У всіх будинках навколо, на перших поверхах суцільні магазини, майстерні, крамнички. Навіть помітив вивіску з назвою — ломбард. Напевно, наші системні поступово ведуть місцеву цивілізацію по шляху прогресу. Тож напевне вже по любому могли додуматись до туалетів. До того ж, на віртуальній карті міста я знайшов ще одну карту — додаткову, карту каналізації. З ходами, переходами, які навіть виходять за межі міста, ще й семи рівневих.
Тому, якщо вже є така величезна мега каналізація, то чому б, десь на поверхні, не бути однісінькому крихітному туалетові.
Озирнувшись, біля одного з будинків, помітив якогось дідулю, що безтурботно сидів собі на старому ослінчику, під стіною, і курив люльку. Близько вісімдесяти років, з густою, прегустою і зовсім сивою бородою. Він задоволено мружився, гріючись на сонечку знову і знову, пускаючи в повітря клуби сизого, як і його борода, диму.
— О! Пенсіонер! — подумав я. А така публіка завжди знає все про всіх і про все. От і запитаю у нього.
— Здоров діду! Не підкажете, а де тут туалет?
Повисла хвилинна пауза. Або дід якийсь глухий попався, або вже "той", старечий маразм. От, не пощастило, треба шукати ще когось.
В цей час, поки я почав шукати очима чергового "всезнайку", дідо "відвис". Вийняв люльку з рота, подивився на мене примруженим поглядом і вказав рукою на табличку над його головою, прибиту до стіни. Я якось навіть и не звернув на неї уваги, бо шукала зовсім іншу табличку.
"Мудрець Соломон"
"Хто шукає, той завжди знайде"
Сповіщало на табличці. У цьому місті, здається, не дуже мудрують з назвами. Якщо мудрець – то Соломон, якщо ж шахрай, то це обов'язково буде — Варавва. Але мені все одно, хоч Волан-де-Мортом назвись. Але те, що мудра людина – це добре. Може в мудрості своїй, вкаже мені на потрібне місце або на шлях істинний направить, хай назве це як йому заманеться, лише б доправив куди потрібно. А то мені вже терпець уривається.
— Ти що, бовдур! Хоч і системний. Хіба не бачиш, з ким розмовляєш і про що питаєш! Люди шукають в мене правди й сенсу життя, а ти смієш питати про такі речі, які б нікому навіть голову не прийшло подумати, не кажучи вже про те, щоб в голос промовити в моїй присутності — тому що за святотатство порахують!
Старий начебто прийшов до тями, і давай лаяти мене ні за що ні про що, перед усім чесним людом. В ході цього монологу я також дізнався, що сонце не так світить, вітер дме не в ту сторону, дощі падають не в тому місці, а навколо нас одні наркомани та повії.
-Діду! Ей, діду! — перебив я його. — Ти, якщо не покажеш мені у своїй мудрості, де туалет, то я, на відміну від тебе, мудрити не стану і навалю купу прямо тут, біля тебе. Як тобі буде, з таким сусідством? А водночас і істину людям відкрию... хто шукає.
— Що ще за істина така? — здивувався дід, забувши навіть пихнути в трубку.
— А то — що, лайно і мудрість, не сусіди!
— Ох ти ж, як добре сказав! — вигукнув дідусь, ляснувши долонями по колінах.
І навіть схопився зі свого місця. А дід виявляється нічого — спритний. Для свого віку живчик ще той, та на ньому ще орати можна, а він хитрий в мудреці пішов, щоб не працювати напевно. Бачив я таких спритників, часто-густо. Один недолік – конкуренція у них занадто велика.
— Може бути, ти ще знаєш, в чому сенс життя? — продовжив він, обходячи мене по кругу.
— А що там знати. Звичайно, знаю. — У мене в животі почало щось поколювати.
— Ану скажи!
— Сенс життя в тому, що воно закінчується!
— Та ти що? – видихнув він знову присідаючи.
— Коротше! Ну, тебе діду, з твоєю філософією. Пішов я, а точніше побіг. Сам якось знайду. Може...
— Гей, хлопче! Біжи он туди. Між лудильником і склярем бачиш прохід, там те, що ти шукаєш. А опісля повертайся. Побалакаємо.
— Дякую! — крикнув я на бігу.
Добіг. Встиг. Здивувався. Громадський туалет виявився напрочуд чистим, доглянутим, а головне — сучасним. Кабінки з дверима, пісуарами, умивальниками, стоками для води, і о диво... туалетний папір! Та ще й із запахом. Крім того, вхід і вихід безплатний.
Так, звичайно, все трохи стилізовано під старовину. Якщо добре придивитися, то технічно не все так вже й ідеально підігнано і зроблено. Та єдрить на пополам – ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР!
Мій найбільший страх, що доведеться підтиратися соломою, або, як у Стародавньому Римі, палицею, загорнутою в тканину, яку змочували в морській воді. Однією на всіх. Вже уявляв, як знову біжу в громадську лазню, щоб помити дупу... а тут такий приємний сюрприз. Як взнаю, хто впровадив все це в життя міста, і якщо він ще буде живий — проставлюся.
Вийшов я задоволений до неможливості, от тепер можна і пофілософствувати, і чинно направився до мудреця Соломона. По дорозі мені став підмічати, скільки ж красивих дівчат і жінок в місті. І не просто милих або симпатичних, а дійсно красунь. З витонченими рисами обличчя та ідеальними фігурами. Хоч високі, середнього зросту або невеличкі, але майже всі стрункі з тонкою талією. Якщо і були пухкі жінки, то в основному в потрібних місцях і в потрібних кількостях. Так... іноді зустрічалися і непривабливі (ну, це на мій смак), і відверто товсті, але дуже і дуже рідко. В основному — всі як на підбір.
