І
Ліна їхала в табір. Ні, не в гори, не до моря, не поїздом, а всього лише трамваєм, за місто, а там пройти ще з кілометр — і буде табір. Він розташувався в школі. З класів на літо повиносили парти і поставили ліжка, почепили якісь картинки, в малому шкільному буфеті влаштували їдальню, а за школою збили кілька дощок, приладнали на високій і товстій залізній штабі величезний бак з водою, від нього провели вигнуту трубу — це був душ. А все разом називалось табором.
Але ніхто не ремствував. Навпаки, раділи, з гарячим нетерпінням чекали для, коли почнеться перша зміна і можна буде скласти в мішки все, що треба брати з собою, і сісти на трамвай, і поїхати до табору.
Правда, Ліна з Ірою ще до початку зміни ходили дивитися на табір. За табором, якщо не полінуватись і трохи пройти пішки, можна знайти майже справжній ліс. У тому лісі густо росли кущі ліщини, малина, падали з високих сосон шишки, гублячись у густій, зеленій і ще дуже свіжій траві. Поміж травою дрібними краплями тремтів блідо-рожевий цвіт суниці. Скоро з'явиться зелена зав'язь, а потім почервоніє, наллється солодким соком, нема нічого смачнішого на світі, ніж достигла лісова суниця!
Від школи ліворуч, у той бік, де починалась вулиця, стояв танк. Тепер, коли минуло дуже багато років і табори виглядають зовсім інакше, ніж перші післявоєнні табори, тепер той танк стоїть на високому гранітному постаменті, і це вже не просто танк, а пам'ятник воїнам, які перші увійшли в місто, щоб визволити його...
У путівці писали, щоб діти взяли разом з зубними щітками і чистою білизною хоча б одну книжку,— в таборі хотіли організувати бібліотеку, а з чого її зробиш, як не з добрих дарунків самих читачів. І ще радили взяти з собою про всяк випадок хоч невеликий запас продуктів. Перша ж зміна, і хтозна, як воно все буде в перші дні першої зміни.
Ніхто не дивувався. Усе було зрозуміло.
Лінине ліжко стояло біля вікна. Це було чудово — ліжко біля самого вікна. Вікно зовсім невисоке. Хочеш, переступи ногою — і просто знадвору опинишся в ліжку. Правда, Ліні сказали, що так робити не варто, по-перше, тому, що не можна, а по-друге, тому, що білизна миттю стане брудна, а міняти її будуть не раніше ніж через десять днів. Ліна все вислухала, але не запам'ятала: їй здавалося, що набагато цікавіше потрапляти в кімнату через вікно.
Під ліжком Ліна поклала мішок з усім, що взяла з дому, й одразу ж забула про нього. Кому потрібно займатись мішком, коли весела сурма кличе усіх на збір?
М'яч. Здавалось би, що особливого в цій круглій штуці, яких є більше, ніж дітей у кожному дворі?
Але коли він один — справжній, живий м'яч, а не зшита з шмаття мертва кулька! Коли він один на цілий табір і доторкнутися до нього рукою — це майже щастя! Відчути його пружність, потримати не відпускаючи якусь мить у долонях, але тільки мить, бо на тебе дивляться жадібними очима, немов ти притримав у руках не м'яч, а склянку з водою в пустелі. Нема нічого кращого за м'яча, від тугого, червоного з синім м'яча.
І тому Ліна страшенно здивувалася, що Ліда не хоче грати в м'яча. Вона собі байдуже сиділа на лавці, дивилась круглими сонними очима на світ і жувала пиріжок. Ліні стало жаль її, і вона запитала:
— Чому ти не граєш у м'яча? Ставай сюди!
Ліда здвигнула плечем, прожувала пиріжок і сказала:
— Не бачила я твого м'яча!
Тоді Ліна розсердилась, і коли м'яч знову потрапив їй до рук, вона кинула ним просто в сонну нудну Лідку.
— А-а-а! — голосно, як коза, заревла Лідка, і по її щоках полились сльози. Від подиву Ліва мало рота не розкрила: вона ніколи не бачила так багато великих і круглих сліз.
