Ну як же тут не допомогти. Навіть попри те, що за допомогу доведеться заплатити. А що не так?.. Мені теж потрібна допомога. Ми просто допоможемо один одному, і всі залишаться задоволені. Ну, крім чоловіка. Але якщо він нічого не дізнається — то кому від цього погано.
І ще один плюс. Я так поспішав одягнутися і помитися, що забув відкласти трохи грошей на їжу. Бовдур. Тож якщо добре подумати, то заплативши, дівчина врятує мене від голодної смерті. Звичайно, можна заробити й по-іншому — є деякі завдання з міста, про які згадував дядько, щоб йому, Ау. Але це, напевно, довго і важко, і платять вони, певно, копійки, а може й просто репутацію. Ні, ми однозначно потрібні один одному, і проганяючи її я напевно занадто поквапився. Це треба виправляти.
— Агов! Самая'! Зачекай! – зірвався я зі свого місця, може ще далеко не відійшла.
Фу-у. Якраз біля виходу. Встиг.
Почувши мій поклик, вона здригнулася і швидко обернулася. На обличчі відбилася непідробна емоція надії. Ну-ну. Цікаво, що буде з дівчиною, якщо я знову її обламаю, коли дізнаюся, що вона може розрахуватись тільки сріблом. Варіант А – плюне мені в обличчя. Варіант Б – видряпає мені очі. Варіант В – покінчить з життям. Варіант D – покінчити з моїм життям.
— Я тут постояв, подумав, та й вирішив – а давай поговорімо про твою... е-е пропозицію ще раз. Але не тут, а в тихій затишній атмосфері.
— Я просто подумала, що тут і зараз, коли майже нікого немає поруч, ми можемо зробити те, що маємо зробити — швидко і без сторонніх очей, й більше ніколи не зустрітися. Багато хто віддає перевагу саме такому варіанту.
— Біда що я не такий, як "багато хто". Я естет! Я не можу насолоджуватися жіночою красою, на тлі такої брутального оточення. Особливо, коли переді мною така богиня. – Самая' злегка почервоніла, знітившись, після моїх слів. Дивись — те, що ми голі — це нічого, стандартна ситуація. А від простенького компліменту — відразу в краску. Піди зрозумій цих жінок. — Так що давай-но вийдемо звідси, сядемо десь в тихому, затишному місці, поїмо, обговоримо твою проблему. Можливо, там і приймемо якесь рішення, що задовольнить обидві сторони.
— То ти... Тобто ви...
— Можемо відразу, перейти на ти. А звуть мене Еех, і не питайте чому.
— Так ти, Еех, виходить, просто голодний... А я дурненька, накинулася на тебе зі своїми проблемами. А ти ж ледь тримаєшся на ногах від голоду. – заметушилася дівчина.
Я вже збирався відповісти, що це не має нічого спільного з їжею. Але тут у мене зрадницьки забурчало в животі, та ще й так голосно майже на пів залу. Ох же ж, сволота.
— Бідненький. — Самая', підійшла до мене і ніжно погладила долонькою мої груди.
Ну тут вже я не втримався, раптово схопив дівчину, притягнув до себе й впився в її пухкі губи. Моє терпіння вже й так було на межі, ще б — так довго ігнорувати присутність оголеної красуні. А вона відразу ж відповіла на мій поцілунок, і навіть притиснулася всім своїм тілом до мого і схопила мене за голову, буквально впиваючись в губи. Так ми і "повисли" на деякий час.
У мене голова йшла обертом, я мало не зірвався, щоб взяти її прямо тут і зараз. І ніхто не знає, скільки зусиль мені знадобилося, щоб відірватися від дівчини та прийняти вольове, правильне рішення. Йти їсти.
Тому, насилу вирвавшись з цупких жіночих рук, я сказав:
— І все ж, не тут і не зараз.
— Ти лише так кажеш, а думає по іншому. – Самая' посміхнулася, опустивши очі нижче пояса.
Я теж опустив очі. Таки-так.
— Я головний! І я тут приймаю рішення.
Дівчина тільки багатозначно посміхнулася, і, схопивши мене за руку, потягла до виходу.
Таверну знайшли швидко, також буквально за два-три будинки від громадської лазні. Гарний райончик... все під рукою, хоч бери й в майбутньому обзаводься тутки власним житлом. Лишень близькість стіни дратувала. Якщо системні не зможуть втриматися, то ці вулиці захлисне хвиля зомбі.
Вхід до корчми як і всюди – цокольне приміщення. Тільки фасад відремонтований і пофарбований, а нові двері відкриті, радісно заманюючи відвідувачів. Коли я зайшов усередину, то зрозумів... Таверна, зовсім не таверна, а сама справжня, сов деповська їдальня. Довгий прилавок зі всілякими оповитими парою стравами. Одні вже лежать в тарілках, інші тобі наберуть, покладуть, наллють, послужливі, рожевощокі кухарі. Зліва від стійки є благенькі поруччя для позначення черги, щоб народ не товпився.
Я гідно взяв тацю, поставив посуд, вхопив гарний оберемок нарізаного свіжого хліба і "погнав" тацю по слизькій поверхні в напрямку перших страв.
В асортименті було чотири види супу — грибний, курячий, рибний і сирний, плюс солянка, розсольник і червоний борщ зі сметаною. Ну, я взяв грибний і солянку, хотів прихопити ще борщику, але пошкодував бюджет Самай'. Потім пішли, картопляне пюре з фрикадельками й підливою, горохова каша з відбивними, салат олів'є, овочевий салат і салат з грибів до купи. Стакан сметани з чебуреком та компот з булочкою на маковій начинці доповнили моє меню.
