Тепер сам зізнався, що грабунком промишляєш, це навіть по твоїх розцінках видно. Сорок — і по руках.
— Нормальні в мене розцінки, я вже казав, що найнижчі в місті, та, мабуть, коли ти стріляти вчився, то часто в голову собі влучав, тому й пам'ять дірява. Десять, і то тільки тому, щоб ти нарешті дав мені спокій.
— Твоїми кулями, до речі, вчився, які, як і твоя совість, — країв не бачать. Тридцять, і на цьому зупинимося, якщо менше, то це вже мені свої останні гроші, відкладені на їжу, доведеться тобі віддавати.
— Судячи з твоєї комплекції, яка скоро в ці двері не зможе входити, то на їжу ти відкладаєш стільки, що половину моєї ятки скупити можеш. П'ятнадцять — і йди вже.
— Як це йди, а може я зараз почую число двадцять. Ну, діду, народжуй!
— Ну скажу я тобі двадцять, а сам при цьому нишком ціну у стільки ж завищу, звідки тобі знати, яка вона насправді?
— Чудово, я твої останні слова на внутрішньосистемну камеру записав, зараз викладу їх у загальний чат, пів країни дізнається, як ти ведеш свої справи. Після цього до тебе навіть павуки та мухи заглядати перестануть.
— Ти диви як він, поганець, мене старого обробив. Добре, буде тобі двадцятивідсоткова знижка, за язик твій, що помело. Чого братимеш?
— А нічого. У мене грошей немає, просто захотілося з кимось побалакати. А тут якраз по дорозі твоя ятка трапилася. Добре, піду я, забалакався тут із тобою.
— Ні, негіднику ти такий, ти не підеш, ти зараз утікатимеш, та так швидко, як ніколи в житті не бігав, та ще й не озираючись, — крамар, видно, серйозно розлютився, бо миттю вихопив свою рушницю і націлив у мій бік із таким обличчям, що здавалося, от-от пальне.
— Ей, дядьку, стій, не стріляй! Пожартував я, час би вже й звикнути, і не хапатися щоразу за свій міномет. Хіба я хоч раз ішов від тебе без покупки?
— Тому й хапаюся, що цього разу зовсім береги попутав. Ось думаю, дістанеться ж якійсь хорошій бабі такий от шельма, ох і натерпиться вона з тобою, сердешна.
— А от одружуся з твоєю Івлінкою, ще й тобі нерви на старості ох як попсую.
— На коліна перед нею паду, молитиму день і ніч, щоб у твій бік навіть не дивилася. Давай вже кажи, чого треба, напевно, сьогодні закриюся раніше, після тебе мені вже ніяка торгівля не мила.
— А чого казати, все як завжди, кулі, тисяча штук, руни, будь-які, шмот на стрілка.
— Є руна повітря, другого рівня, можеш свою на третю перепаяти...
— О, класно, давай! Раптом третя мені пилку підкине, взагалі чудово стане. Постріл, зверху блискавка, а збоку пилка косить усіх підряд. Давай, давай, і камінь спайки теж.
— Так, руна — двадцять золотих, камінь — десять і кулі — сорок срібних, разом...
— І це все, що в тебе є? Еге ж, не густо.
— Є легендарка, якраз на тебе, та тільки ти такими поки що не цікавишся, занадто дорого.
— Ну, може цього разу трохи багатший. Давай викладай.
— Та дивися на здоров'я, за огляд грошей не беру, — після цих слів він, як зазвичай, метнувся до своїх завалених стелажів, але цього разу довго не нишпорив, а майже одразу приніс мені невелику коробочку, з якої витягнув середньої товщини золотий ланцюжок, на кінці якого висіла куля, приблизно мого калібру, тільки, як і ланцюжок, теж вилита із чистого золота. Я обережно взяв цей шедевр у руку, милуючись переливом чистого металу:
(СИСТЕМА) Амулет "Ланцюг Вітру". 50-го рівня. Клас – стрілок. Легендарна, масштабована. Незнищенна. Сет "Вітру". Особливості амулета: При активації, на одну хвилину збільшує ваші параметри Швидкість і Спритність на 100 одиниць кожен. Активувати амулет можна три рази, надалі вимагає перезаряджання.
Я подумки тричі підстрибнув. Четверта річ із сету "Вітру", та ще така приголомшлива, щоправда, невідомо скільки коштуватиме оте перезаряджання, але навіть так, за три хвилини я можу ого-го, чого наробити. Без сумнівів, треба брати:
— І яка ціна цієї цяцьки?
— Ти точно хочеш її почути? Може, я просто віднесу її на місце, і ми відкладемо цю розмову до кращих часів.
— Ну раз спитав, то чого ж меньжуватися.
— Ну скажімо, ні більше, ні менше, а шістсот золотих!
— Це якщо з урахуванням моєї двадцятивідсоткової знижки, то виходить чотириста вісімдесят. Так?
Ау кілька секунд пожувавши губами та почухавши потилицю, неохоче відповів:
— Ну так, я від своїх слів не відмовляюся, — але я по очах бачив, що сильно занизив ціну, навіть нижче закупівельної. Мабуть, не розраховував кмітливий дід, що я візьмуся робити покупки такого рівня.
— Добре, кажи за скільки купував, сторгуємося, щоб тобі не в збиток, — змилостивився я, але це тому, що міг собі дозволити, інакше після мого відходу обірвав би собі дядечко Ау останнє волосся.
