Та ти не бійся, вони не йдуть у наш бік, можливо, тобі навіть не доведеться стріляти.
Вже йдучи, хлопець підняв великий палець вгору, показавши цим, що все буде добре. Я відповів тим самим жестом, тільки дуже неохоче, коли воно було — оте добре. Але тепер вже нічого не поробиш, взявся за гуж не кажи що не дуж. Вирішив уважно визирнути з-за стіни, подивитися, що там і як.
Охрініти видовище! Скільки сягало око, вся територія за стіною була вкрита пустирями, суцільно всіяними вирвами від снарядів різного калібру та магічних вибухів, які перетворювали землю на своєрідне скло. І, звичайно ж, весь простір завалений трупами — трупів. Ось така тавтологія. На деякій відстані, ледь помітні оку, купи мерців були вищими й масивнішими. На такій відстані, напевно, працювала артилерія, яка завдала найбільшої шкоди. Далі, а точніше, ближче до нас, територія для гармат була мертвою зоною, тут зомбі косили кулемети та маги.
Я був свідком того, як черги з великокаліберних кулеметів, буквально розривали мерців на шматки, десятками. Як їх випалювали зграями викликані заклинання блискавок і вогняних куль, різних розмірів, залежно від рівня мага. На додачу до всього цього зі стін летіли стріли та крижані шипи та навіть каміння. Земля під ногами мерців то розбухала кам'яними шипами, що пронизували ворогів наскрізь, то розсипалися на сипучі піски, поглинаючи мертве військо цілими загонами.
Але, на жаль, у зомбі було те, чого не вистачало людям — це їх неперевершена витривалість. Вони не знали ні втоми, ні сну, ні відпочинку. Покидьки бігли, як справжні спринтери, а запеклий голод, який вони відчували, змушував їх кидатися на будь-які перешкоди, без будь-якого страху чи трепету.
Зі стіни я вперше побачив мутантів. І добре, що зі стіни, високої-превисокої. Мутація — ще одна особливість інфікованих, яка давала їм варту заздрості перевагу над людьми. Якби звичайна людина ще могла розраховувати на перемогу віч-на-віч з простим зомбі – скажемо зламати йому шию або проткнути чи розчавити голову чужорідним предметом, та врешті-решт спалити ворога... то з мутантами все було інакше. Одна така істота могла за лічені хвилини розірвати на шматки десяток людей, а інша, розбризкуючи отруйний слиз на всі боки, таку ж чисельність — інфікувати. А у випадку з системними, які мали імунітет до інфекції, то вони могли завдати важких або навіть смертельних ран, таких як від кислоти.
Своєрідний паритет у смертельно небезпечному протистоянні життя і смерті, як би пафосно це не звучало, створили ті самі системні – викликані нізвідки, наділені невідомою силою, неймовірними можливостями та вміннями. І хоча вони завдавали величезних втрат полчищам нежиті, загиблих не ставало менше. А мутанти стали з'являтися все частіше, причому все більш різноманітніші. Останнім бичем були летючі істоти, від маленьких, але зубастих створінь до могутніх потворних, чи то драконів, чи то виверни. Останнім часом вони стали завдавати найбільшої шкоди. Адже дотепер такий вид майже не спостерігався в небі Терри. Тому Система ще не повністю адаптувалася до реалій повітряного бою. Відчувалася гостра нестача гармат і систем ППО, а тим більше летючих маунтів і підопічних пестій.
Сьогодні, на щастя, нічне небо було відносно ясним. Та й різноманітності мутантів було не так вже й багато. Я помітив лише зомбі-танки, яких просто неможливо було не помітити. Високі, три метри на зріст, а то й більше, з масивними брилами м'язистих рук і ніг, вони тягли з собою хто що. Одні величезні молоти й сокири, деякі брязкали ланцюгами з круглими кулями на кінці, покритими гострими шипами, а деякі з двометровими мечами або таранами. Цих велетнів намагалися знищити першими, адже своєю грізною зброєю вони завдавали непоправної шкоди стіні. І якщо "таке", чого доброго, вламається всередину або опиниться на стіні, я навіть уявити не міг, які сили зможуть зупинити такого монстра.
А ще були прості зомбі, першого класу мутації. Така ж нечисть, але тільки вища, здоровіша і сильніша. Чимало клопоту доставляли і зомбі-стрибуни, з білуватою шкірою, вигнутими, як у коника, ногами, безокі, але чудово вміють бачити вночі за допомогою інфрачервоного зору. Вони могли стрибати досить високо, випльовуючи висококонцентровану кислоту, яка роз'їдала не тільки людське м'ясо, але і деяку броню. Крім того, могли, наче деякі тропічні жаби, випльовувати язик на кілька метрів й іноді ловили в стрибку необережного бійця зі стіни. Найдивнішими й до того ж досить небезпечними були зомбі-мисливці. Одягнені як люди, в штани і чоботи, а зверху довгі плащі з міцної тканини з глибокими капюшонами, що приховують обличчя. Вони бігали швидше за всіх, легко лазили по вертикальних поверхнях і на коротку мить могли зайти в "скрит", ну або в невидимість, що робило їх досить підступними супротивниками. З чуток, існувало ще кілька видів — більш небезпечних і смертоносних. Та сьогодні, слава богам, на полі бою їх не спостерігалося, але й тих, що були, вистачало з головою.