Загалом, різноманітність страв, як для міста, яке з усіх боків штурмують зомбі, здивувала. Я запитав про цей парадокс у дівчини, яка якраз розплачувалася на касі. Набігло десь на пів срібляка. Ціни божі. Я так думаю.
— На південь від міста багато полів і городів, свого часу керівництво міста подбало про те, щоб обгородити їх високим дротяним парканом на колючці. Поодиноких зомбі стримає, а проти натовпу... Ваші люди там постійно патрулюють, збирають рейди. А десь-не-десь, чула, почали зводити кам'яні стіни.
— Невже дротяний паркан може стримати таку лавину нежиті?
— Так, вони ще не дуже і нападають з того боку, від однієї до десяти-п'ятнадцяти особин. Ваші їх швидко знищують. От те, що з'явилися повітряні мутанти – це вже погано.
— А раніше їх не було?
— Ще місяць тому ми лише чули про них. А зараз, тільки і розмов, як на когось налетіла зграя дрібних некрофагів й обгризла до кісток. А іншого невідома тварюка, розміром з теля, повністю витягла з балкона власного будинку і понесла в невідомому напрямку
— Не весело у вас тут. — мовив, розкладаючи всю свою їжу на одному зі столів трохи далі від входу.
Зал був не дуже великий, але й не маленький, людей на п'ятдесят-шістдесят, це приблизно столів п'ятнадцять.
Ми сиділи за столом біля стіни під маленьким вікном, яке давало трохи світла з вулиці. Я, зі своєю їжею, розкинулася майже на весь стіл, а дівчина взяла тільки чай і тістечко. Навіть стало якось незручно... Але ненадовго. Як тільки проковтнув першу ложку супу... далі поглинав їжу зі швидкістю пилососа. Тим часом Самая' розповіла мені свою просту історію:
— От ти кажеш, що я гарна... мені колись багато хто так казав. І моя мама, коли розчісувала волосся ввечері, або вранці, заплітаючи коси до школи. Та й сусідки по вулиці стануть купою і галасують: "Яка ж красуня у Саліми (так звали маму) росте, буде кому крутити хлопцям голови". У школі однокласниці по чорному заздрили моїй красі і через це зі мною майже ніхто не дружив. Спочатку хлопці навперебій смикали мене за кіски або кидали папірці. Потім, коли трохи підросли, передавали любовні записки, запрошуючи на побачення, а іноді навіть билися за мою увагу.
У випускному класі мене обрали королевою балу. А після школи я виграла конкурс краси "Міс Тайфу", мене засипали подарунками й різними пропозиціями, аж до заміжжя з місцевою знаттю. Я думала, що доля й надалі буде прихильна до мене і що переді мною відкриються всі двері.
Але наш світ накрила епідемія зомбі-вірусу.
Більше як половина населення стали, і продовжує залишатися, жахливими монстрами. Міста, що вижили, були закриті багатометровими стінами, але які не припиняли штурмувати, не знаючи ні сну, ні відпочинку, невтомні мерці, якими рухало невгасиме бажання дістатися до жаданої людської плоті.
Наші чоловіки, принаймні багато хто з них, озброювались і стояли на стінах, щоб відбити хвилі божевільних мерців, що накочувалися знову і знову. Але все ставало все гірше і гірше... Якщо зомбі вкусить системного, то залишиться тільки укус, який ваші цілителі вилікують за пару хвилин, ваш єдиний страх — що вони покалічать або з'їдять вас живцем. Але якщо інфікована тварюка кусає терріанця, навіть трохи, він за кілька секунд перетворюється на такого ж, і починає нападати на своїх. А зараз я чула, що з'явився новий тип мутантів, вони розбризкують на кілька метрів отруйний слиз, що роз'їдає ваші тіла як кислота, а наших – знову-таки перетворює на зомбі. Ось такий дивний ефект. Ми вже були в розпачі, і почали з острахом чекати швидкого кінця. Чоловіків ставало все менше. Навіть жінки почали ставати в один ряд з хлопцями, і захищати наше місто.
Та й це не дуже допомагало... до поки не з'явилася СИСТЕМА. Звідки вона взялася, ніхто не знає, головне, що за нею стало приходити все більше і більше людей, зовні схожих на нас, але які володіли невідомою силою, що їх наділила ця сама СИСТЕМА. Вони замінили наших чоловічків на стінах, тому що були сильнішими й могли ставати ще більш могутніми, "прокачуючись" вбивствами зомбі. Укуси їм не шкодили, тобто вам, як я вже говорила, і чим більше зомбі вбито, тим вище рівень, тим більше влади, грошей, поваги, кращого одягу, броні, досягнень.
Тайфунцям, ймовірно, шляхом природного відбору, було призначено місце робітників, орачів, обслуговуючим персоналом або в кращому випадку купців чи крамарів. Навіть наших керівників, ваші Топи, познімали з посад, бо вони знали, як буде краще, ну або просто мали силу так чинити. Поступово ми стали людьми другого сорту.
Я пам'ятаю, як одного року системних охопило якесь божевілля. Вони почали грабувати наших купців, при цьому спалюючи їх крамниці, хапали красивих дівчат прямо посеред вулиці й відвозили у свої барлоги, де віддавалися божевільним оргіям. Тих, хто наважувався дати відсіч, вбивали разом з сім'ями, або зв'язували мотузками та спускали зі стіни в лапи жорстоких мерців.
Пам'ятаю, як мама постійно ховала мене в підпіллі, забороняючи навіть дивитися у вікно.
— А чим це закінчилося? — спитав я, жуючи.
— Деякі ваші, схаменулися, була велика бійка серед системних. Ті, хто був проти божевільних, перемогли... засудивши багатьох своїх ворогів до смерті. А потім між собою прийняли закони, один з яких забороняє вбивство теріанців, якщо тільки вони не становлять загрози життю системному або іншій істоті.