До всього ще й добряче приклавшись чолом об бруківку на дорозі.
— Ні! Ну, це просто як якесь покарання! Вирок... якого не уникнути!
Не вагаючись, повернувся, підняв її з землі, взяв на руки й пішов до стіни. Я ще не вирішив, куди подіну дівча. Розберуся на місці. А в останньої від удару об камінь на лобі виросла величезна ґуля. Ймовірно, місце удару болить, тому що очі знову вологі, але при цьому все ще не реве. Хоча я до всього ще й кепкую з неї, називаючи єдинорогом. Таки, мадама з характером, ну або просто звикла до болю — фізичного і морального. А "мадам" тим часом убаюкалася на руках, обійняла мене за шию і, зарившись у моє плече, зовсім заспокоїлася і притихла. Тільки от несе від неї... хоч в бочку з водою занурюй.
Хвилин за десять я дійшов до тих самих воріт, через які в'їхав вранці й, пройшовши КПП, попрямував до вузького проходу внутрішньої стіни. На посту чергували ті ж самі три охоронці з системних, здається, що хлопці заступили на добу, на мій подив, вони мене впізнали, бо знову голосно заіржали в спину. Те, що я йду до стіни, де ось-ось має відбутися напад зомбі, з маленькою дитиною на руках, їх чомусь анітрохи не збентежило. Вони навіть не намагалися мене зупинити, щоб запитати з ким, куди, чому. Дивно.
Перед стіною, як і вранці, знову метушилося багато людей. Але й у них до дитини не виникало ніяких питань, всі готувалися до битви по-діловому, організовано.
Пройшовши вузький прохід у стіні і вийшовши в простір між стінами, недалеко, метрів за п'ятдесят, я почув знайомі голоси. Вдивляючись у напівтемряву вогнів, розрізнив грізну постать Анка з незамінним кулеметом і капелюх Альфа. Вони про щось розмовляли, голосно сміючись при цьому.
Мене поки ще не помітили.
А я тим часом повернувши праворуч від них і, знайшовши вузький і темний прохід між майстернями, пірнув у глибину. Нишпорячи в темряві, намацав широку дошку, кинув її на землю і обережно поклав туди П'яточку, з силою "відірвавши" її руки від своєї шиї.
— Мала, а тепер послухай мене уважно. Далі – тобі точно не можна. Тому що я, з іншими дядьками, будемо бити поганих зомбі, а ти в цей час, будеш чекати мене тут і охороняти мій боєзапас.
Я витягнула з віртуального рюкзака дві кулі і передав їх дівчиську.
— Після бою я повернуся за тобою, обіцяю! Але ти повинна чекати мене тут і нікуди не йти. Ні кроку! Нікуди! Пообіцяй мені!
Дівчинка невпевнено, підтверджуючи закивала головою. Ой, не вірю я їй...
— Якщо раптом злякаєшся, все одно не рухайся і не видавай жодного звуку, просто обійми ляльку. А я постараюся якнайшвидше постріляти усіх зомбі, і ми підемо їсти що-небудь смачненьке... Скажімо, морозиво або торт. Ти любиш морозиво? — вона знову кивнула головою, хоча напевне навіть не зрозуміла, про що я говорю. – Все на цьому, я сподіваюся на тебе. Ага, ще! Коли почне сильно гуркотіти, закрий вушка обома ручками та відкрий ротик, зрозуміла. Ну, тепер я пішов.
Я вже починав вставати, як вона раптом кинулася мені на шию і міцно обійняла. Потім лягла на дошку, згорнулася калачиком, зручно закутавшись в мою футболку, ще й помахала мені слідом ручкою.
Я махнув у відповідь, і почав заповнювати прохід усім, що потрапляло під руку, ускладнюючи доступ. Хоч якась перешкода. Звичайно, це не очистить мою совість, але і дівчинку нікуди подіти. Можна звичайно було б залишити її під опікою варти що на блокпості, але не факт, що вони погодяться, і не факт, що вона не втече від них і не припреться до мене в запал бою.
Нічого страшного, якщо що, стану в проході і буду відстрілюватись до останнього патрона. Ну, а якщо загину... так не вперше ж!
Вийшовши з проходу, як на зло, я за щось зачепився і, крім усіх інших нещасть, порвав ліву штанину. От як так!
Довелося закачати їх до коліна, щоб виглядало більш-менш пристойно. Другу, звичайно ж, теж. Виглядати при цьому став... один в один, як і вранці, тільки взутий. Це помітили і мої тимчасові поплічники по рейду.
— О Еех! Тебе тільки й чекаємо! А ти зовсім не змінився. Чому не переодягнувся? Куди дів гроші з зомбі... загубив чи пропив? Чи грабанули? – еге ж Альфа понесло.
— Та ні. Просто одна дурна історія, трапилася... — невпевнено пробурмотів я у відповідь.
— Патронів вистачає? — діловито запитав Анк.
— Ну, ну є зо два десятки...
— Я як знав. Ти прямо як з Біблії – ні з чим прийшов, з ні чим і підеш. Ось, тут, п'ять десятків. Знову ж таки — розрахуємось пізніше. А тепер лови запрошення в загін, і вперед.
Потім він обернувся до інших і голосно заревів:
— Народ! Слухайте сюди. Наше нинішнє завдання – захист периметра стіни, довжиною в кілометр, на предмет прориву нежиті. Але мене попередили, що завдання може змінитися. Отже, будьте готові до всього!
— І що може змінитися, зомбі перетворяться в голих жінок, тому контрацептиви при собі повинні бути у кожного! – пожартував один із загону. Блондинчик близько двадцяти років, в куртці, джинсах і білих кросівках, але з безліччю аксесуарів. Незліченна кількість кілець, ланцюжків, браслетів і пірсингу. Тільки в одному вусі знаходилось з десяток сережок. Напевно, все з оцінками.
