Не знаючи, як підступитися до цієї розбурханої групи фанатиків, я виокремив із натовпу невисоку миловидну дівчину з темним волоссям, стриженим під каре, у бежевому светрі на три розміри більшому за неї і в довгій спідниці, яка під час ходьби добряче підмітала опале листя. Я тихенько підійшов до неї ззаду й легенько посмикавши за рукав розтягнутого светра, зацікавлено запитав:
— Дівчино, а що тут відбувається, невже місто потрапило в біду?
Та ривком обернулася, ніби чекаючи нападу, але побачивши мене, раптом почервоніла, опустила очі й заходилася швиденько, пальцями, розпрямляти сплутане волосся, а заодно намагаючись надати своєму жахливому светру хоч якусь подобу нормальності. Привівши себе більш-менш до ладу, ще трохи посмикавши убитий часом светр, але так і не домігшись від нього хоч трішки пристойного вигляду, нарешті змирилася зі своїм тухлимобразом і піднявши на мене великі карі очі, заходилася віщати про велике:
— Хто вам таке сказав, покажіть мені цю людину, і я плюну їй в очі. Якщо ви приїжджий і щойно потрапили до нашого достославного міста, то зрадійте і вознесіть хвалу Великому Стрілку, який дав нам надію і потроху заганяє полчища пітьми у величезну вогненну прірву, де вони зникнуть навіки, і наш світ знову огорне мир і процвітання.
— Ух ти, дівчино, ви так складно говорите, прямо заслухатися можна. А може ми відійдемо вбік, і ви мені ще розкажете про Великого Стрілка? А я вас ще й чаєм пригощу.
— А можна з бутербродом? — з надією запитала та.
— Та на здоров'я! До речі, мене Еех звати, а вас?
— А мене Плотвичка.
— Хм, рибка значить, — посміхнувся я.
— Що?
— Ні, нічого, зараз покличу офіціанта, він усе принесе.
Свиснувши офіціанту, я одразу замовив два чаї та тарілку бутербродів із різним вмістом, а на десерт ще й парочку тістечок. За пару хвилин перед нами постав наше замовлення: повна таця бутерів і трохи менша із тістечками, і серед усього цього різноманіття ледь проглядали дві невеликі чашки з чаєм. Щедро розрахувавшись із хлопцем, я одразу взявся потроху відпивати гарячого напою, а дівчина, навіть не звертаючи на чашку уваги, заходилася наминати бутерброди. Напевно, добряче зголодніла на цих своїх збіговиськах, тому що за один присід половина бутерів зникла, наче й не було. Далі вже їла розмірено, але без перерв, а походу потроху почала відповідати на мої запитання:
— І давно ти тусуєшся з цими прихильниками?
— З тих самих пір як пророк Ілій звістив про прихід Великого Стрілка й повідав нам про його перше діяння.
— А років тобі скільки, якщо не секрет?
— Не секрет, звичайно, бо роки не мають значення для Стрілка, який ходить поза часом і простором, а значить і нам ні до чого. А так-то сімнадцять виповнилося, цього року школу закінчила.
— А чому далі не пішла вчитися, ніби розумна дівчина, складно висловлюєшся, могла піти на юриста й допомагати стрілкові захищати людей від зла, що твориться деякими тварюками в людській подобі, всередині міста.
— У мене хвора матір на двох роботах і дві маленькі сестрички, яких треба годувати й одягати. Так, у нас вищі навчальні заклади безкоштовні для тих, хто може й хоче вчитися, але якщо я продовжу навчання, мати зовсім загнеться, працюючи на нас трьох.
— А тусуючись серед цих диваків, ти їй сильно допоможеш? — в'їдливо запитав я.
— Ми не диваки, а істинно віруючі, і наш пророк пообіцяв, як тільки Великий Стрілок знищить проклятих тварюк, у місто прийде благоденство й процвітання.
— То ти казала, начебто потроху виганяє, і що, в місті стало легше жити? Зникли голодні, бо для них готують їжу безхатьки, яким будують будинки безробітні?
— Не все одразу, але щонайменше його стараннями монстри не атакують нас щоночі, завдяки чому ми можемо спокійно вирощувати їжу на полях і не боятися за тварин на фермах. А ще цього року в нас пройшов Великий Ярмарок, чого не бувало вже багато років, і жоден монстр ні на небі, ні на землі не з'явився того дня, бо Великий Стрілок завжди на сторожі міста.
— Ну, а його ви теж запросили на таку грандіозну подію?
— Як ми його запросимо, він же непохитно стоїть і охороняє місто.
— Ну, на годину могли ж його покликати до себе, хоч чашку гарячого чаю випити, мабуть, мерз там на самоті, поки ви тут веселилися, у вас же тисячі системних, могли на ту годину стати замість нього?
— Але як же можна його замінити, він незамінний, тому й монстрів зумів дотиснути, чого досі не вдавалося навіть тисячі системних.
— Зрозуміло. Раз не міг, значить, не міг, ну хоча б здогадалися віднести йому чогось смачненького, що тут на ярмарку готувалося?
— Я не знаю, може, і відносив хто, а може, він зовсім нічого не їсть і не п'є.
— Це як так, а внаслідок чого тоді живе, ходить, дихає?
— За рахунок щирої віри в нього його вірних послідовників. Він харчується енергією наших емоцій, і я думаю, для Великого Стрільця цього цілком достатньо, щоб знищувати проклятих тварюк.
— Ну, а що буде, коли монстри повністю закінчаться?
— Він піде на спочинок у далекі невідомі далі, де буде ніжитися в блаженстві й достатку, прославлений вдячними нащадками. А ми, його вірні послідовники, понесемо світом благу звістку про нього, щоб не кануло ім'я його велике в небуття, — цю полум'яну промову виголосив хлопець мого віку, який непомітно підійшов до нас, у білій хламиді з довгим нечесаним волоссям і ріденькою борідкою з вусами.
