Міг би звичайно запитати у когось, щоб прочитали. Але хто знає, а що як засміють, мовляв, дишло неписьменне. Дивишся і ті два бали, що видали до інтелекту, гоп... і забрали назад.
Загалом, насилу, але я цей текст якось таки переклав. І йшлося там про те, що якийсь представник влади шукає помічників для поліційного рейду, для викриття та вилову банди, неповнолітніх злочинців, які нібито зовсім знахабніли, і безкарно грабували місцевих жителів. Нагорода – п'ять срібних монет.
Сума! Ну, принаймні для мене. Ловити молодняк з моїми не прокачаними показниками — справа невдячна, але може бути, вони просто поставлять нас в загородзагін. Треба запитати.
Перебував місцевий представник влади прямо тут, неподалік. Він тулився в маленькій комірчині, два на три. Сейф, стіл, два стільці, підвісний вентилятор. Робочий. Решітка на єдиному, запиленому вікні, яке ледве пропускає тьмяне світло. Ось і вся обстава.
Під дверима управи вже товпилося з десяток людей, і ні в кого з них не було ніякого спец спорядження, одягнені в що завгодно і судячи з усього, всі місцеві, без системних.
Побачивши, що я наближаюся до компанії, представник правопорядку, або просто інспектор Блок, як він віднині просив себе називати, негайно рушив мені назустріч. Люди навколо перестали базікати й повитріщалися на нас.
— Ого, ніяк шановний...
— Еех!
— Не поспішай зітхати, нічого ще...
— Це ім'я! Еех! — серед натовпу прокотилися смішки.
— Гм... Вибачте. Невже шановний Еех ви вирішили допомогти місцевій владі у відновленні правопорядку?
— Як і належить кожному законослухняному громадянину. Адже порядок – це суть достатку. І я обома руками за процвітання нашого міста.
— Як ви гарно сказали. — Блок заплескав у долоні. Інші, плескаючи хто як, підтримали його. — Так чудернацької, може висловлюватися тільки наш місцевий мудрець Соломон. Розумний, але неймовірно капосний і сварливий старий пройдисвіт.
І нащо наговорювати — нормальний дід, он як гарно з ним посиділи. Наступного разу, коли у мене з'являться гроші, мабуть, візьму з собою пляшку чогось міцненького. Ще й не так посидимо... а в голос промовив:
— Як то кажуть, не судіть, та не судимі будете! Нормальний дід, просто дістали всі його... напевне! То який план — начальник?
Дзинь! Мені знову додали два бали до мого інтелекту. Цікаво, за що? За те, що я захищав діда чи за те, що хотів проставитися? Якщо останнє, то мені потрібно терміново, як тільки закінчу свої справи, виконати задумане.
План з вилову місцевих безпритульних дітей виявився гранично простим. Спостерігач повідомив, що вони щойно зібралися всі разом, і якщо назбирається необхідна кількість людей, то можна вже й вирушати. А я, як виявилося, був саме такою "необхідною кількістю", і ми без зволікань відразу вирушили на полювання.
Пройшовши ринкову площу, весь натовп, в тому числі і я, заглибився в лабіринт вулиць і провулків. Про всяк випадок вирішив відстежувати наш маршрут по віртуальній карті. І чим далі ми йшли, слідуючи напрямку, вказаному інспектором, тим безлюднішими ставали вулиці, і тим частіше нам стали зустрічатися підозрілі особи з натягнутими на очі кашкетами та високо піднятими комірами курток. Побачивши наш натовп, місцеві жителі намагалися перейти на інший бік або кидалися до найближчого під'їзду чи провулка.
З будинками та сама історія. Чим далі просувалися, тим більше занурювалися в міські нетрі. Повністю зруйнованих не було, але, судячи з розбитих вікон та віконниць, що хиталися на протягах, жилими вони теж не були.
— Деякий час тому стався прорив інфікованих. Багато людей загинуло, поки вулиці розчищали від мертвих. З тої пори тут мало хто селиться. Погана слава... так би мовити. А наші злодії – це діти вбитих або навернених, і також вбитих, місцевих жителів. Тих, що знайшли одразу, кого усиновили, а, кого віддали в дитячий будинок. А деякі поховалися, дрібні ж, не відразу помітиш, тому виживають, як можуть. Ну ось і все — прийшли!
Зупинилися біля звичайної триповерхової будівлі, судячи з фасаду, нежилої. Звідки не візьмись, з'явився непоказний чоловічок у кепці, і незважаючи на теплу погоду – у потертому пальті. Він відразу ж підійшов до начальника і, коли той нахилився, щось прошепотів йому на вухо. Вислухавши "доповідь", Блок випростався, покрутив вусами і почав роздавати вказівки:
— Ну що ж, всі хто нам потрібні зібралися в цьому будинку. Я з трьома товаришами, заходжу і будем гнати їх на вас. Решта виходів заблоковані. Кількість підлітків відповідає нашій, так що на кожного знайдеться по одному. Якщо хтось пропустить або не наздожене, нагороди не отримає. Не бити, не калічити, і тим більше не стріляти... все ж таки, діти. Ну ось і все — поїхали.
"Не стріляти", напевно, стосувалося мене. У інших я зброї не помітив.
Блок, вибравши трьох потрібних йому людей, зник у під'їзді. Краще б він узяв мене до цієї трійки, іди зараз лови цих маленьких засранців, мабуть, спритні... спробуй спіймай. Правда, ще є надія, що мені попадеться кульгавий.
Якийсь час нічого не відбувалося. Я вже було подумав, що всіх на місці захопили, а тепер в'яжуть, як овець. На жаль, ні!
Нагорі щось загуркотіло, а внизу почувся звук розбитого скла... крики, мати, прокльони та тупіт багатьох ніг.