— Я скажу! — крізь сльози погрозила Ліда і знову вкусила пиріжок.
Ні Ліна, ні Ліда не виявили особливої радості, коли довідалися, що будуть сусідами по палаті. Та ще й спатимуть зовсім поруч!
Вони повернулись одна до одної спиною і постарались якомога швидше заснути.
II
Хоч табір і не був схожий на справжній, життя в ньому почалося справді табірне.
Вони ходили в ліс. Їздили на великому, розгойданому, змайстрованому, мабуть, ще за царя Гороха, автобусі далеко — аж до озера, де можна було купатись, лежати на піску і рвати лілеї, хоч рвати лілеї і не дозволяли.
А Вітя Косаренко все одно поплив і нарвав лілей, хоч довге слизьке зілля чіплялося за ноги. Ліна пробувала доплисти, але нічого не вийшло, і вона мало не захлинулась водою, що в тому місці дуже відгонила тванню. А Вітя нарвав і кинув квіти біля дівчат і втік.
Ліна з Ірою не знали, кому це, тому поділились квітами і почіпляли на шию, і їхали додому, як русалки, і одного тільки не знали, кому справді кинув квіти Вітя Косаренко, і від цього було ще цікавіше.
Увечері Ліні страшенно захотілось їсти. Вона зазирнула до свого мішка — і не знайшла там нічого, крім зубної щітки,— про яку, на превеликий сором, зовсім забула,— та чистої білизни.
Від маминих коржиків, спечених з темної, але просіяної муки, від присолоджених сахарином коржиків не залишилось ані крихти.
— Ой,— скрикнула в кутку Іра,— а де мої маківники?
— Ага,— сказала Ліна,— велика миша бігала-бігала і все забрала...
Тоді й інші почали копирсатись у своїх мішках — і в кожного чогось бракувало, і настрій від цього став поганий, і вони дивились одна на одну якось скоса і недовірливо.
— Хочете, я розповім вам казку? — сказала Ліна і зітхнула, відчувши раптом на зубах хрускіт трошки причерствілого маминого коржика, того самого коржика, якого не було в торбинці.
Казку Ліна завела довгу, бо їй не хотілось пропустити щось із прочитаного в книжці. І коли вона закінчила, то запитала:
— Цікава казка, правда?
У відповідь тільки Ірка сонно відповіла:
— Угу...
А всі інші давно вже спали, і, мабуть, їм снились коржики, якими Ліна збиралась частувати всю кімнату.
Дівчинка лежала і ображено дивилась у стелю — нікому навіть було поскаржитись на свої неприємності.
В кімнаті ставало чомусь щодалі душніше, Ліна підвелась, відчинила вікно навстіж і сіла на підвіконні.
Чорна-чорна ніч ворушилась за вікном. Така чорна, аж відчутна. Здавалось, простягни руку — і рука наштовхнеться на непроникну темряву, як на мур,— так чорно було за вікном.
Жодного предмета, жодного обрису не можна було розгледіти, і так ставало моторошно, що боязко навіть було поворухнутися, щоб знову злізти з підвіконня і лягти в ліжко.
Тут під вікном щось зашаруділо. І хтось тихо покликав:
— Ліно! Лін! Ти, Лін? Не бійся, це я, Вітя...
— Ти... чого?
— А так... спати не хочеться. Слухай, ти привидів не боїшся?
— А хіба бувають?
— Ну! Я от "Фараона" читав... Ти читала?
— Ні!
— От прочитай — жах! Там у цих лабіринтах, знаєш, нічого не розбереш, де початок, де кінець, і тут раптом голос: "Рамзес. Рамзе-ес!" Потім усе стає зрозуміло, але спочатку — ух!
— Цс-с-с!
— Лін!
— М-м?
— На!
Вітя простяг дівчинці папірець. Ліна тільки навпомацки відчула, що це папірець, і запитала:
— Що це?
— Завтра побачиш. Тільки... тільки ти нікому не показуй, добре?
