заміж за якогось чувака... чесно — був шокований. Ми ж не одружилися по зальоту. Зустрічалися майже рік, проводили разом цілісінькі дні, короткі розставання були для нас – гірше смерті. Та ми надихатися не могли один одним... можливо, вам смішно з моїх слів, але це було саме так. А весілля взагалі стало кульмінацією наших відносин. Було все! І десятиметровий лімузин, і голуби, і екскурсія по місту в кареті, запряженій чотирма кіньми, і двометровий торт, і вечірній феєрверк, і гора келихів шампанського і купа гостей... і найголовніше, найкрасивіша з усіх наречених на світі, моя Ліза. (Ім'я я випадково дізнався, побачивши, як вчорашнім ранком, по чату загону, її покликала одна з подружок.)
Потім був казковий медовий місяць в Дубаї (брехати так брехати), і дев'ять неповних, щасливих місяців щасливого сімейного життя. А потім, трапилася біда...
Як і всі, про вагітність дізналися з тесту, потім УЗД у лікаря ... ми були на сьомому небі. Та коли настав час народжувати, щось пішло не так! Чомусь лікарі вирішили зробити кесарів розтин, хоча спочатку здавалося, що все було добре, і ввели анестезію. Вони потім пояснювали для чого, але я перебував в такому ауті, що нічого не зрозумів з тих казок.
Словом, дитина народилася нормально, дівчинка... А мати впала в кому...
— Ах! – ахнула жіноча половина.
— Батьки Лізи, тобто Аеліти... Їх немає.
— Вона мені розповідала по це. Вони загинули в автокатастрофі. – шморгаючи носом, з очима, повними сліз і патьоками туші, промовила дівчина-Мальвіна.
Диво, з блакитним кучерявим волоссям і густими довгими віями. Якось раніше я її не помічав. Хоча не побачити таке диво чудернацьке – треба вміти. Зате як вона мене вчасно виручила, сама того не знаючи. Бо так-то я абсолютно нічого не знав про батьків Аеліти, тому грав на часі, тому й казав, що їх немає, а не що вони мертві. Від "немає" ще можна було якось "танцювати" ... немає в місті, немає в країні. Але, як я вже говорив, дівчина мене дуже виручила та водночас додала балів до карми.
— Після такої звістки мого батька госпіталізували з серцевим нападом, і звідти він вже не вийшов.