І в ту ж мить, з під'їзду, назустріч нам, наче зграя мишей, шугонула на всі боки дрібна, від п'яти до десяти, вкрай обірвана і брудна, дітлашня.
Почався невеликий кіпіш, всі почали хапати тих, хто потрапляв під руку. З якоїсь невідомої причини я забарився, і мій екземпляр встиг вибратися, і швидко, як справжній спринтер, помчав вулицею.
— Твою за ногу! — вигукнув я.
Але робити нічого, треба надолужувати згаяне, а то плакали мої срібняки. І тут же рвонув, намагаючись не випустити з виду малого злодія. Хоча не такий вже і дрібний — худющий, а так напевно один з найстарших серед всіх. І ще – найспритніший. І головне – на мою голову.
Я не дуже великий бігун, і моя спритність майже дорівнює нулю. Тож хлопчик, з кожним прохідним кварталом, весь час петляючи, і несподівано на повній швидкості повертаючи на одному тільки йому відомі вулиці та переходи, почав віддалятися.
І не тільки віддалятися, гад такий... а ще й зупинитися на кожному наступному повороті, і дражнити мене — або скорчить писок, або язик покаже. Та я все одно біг, хоч і лаючись при цьому, з останніх сил, мало не випльовуючи легені, але не здавався.
Ось ще один поворот, довгий провулок. Я біжу все повільніше і повільніше, а пацан, як на допінгу, все збільшує швидкість, і віддаляється, віддаляється. Добігши до кінця алеї, він ще раз зупинився (я ледь добіг до середини) і навмисне в насмішку показав мені середній палець.
— Ах ти ж, паршивцю! — вигукнув я, бачачи, як він рушив далі.
Все! Тепер точно не наздожену. Пропали гроші.
Та саме в цей час залунав гучний багатоголосий собачий гавкіт. І зграя бродячих псів, різного калібру, вилетівши з воріт, накинулася на малого. Вони швидко оточили його, навіть сіпнутися не встиг, і почали рвати, хто за штанини, хто за рукави. Хлопчина впав на землю і почав кричати на повні груди, ще більше провокуючи собак.
Я трохи перевів подих і поспішив на допомогу. За мертвого, погризеного злодюжку мені теж навряд чи щось дадуть.
Довелося виривати з хитких дверей притворну планку, і відбивати нею волаючого підлітка, інакше б не впорався. Можливо, вистрілив би один раз у повітря, щоб настрахати, але шкода патронів, це раз... а по-друге, і палицею теж вдалося непогано відігнати розлючену дворову зграю. Так, це не було легко, бо одній собацюрі, досить зубастій і великій, вдалося таки вчепитися в патик при цьому ледь не вирвавши з рук мою імпровізовану зброю, а інша мало не хапнула за ногу. Але відбився. І, схопивши зіщуленого хлопчиська під пахву, задкуючи й відмахуючись, почав гордо відступати.
Всі на мене вже чекали. Кожен зі своєю "здобиччю" що не ставала борсатись і вищати.
— Гарна робота! Нікого не впустили! — містер Блок похвалив нас. — Тепер беремо "улов" і відносимо його до місця збору, там передаємо представникам опікунської ради, і там же отримуємо винагороду.
— Я все одно втечу! — почав тіпатися мій "улов".
— Втечеш? Звичайно, втечеш! Тільки без вуха. — гаркнув я, хапаючи маленьке вухо і викручуючи його... це йому за мої "палаючі" легені.
— Спокійно шановний! Нам потрібні двовухі, так би мовити, в повному комплекті. — розреготався, містере Блок.
І ось так, дружнім натовпом, перемовляючись та обговорюючи хто і як ловив свою "здобич", ми рушили назад. Я, достатньо набігавшись, стиснувши хлопчика, щоб перестав борсатись, й нарешті прийшовши до тями, плівся останнім. І краєм ока помітив якийсь рух позаду себе. Але як би не обертався, не міг помітити нікого і нічого. Можливо, здалося.
Але на черговому повороті, в який повернула наша компанія, я зупинився, і, притиснувшись до стіни, став чекати, про всяк випадок приклавши долоню до рота хлопця. Не здалося.
Через кілька секунд з-за рогу швидко вибігла маленька дівчинка, років трьох-чотирьох. Брудне обличчя, білувате замицькане волосся, заплетене у дві неохайні косички. На грудях хрест на хрест, зав'язана рвана пухова шаль, коротка, картата, та вицвіла спідничка, рвані колготки на побитих колінах і сандалі, перев'язані мотузками, мабуть, щоб підошва не відвалилась.
Да-а, туалети сучасні, а розв'язати проблему з дитячою безпритульністю, не можуть — втім, як і скрізь. Але і мені вона не потрібна. Що стосується дівчинки, то ніяких вказівок не було. Тому, як тільки вона вистрибнула з-за повороту, я раптом голосно гаркнув і тупнув ногою.
Та від несподіванки аж підскочила, і від страху обмочилася ... Темна пляма миттєво поповзла по колготках і потяглася вниз, перетворившись в калюжу на землі. Мені аж ніяково стало... так налякайте дитину. От балда.
Тим часом дівчинка так і залишалася стояти у власній калюжі, злегка тремтячи, але не плачучи, хоча в її очах накопичилася добра порція сліз. Вона лише злякано витріщалася на мене та шморгала носом. При стрибку у неї з рук випало щось, схоже на ляльку, зроблене з ганчірок і соломи, з намальованими очима і ротом, та так і залишалося лежати.
— Ти хто? — суворо спитав я її.
Та лиш агукнула у відповідь.
— Це П'яточка, вона з нами була, наймолодша, їй всього три рочки.