— Вітю, а ти звідки взнав, що це я?
— А в мене очі зелені, котячі, в пітьмі бачу. Не віриш? Слово честі!
— Хто там?
Ліда звелась на ліжку, Ліна не бачила її очей, але напевно знала, що вони в неї круглі і перелякані.
— Це я,— прошипіла Ліна і ковзнула у ліжко.
— А,— сказала Ліда і знову засопла в подушку.
Ліна лежала і страшенно шкодувала, що зараз темно і не можна подивитися, що в тому папері. Ех, треба було замість коржиків узяти свічку. І взагалі — хто з'їв коржики?..
III
— Гарний хлопець Вітя Косаренко,— мрійно сказала Іра.— І сорочка в нього гарна, така у клітиночку, я такої ні в кого не бачила.
Ліні здавалось, що найголовніше у Віті Косаренка не сорочка в клітинку. Але Ліна нічого не сказала, лиш помацала в кишені записку від Віті Косаренка, де було сказано, що він чекатиме біля танка. О шостій годині вечора.
Ліну ще ніхто ніколи не чекав біля танка о шостій годині вечора, і тому вона хвилювалась так, що аж під ложечкою трохи боліло.
Цілий день Вітя навіть не дивився на Ліну, вона навіть почала думати, чи не приснилось їй це — і нічна розмова, і записка, але ж після снів не залишається ніколи ніяких матеріальних доказів, а записка таки була.
Наближалась шоста, коли Ліна раптом згадала, що в неї на спідничці велика пляма від мазуту,— хотіла вилізти на дах душової, але не встигла, бо саме тоді вожата вирішила викупатись під душем.
І ось тепер Ліна згадала про це. Треба було обов'язково переодягнутись. Хоч на неї досі ніхто ніколи —не чекав біля танка, вона звідкись знала, що в таких випадках не можна приходити в спідничці з плямою від мазуту. Потихеньку вставши,— діти сиділи кружком на траві і вчили нову пісню,— Ліна подалась до свого вікна. Вона поставила ногу на підвіконня, але далі не полізла. Як вона могла лізти далі, коли Лідка, товстощока Лідка, сиділа над Іриним мішком і добувала звідти рештки маківничків!
Може, треба було закричати, вилаяти її, усіх покликати і всім сказати — Ліна не уявляла, що треба було робити, і тому вона просто скочила вниз на землю і бігом побігла до танка.
Вітя стояв біля танка у тій самій сорочці, яка так подобалась Ірі, але не це було найважливішим. Найважливішим було те, що він був єдиною людиною, якій Ліна могла сказати про гидкий вчинок Лідки.
— Добрий день,— сказала Ліна, ніби не бачила Вітю сто разів досі.
— Добрий день,— урочисто відповів Вітя і чомусь почервонів.
— Ну от,— сказала Ліна.
— Так,— сказав Вітя.
Потім вони довго мовчали і не знали, про що говорити і що робити. Врешті Ліна відважилась і запитала:
— Ти в яку школу ходиш?
— В п'яту,— страшенно зрадів питанню Вітя.— А ти?
— В чотирнадцяту. У нас дуже хороша учителька. А у вас?
— І у нас... Слухай,— сказав раптом Вітя, немовби Ліна й без того не слухала його,— слухай, ти вмієш тримати язик за зубами?
— Не знаю.
— А мені здалося, що вмієш. Ти ні про що таке нікому не розповідаєш. Нічим не вихваляєшся. І взагалі... Якщо я тобі про щось кажу, ти нікому не розляпаєш?
— Таємниця? — прошепотіла Ліна і швидко кліпнула віями.
— Так. Тільки ти поклянись, добре?
Ліна хвилинку роздумувала: а що, коли її почнуть мучити і випитувати таємницю? Що, коли вона потрапить ворогам до рук, вони витягнуть з неї таємницю? Але потім згадала, що ворогів уже нема, ні в чиї руки вона не потрапить, і з полегкістю заявила:
— Можу й поклястись!
— Тоді...