Під стіною колись був глибокий рів з водою, досить серйозна перешкода, але через атаки він був вщерть заповнений мертвими тілами, це давало змогу інфікованим що змогли добігти через всі перепони, почати впираючись в стіну, перелазячи один через одного, намагатись видертися вверх до здобичі, абсолютно ігноруючи зламані пальці й обдерті залишки плоті. А коли критична маса досягала свого апогею, тобто нежиті в одному місці ставало так багато, що вони створювали живу гору своїми звивистими тілами, яка іноді сягала майже до самої вершини стіни. І на цю масу плоті лізли інші, переважно мутанти, і проривалися на стіну. Отоді ставало справді скрутно.
Тому головним завданням захисників міста було вбивати зомбі на далеких підступах, намагаючись не допустити створення такої "гірки" під стіною, щоб уникнути прориву.
За прогнозами невідомих мені аналітиків, зомбі, сьогодні вночі не повинно було бути занадто багато. Але за стіною вимальовувалась зовсім інша картина. Незважаючи на шалений вогонь і незліченну кількість жертв, багато хто з мертвих вже юрмилися навколо стіни, і з виттям і гарчанням почали видиратися на неї. Поки що, хвала небесам, без особливих просувань. Але з кожною хвилиною їх ставало все більше, і якраз під нашими позиціями. Мені стало недобре, але я все ж таки витягнув зброю і вхопився за неї обома руками, ніби це була моя остання надія. І став чекати. За словами Анка, я повинен був прикрити танка, про що і сказав магу. Але виявилося, що нас було доволі мало, для всієї стіни, і мені доведеться стримувати хвилю зомбі на платформі шириною чотири-п'ять метрів... та, в мене револьвер стріляє лише на три метри. З одного боку, я розумів, що так у всіх, праворуч Альф махає руками, напевно, вимовляючи якесь заклинання, а зліва воїн, крутячи меч, розминається перед "рубкою". Але вони високого рівня, а я просто жалюгідна не прокачана четвірка, навіть без шмота.
Сподіваюся, що командування вже повідомлено про те, що ситуація змінилася в гіршу сторону і до нас поспішає підкріплення.
Але якщо й поспішає, то щось не дуже швидко. Я вже чую злісне виття і скрегіт за кілька метрів від верху. Обережно дивлюся вниз і холону. Я не помилився, зомбі вже майже дійшли до отвору і ось-ось кинуться на стіну. Цього допускати ні в якому разі не можна. Тут, на рівній місцевості, я проти них не встою. Тому, більше не замислюючись, хоча всередині, майже мертвий від жаху, я трохи висовуюсь з-за муру, і, тримаючи зброю обома руками, починаю стріляти в злі морди що безперервно наповзають.
Стріляв нещадно. Іноді промахуючись, і влучаючи в корпус, але частіше пронизуючи голови, чим не дозволяв зомбі залізти вище і ввірватися на стіну. Так, навіть промахи були на користь, попросту збиваючи монстрів з висоти. Втративши рівновагу від удару кулі, вони летіли вниз, несамовито виючи. А там, вже як пощастить, або вбивалися, або калічилися. Така висота – це вам не з берега у воду...
Деякий час зберігався паритет. Ні зомбі не могли дістатися до краю, щоб вчепитися і вистрибнути, ні я не міг зменшити їхню популяцію. У моїх сусідів теж начебто не було ніяких проблем, Альф навіть іноді посилав свої крижані стріли в "моїх" мерців, за що йому окреме дякую. А далі вздовж стіни люди також холоднокровно і планомірно винищували нежить. У якийсь момент я зловив такий драйв, так захопився боєм, що майже перестав боятися. Та що казати, навіть почав холоднокровно вицілювати найближчого зомбі намагаючись вбити його з першого пострілу, стоячи, по суті, на самому краю стіни, зовсім забувши про свій страх висоти.
Коли раптом переді мною вискочила величезна почвара, стрибуна. Він схопився своїми десятисантиметровими гострими кігтями за край зубців і, вишкірившись, похитуючи своєю потворною головою, плюнув в мене якоюсь отруйною, зеленого кольору субстанцією...
Напевно, я інтуїтивно очікував чогось подібного, тому як тільки токсична гидота почала вилітати з рота, зробив незграбний стрибок вбік. Звичайно, мені хотілося, щоб це був віртуозний випад, з перекатом і миттєвим підйомом на ноги. Але як вийшло так вийшло.
Незграбно перекотившись, боляче вдарившись правим плечем, причому ліве щось сильно обпекло, напевно, якась частина отруйного слизу, таки зачепила мене. Перед очима промайнуло попередження, блиснувши червоним. Моє життя пішло з 60 поділок до сорока. Ох, ти ж! Я й забув, наскільки насправді вразливий. Одне падіння і маленький плювок, відразу ж позбавили третини життя, з цим доведеться щось робити. Але потім. А тепер треба встати й стріляти.
Альф котрий стояв праворуч, почав щось там кричати, звідкись заревів стурбований голос Анка (раніше, морда обросла треба було думати, коли ставив мене одного на стіну). Тим часом я миттєво схаменувся і почав стріляти прямо з землі, цілячись у голову виродка, яка перебувала за півтора метра від мене.
А далі... облом. Сухе клацання механізму взводу сповістило про те, що патрони закінчилися. Паща чудовиська почала повільно відкриватися, демонструючи кілька рядів гострих зубів...
І тут прийшло розуміння... Це кінець! Патронів нуль, ніхто із загону нічого не встигає зробити. Єдине, що ще можна вдіяти, це натиснути кнопку активації, навику "Зупинка часу"...
В цей момент все навколо завмерло і зупинилося.