— Поспішу вас розчарувати, зомбі в жінок не перетворяться, але якщо хтось втратить голову і якимось чином підведе загін, йому обов'язково знадобляться контрацептиви. Так! Припиняємо клоунаду, розділіться на дві групи. Одна група почне з півночі, інша з півдня. Бути весь час на зв'язку. Якщо що... щодуху мчимо один одному на допомогу.
На цьому короткий інструктаж закінчився і ми, розділившись як і було наказано, на дві групи, почали патрулювати периметр.
Коли наша група час від часу проходила повз схованку з дівчинкою, моє серце на секунду завмирало — чи не поворухнеться малеча, чи не вирішить покинути ненадійний притулок. Але ні. Поки що все було тихо-мирно. От за що мені це все... невже я стільки нагрішив за свої неповні двадцять сім? Але ні одвіту, ні привіту.
Тим часом з-за зовнішньої стіни, ледь на межі чутності, стали долинати виски й гарчання. Схоже почалося.
І на підтвердження цього з внутрішньої стіни за пару секунд вдарив дружній залп всіх гармат.
Я мало не підстрибнув від несподіванки. Цікаво, П'яточка нічого такого у своєму репертуарі не на чудила, наприклад, чи не обсикалась — буде мені потім клопіт. Але, з іншого боку, нехай хоч обдрищеться, головне, щоб сиділа тихо і на місці.
Канонада тривала добрих пів години, потім залпи потихеньку почали вщухати. На зміну артилерії прийшла зброя меншого калібру і робота магів. Запрацювали великокаліберні кулемети, впереміж з тріском набагато менших побратимів. Ахали гранатомети й підствольники, потріскували блискавки і лунали магічні вибухи, схожі на несамовитий свист з вибухом. Загалом, та ще вакханалія почалася, а точніше продовжилася.
— Так, народ! — Анк зупинив наш патруль. — На загальний чат прийшло повідомлення про те, що хвиля інфікованих буде значнішою, ніж очікувалося. Однією лише артилерією та великим калібром не відіб'ємось. Аналітики допускають можливий штурм стіни. На жаль, на верху не вистачає людей, щоб перекривати всі напрямки. Нас і ще кілька загонів знімають з патрулювання і розподіляють по секторах. Ось наш шмат, — (він вказав на невизначену відстань, зліва направо). На щастя, знаходиться прямо над нами, далеко ходити не доведеться. А тепер швиденько шуруємо до стіни та займаємо позиції відповідно до класу. Танки, воїни, стоять попереду, активують щити і готуються до можливого рукопашного протистояння. Стрільці ближнього бою їх страхують. Маги й стрільці на далекі відстані вражають найбільше скупчення істот і особливо мутантів. Цілителі лікують і підіймають. Всі підкоряються моїм наказам, в разі загибелі або серйозного поранення командування перебирає на себе Акорд (воїн з алебардою і короткими мечами). Якщо і його завалять — дійте відповідно до обставин.
Отримавши такі чіткі й докладні інструкції, люди без зайвих слів рушили до "крутих" сходинок, що вели на вершину стіни.
В мене всередині все похололо. Так, я припускав, що рано чи пізно доведеться по них підійматися. Але сподівався, що цей час настане не скоро, не в перший же день. Я ніколи раніше не помічав у собі страху висоти. Спокійно перехилявся через поручні на десятому поверсі, щоб побачити сусіда внизу. Сидів на підвіконні відчиненого вікна, на тому ж поверсі. Але були поруччя, була віконна перегородка... щось, за що можна було вхопитися. Тут же просто вузькі нерівні сходинки, шириною до метра і без натяку на перила або хоча б якісь виступи в стіні, щоб можна було триматися. Дивишся, один необережний крок або втрата рівноваги, та навіть сильний вітер... і все, приїхали, точніше, прилетіли, а якщо вже бути зовсім точним — долітались. І м'якої посадки не буде. Ні, не піду.
На жаль, ніхто з мого загону не страждав такою маячнею. Ні один не зупинявся, перед підйомом, щоб налаштуватися або зібратися з духом, без зайвих вагань і трепету рвонули вверх прямо з наскоку. Мене почало злегка трусити, зачекавши, коли останній з загону побіжить вгору по кам'яних сходах, неохоче почав такий страшний підйом.
Ну, що тут скажеш... піднявся я хвилин так через десять після того, як останній чоловік досяг вершини. При цьому останні кілька десятків метрів ліз на четвереньках і майже з закритими очима, намагаючись не відривати плече від стіни.
Люди вже давно розосередилися по периметру, а я ледве заліз. Моє серце калатало в унісон з кулеметами, що стріляли без зупинки. Наші єгері теж, прикриваючись високими мерлоками, вищими за людину, по простому зубцями, почали стріляти по ще невидимому для мене ворогу. Решту, прикриті стінами, спокійно готували свою зброю до бою, смикали за затворні рамки, затягували ремені спорядження, вкотре тасували заклинання у віртуалі, розкладаючи їх по черзі. Альф підійшов до мене і, перекрикуючи шум і гуркіт, вказав мені на два порожніх зубці.
— Прикриваєш ці дві кляті дірки! Я буду поруч, якщо що, допоможу. Дивись, якщо з-за стіни з'явиться хоч щось, не меньжуйся, відразу ж бий в голову. Але може ще й пронесе, і прорив станеться не в нашому місці.
— Е, чувак! Який до біса прорив, я стрілок ближнього бою, четвертого рівня, мені потрібно прикривати Танків, а не дірки в стіні!
— На жаль, Танків сьогодні менше, ніж отворів у стіні, й так ледве заледве периметр закрили.