Виявилося, що взяв за п'ятсот п'ятдесят, це довелося б йому на мені втратити цілих сімдесят золотих, то-то він так лисину свою чухати почав. Зійшлися на тому, що я накидаю йому на закупівельну ціну ще десяток золотих, плюс решту товару беру без знижки, але надалі, двадцять відсотків на весь основний асортимент за мною залізно. І ще він поступається своїми принципами і мінімум одну руну ховає для мене особисто. Я тут же, змусивши його широко відкрити рота, відрахував п'ятсот дев'яносто золотих і сорок срібняків, після чого ми вдарили по руках і хоч раз нормально попрощавшись, я спокійно вийшов із його крамниці.
Руну відразу ж вставив у потрібну ячейку й активував, а амулет повісив на шию, сховавши під сорочку, щоб видно не було. Як я й припускав, третя руна повітря в описі показала, що я став володарем додаткового навику, при пострілі, в простонародді званому "циркуляркою", тобто божевільної пили, що обертається на немислимих обертах і на відстані одного метра шириною та в метрі від підлоги летить паралельно кулі, дорогою розпилюючи все підряд. Шкода, поки випробувати ні на чому. Також і з амулетом, страшенно хочеться випробувати в справі, та шкода втрачати заряд, не знаючи скільки коштуватиме новий. Хоча чому "не знаючи" он попереду видніється крамничка майстра, що спеціалізується на усілякій біжутерії, зайду й спитаю. Як сказав, так і зробив, тільки ось виходив уже злегка незадоволений. Щоб часто користуватися своїм диво-амулетом, треба було мати стабільний високий заробіток, інакше або дуже економити, або буду всього лише носити на шиї гарну прикрасу. Господар крамниці запросив за один заряд цілих сто золотих. Це якщо я завалю якогось монстра за допомогою амулета і мені з нього випаде сотня золотих, то варто задуматися, а чи потрібно було мені його застосовувати. Ну та гаразд, раз купив нехай буде, хоч додаткову оцінку з сету дасть.
Заново свиснувши на проїжджого візника, злегка накульгуючи ногою, я забрався в його тарантас і поїхав у центр, до будівлі суду, де сьогодні мало відбутися засідання зі слухання справи Самай'. Хотілося поки просто бути в залі, щоб своєю присутністю хоч трохи підбадьорити дівчину, а заодно і на її чоловіка-скотину подивитися. Я розумію, зрадила, зганьбила, ну так розлучися, вижени втришия, але ж так навіщо? Обмовити і у в'язницю посадити, та ще й рідної дочки позбавити, за яку вона життя готова була віддати. Та навіть якщо і вкрала ті гроші, мужик ти чи не мужик, ще заробиш, нехай валить з миром.
З такими думками я під'їхав до місця призначення, практично до парадного, де чергували двоє поліцейських. Тут мене чекав облом: ні, засідання суду, звісно ж, відбудеться вчасно, о дванадцятій дня, тільки з невідомої причини воно буде закритим, і якщо я не є ні родичем, ні не маю відповідної перепустки, то ловити мені тут нічого. Хотів було звернутися до Ані, але згадав, як вона вранці попередила, що сама зв'яжеться зі мною, та й, чесно кажучи, не хотілося її про таке просити, адже потім заревнує до смерті. А прориватися силою — не варіант, тому як навряд чи вийде, а своїми діями можу тільки нашкодити дівчині, ще додатковий термін впаяють. Нічого, що-небудь інше придумаю.
Ну а поки значить піду провідаю мадам Суддю, якщо і вчиню там якийсь кіпіш, то підставлю тільки себе, а мені як солов'ю...
Кабінет мадам судді знаходився у самій ратуші, яка була практично поруч, тож знову ловити екіпаж не було потреби. Шкутильгати я, звісно, шкутильгав, але хоч болю вже такого, як раніше, не відчував.
Увійшовши до будівлі ратуші, я опинився серед великого скупчення людей, які юрмилися у вестибюлі. Довелося проштовхуватися, щоб дістатися до чергового і дізнатися місцеперебування вельмишановної тітоньки.
Як виявилося, саме зараз я до неї ніяк не зможу потрапити, оскільки мадам перебуває на позачерговому засіданні ради міста, яке триватиме не менше двох годин, та й потім не факт, тому що саме сьогодні у неї приймальні години й черга на прийом сягає понад двадцять осіб.
Ну що ж, похуліганимо.
Активувавши "Зупинку часу", я швиденько попрямував до широких сходів, що вели нагору, туди, де в цю хвилину засідали члени ради, і які були перекриті червоним канатом із гаком на кінці та шеренгою поліцейських. Щоб не втрачати дорогоцінні секунди, я хотів до купи увімкнути "стелс", але він не контактував з уже активованим умінням, тому довелося в темпі долучити амулет, хоч і затратно, але саме зараз, вкрай необхідно.
При зупиненому часі я не перестав кульгати, але ось у стократ підвищені параметри Спритності та Швидкості зробили з мене супер стрімку хромоніжку. За чотири секунди я встиг проскочити повз поліційну охорону, забігти на другий поверх і пролетіти половину довжелезного коридору, у кінці якого знаходилися двері до зали засідання міської муніципальної ради, природно, теж під охороною четвірки поліцейських.
Зупинився я в одному з паралельних коридорів, що вів чорт знає куди, і дочекавшись закінчення навичок, обережно виглянув із-за рогу. Ну що, нічого нового, як було чотири копи, так і продовжують бути. Щоправда, ліворуч углядів рецепцію із симпатичною дівчиною-секретарем, тільки кому вона "секретарила", я так і не зрозумів — усьому засіданню чи в тій залі знаходився ще й чийсь кабінет, поки для мене являлося загадкою. Загадкою, яка розв'язалася доволі швидко, тому що ліворуч від рецепції розчинилися доволі значні двері з табличкою "Верховний суддя", і звідти стрімко вийшла моя давня знайома Аеліта, щоправда, цього разу в темному, приталеному брючному костюмі й туфлях на шпильці.