А ось їхні чоловіки — трохи недотягують. Середнього зросту або навіть низькорослі. Багато красунь були на пів голови вищі за них, не кажучи вже про мене. Загалом, я височів над базарними людом, як телеграфний стовп. Правда, такий міцненький стовп, вічна хвала турніку і гантелям. Чоловіки-тайфунці, видно, навіть і не чули про спорт — одні товсті, з обвислим животом, деякі згорблені та худі. Та засуджувати їх за неспортивний вигляд навряд чи варто. Часи для них настали не найсприятливіші. Вічна гонитва за заробітком, щоб прогодувати й себе, і свою сім'ю, а в перспективі тільки важка фізична праця, причому погано оплачувана. Який вже тут спорт.
А дівчата, та й дамочки, тим часом теж почали звертати на мене підвищену увагу... одні підморгували, інші намагалися доторкнутися до руки або спини. Деякі взагалі, прямо пропонували погуляти з ними або зачати дитину. Я навіть трохи очманів від такої уваги, та в якийсь момент мені вдалося прорватися до мудреця, і тоді всі, як за помахом чарівної палички, відстали.
Мудрець, як завжди, сидів на табуретці й пихкав своєю люлькою, як потяг...
Я підійшов до нього і сівши поруч, на теплий камінь, яким була вимощена вся площа, притулився до стіни й сказав:
— Да-а! Жити, як то кажуть, добре!
— Еге ж, — пробурмотів дідусь.
— А добре жити – ще краще! – додав я відому фразу.
Старий знову вийняв люльку і поглянув на мене, але цього разу зверху вниз...
— Звідки ти, такий розумака?
— Звідти, — невиразно відповів я.
— Зрозуміло. — він вкотре пихнув люлькою, випускаючи добру порцію диму.
Ми трохи посиділи, помовчали.
— А від чого, батьку, у вас стільки красивих дівчат, а чоловіки так собі? – запитав я, про те що мене мучило, хоча звідки старий дід міг таке знати.
— Генетична аномалія. – загнув він і додав. – Якщо з якихось причин відбувається демографічна криза, тобто народжуваність падає до критичного рівня, то втручається природа і коригує генний ланцюжок, роблячи вид більш привабливим для відродження популяції, тобто продовження роду. Квіти стають більш ароматними, завдяки чому бджола швидше відчуває запахи... Птахи яскравіші й барвистіші...
— А людські самки красивіші, щоб чоловіки зі штанів на ходу вистрибували. Коротко і ясно. Дякую за роз'яснення.
— Користуйся. — дідусь посміхнувся, але було не зовсім зрозуміло... користуватись самками, чи його оповідками.
Якийсь час ми просто сиділи і мовчали, гріючись на сонечку. Люди поспішали й поспішали, а ми статечно спостерігали за цією біганиною. Напевно, просиділи так добру годину сиділи, мовчки. Спина почала потроху німіти від сидіння.
— Гарна поговорили. — нарешті сказав я, підводячись. — Пізно вже. Піду я, вечерю десь дістану. Адже, як то кажуть, скільки б не їв, а поїв лише раз. Побачимося, батьку. Не скучайте.
— Заходь і ти. — кивнув дідуля. — Посидимо, побалакаємо. З тобою не нудно.
Коли я вже був десь далеко, в голові щось дзеленькнуло. Я подивився в систему і очманів! Ні з того ні з сього мені добавили два бали Інтелекту. От тобі й на.
Я озирнувся на старого, але він уже зник. Щез. Випарувався як хмара тютюнового диму. Ну або просто теж зголоднів і пішов купити собі шаурму або хот-дог.
Як два пункти до інтелекту зміцнять мене, поки що було незрозуміло. Але якщо дали, то нехай будуть, як сказав один кіногерой – ну не повертати ж їх назад. Від себе додам, не поле ж я за них орав, навіщо скаржитися. Може дали за те, що знайшов туалет, якого немає на карті, сам, а може що склав компанію дідусеві, поки що ясно одне — прокачуватися можна не тільки в боях. Це означає, що в самому місті теж є завдання або квести, ну або просто випадкові місця, де можна роздобути якісь смаколики.
Так! Значить десь тут в будь-якому випадку має бути щось на кшталт дошки оголошень, і її просто потрібно пошукати.
І о диво! Майже відразу зіткнувся з такою. Дерев'яний щит, три метри завдовжки і метр завширшки, на трьох вкопаних у землю стовпах, розташованих по висоті приблизно на рівні середньої людини. Оголошень дуже багато. Паперові. Папір на одних, відрізняється високою якістю, до якої звик, на інших — грубий, шорсткий, як пергамент, і навіть пожовклий. На багатьох текст був більш-менш стерпним для читання, інші повигорали настільки, що літери було ледь видно.
І найголовніше! Текст англійською мовою! Ну, як так-то, говорять нормальною, зрозумілою мовою, а пишуть іншою. А може у них тут загальне обов'язкове вивчення англійської мови, подобається вам це чи ні, але ви її вивчите. Звичайно, мені трохи соромно, адже, як то кажуть, кожна освічена людина повинна знати хоча б одну іноземну мову. Я знав англійську на рівні туриста, може трохи більше – hello, goodbye, how to get to the restaurant. Ну і так далі, по дрібницях. Ех, ну от чому ти Система, не адаптувала мене до реалій місцевого способу життя. Хоча з якого дива я скаржуся, якщо ще не прокачаного, одразу в бій кинули, то чого можна від них доброго чекати…
Ну, та робити нічого. Вибрав більш-менш свіже повідомлення, і почав де переводити, де просто вгадувати текст, написаний на папері.