Висловився і швиденько цапнув бутерброд із таці, проковтнувши його майже цілком. Дивлюся, за ним підтягнулася й уся решта шобли й, дружньо посміхаючись, повністю змели все їстівне зі столу. Отакої, виходить не дуже-то шанує своїх послідовників Великий Стрілок, он як зголодніли. Ну і правильно робить: навколо жодного пенсіонера, всі від сімнадцяти до сорока, хоч і худі, але руки-ноги цілі, йдіть працюйте, а не язиками нісенітниці всякі перемелюйте. Я відкинувся на спинку стільця і, витягши свій кольт, заходився серветкою відтирати невидимі плямки. Люди, що мене оточували, витріщилися на зброю, широко розплющивши очі.
— Тебе як звати, бідовий? — поцікавився я у проповідника.
— Антоній!
— Дурниці верзеш, Антонію, ні на який спочинок твій Стрілок не піде і не буде ніжитися в блаженстві пузом догори. Він піде назустріч сонцю, туди, де твориться зло і панує несправедливість, а з ним рука об руку підуть його вірні друзі й товариші, ті, хто не даючи злу пройти, загинув у нерівному бою, але не відступив ні на крок, ті, хто і понині не заради злата, а заради честі стоять на варті миру, щодня ризикуючи своїми життями у протистоянні зі смертельним ворогом, а також ті, хто своєю щоденною тяжкою працею допомагали героям вистояти, тому що самі теж герої. І не знати їм ні сну, ні відпочинку у своєму вічному поході, поки в усіх світах твориться насильство і беззаконня і де панує зло та тьма.
Плотвичка, наче заворожена, слухаючи мою промову, раптом зблідла, схопилася з-за столу і, мало не впавши, відстрибнула назад.
— Це не правда! Звідки тобі знати таке? Ти все вигадав! І ти не Стрілок, Стрілок не носить дорогих костюмів і не розкидається сріблом.
— Та я цього й не стверджую. А взагалі, якби він сподівався на таких послідовників, не те що костюм не носив би, голим задом відбивався б від монстрів. І якщо по-хорошому, вам не язиками чесати треба та благу хрінь нести, а піти й щось корисне зробити для міста, — я теж встав з-за столу і тільки зараз побачив, що навколо нас скупчилося безліч народу, які уважно вслухалися в мої слова.
Ну от, знову почнуть пліткувати та перекручувати мої слова, а якщо тут ще й системні затесалися та знімали відео, це буде повний капець. Тому я вирішив швиденько втекти звідси, але по дорозі встиг схопити за хламиду Антонія і жорстко розпитати:
— Так, де кажеш цей ваш Пророк Ілій зараз знаходиться? Тільки якщо почнеш мені чесати по вухах, ніби він у нірвані і на ментальному рівні спілкується з втіленням Великого Стрілком, твої яйця скажуть тобі "бувай".
— Він зараз на побаченні з дівчиною, — пролепетав одразу зблідлий хлопець. — Десь біля колеса огляду.
— Та годі тобі! І хто ж на цього чмошника повівся? Напевно, така ж прибацана! Добре, можеш іти, а я піду гляну на закоханих. — промовивши це, легенько відштовхнув від себе проповідника і пошкутильгав у бік каруселей. Нога чомусь знову почала нити.
— Антонію! Чому він так казав, адже цей чоловік не може бути Стрілком?
— Як знати, Плотвичко, як знати…
До колеса дошкандибав швидко, і так само швидко вгледів пройдисвіта Ілія, у незмінних окулярах, але вже в білосніжній хламиді, підперезаний золотистим поясом, він, чинно заклавши руки за спину, щось весело розповідав своїй супутниці… малій Івілі. Ось тобі й прибацана супутниця очкастого чмошника. Вона йшла поруч, тримаючи в обох руках простенький букетик польових квітів, і час від часу підносила його до свого личка, блаженно насолоджуючись ароматом трав. А мені байки плела, мовляв, я люблю троянди, і тільки їхній аромат розкриє моє серце. Тьху! Але Ілій… той ще жучара, як тільки я зник з горизонту, одразу до дівчини побіг залицятися, старий пес.
Ну та й дідько з тобою, залицяйся на здоров'я, тільки зроби те, що мені потрібно. Я, трохи прискорившись, пішов стежкою, що пролягала паралельно парочки яка собі мило щебетала, щоб встигнути вийти на алею, що потопала в густих кронах дерев, куди мав повернути Ілій зі супутницею, щоб там дочекатися обох і зробити невеликий сюрприз своєю несподіваною появою. Так і сталося: поки вони підходили, я невимушено стояв, спершись об дерево, наполовину прихований тінистою кроною, і жував травинку. І як тільки до мого сховку залишилося не більше двох метрів, тут же безшумно відділився від стовбура і, вийшовши на алею, став посеред дороги, перегородивши прохід. Незважаючи на кульгавість, я зробив це так швидко і несподівано, що обоє здригнулися, а скрипаль ще й за дівчину сховався — ну кавалер, однак. До того ж через те, що я був одягнений у дорогий костюм та ще й при краватці, та ще й через напівтемряву, яку створювали густо засаджені дерева, ніхто з них мене не впізнав, тому що дівчина, яка виявилася набагато хоробрішою за свого супутника, невпевнено, але все ж запитала:
— Чоловіче, що вам від нас треба, у нас нічого немає.
— Зовсім нічого… — повторив за нею Ілій, втягнувши голову в плечі.
— Ну значить тебе, мала, заберу.