Чиста хвилина для роздумів

Ніна Бічуя

Воно неминуче навідається до тебе — голосне, уперте, від нього не відмахнешся (та й відмахуватись не хочеться) — бажання потрапити у власне дитинство. Воно заявиться якраз того дня, коли ти найменше його сподіваєшся, коли ти бачиш себе врівноваженою, статечною й навіть розумною людиною. І тим несподіваніше сприймаєш настійливу потребу приглянутися до себе давнього як до незнайомого, але симпатичного тобі хлопчини. Тільки той хлопчина чомусь відступає, здивований твоєю похапливістю й настирливістю, й раптом щезає зовсім, полишаючи в тобі смуток і навіть страх, що тепер уже все втрачено і вам ніколи вже не доведеться зустрітися. Насправді ж то не той хлопчик, пропав і зник, а ти сам відступився від нього — і не зараз, а вже досить давно, і, відступаючи, не помічав цього, не жалкував за ним, не почувався самотнім і не усвідомлював втрати — аж тепер похопився і хочеш будь-що наздогнати, завернути назад, доторкнутися бодай рукою, у будь-який спосіб переконатися, що він є, принаймні був.

Шукати його — спадає тобі на думку — треба там, де ви розлучилися, він мусить бути там, неодмінно мусить, бо де ж би інакше був? Треба тільки згадати, де, коли і як ви розлучилися.

Тепер, коли ти вже знаєш, як можна вдовольнити своє бажання, ти з радістю поринаєш у спогади, відновлюючи в пам'яті картину за картиною, старанно стуляєш докупи давні розмови, почуття, зустрічі, розрізняєш обличчя, поміж якими раптом спливає одне якесь без імені, без зв'язку з подіями, і ти мучишся, надаремно пробуючи згадати ім'я, бо тільки так можеш згадати й інше — до чого причетне це обличчя, яку роль відіграла в твоєму житті людина з забутим іменем.

Зрештою, ти помічаєш, як хитра пам'ять перетасувала й перемішала дні й роки, і ладу в тому нема ніякого. І тоді ти як за порятунок хапаєшся за першу-ліпшу знайому назву, за реальну, напевно існуючу, приміром, Маків; ця назва мала відношення до твого дитинства, чи, точніше, дитинство мало відношення до цієї назви, й тобі залишається тепер тільки одне: потрапити туди знову й переконатися, що досі є (мусить бути) той хлопчина, з яким ти розлучився.

Зримої причини, яка б могла пояснити свій намір поїхати до Макова, ніби й нема, однак люди вимагають пояснення вчинків своїх ближніх навіть у тих випадках (а може, саме в тих і найчастіше), коли ніяких пояснень зовсім не треба й не слід давати. І ти, щоб не говорити ні з ким про Маків, називаєш інше місце, десь поблизу Макова, але відоме, і тебе вже ніхто не розпитує й не дивується, бо коли, приміром, людина каже: їду до Ялти чи в Сочі, тут усе ясно без зайвих слів, і коли повідомляєш, що їдеш до Кам'янця-Подільського, то також у якійсь мірі тебе розуміють: ці назви викликають чимало асоціацій, Маків же ні в кого ні з чим не в'яжеться, лишень тобі одному відомо, як багато ховає за собою ця нехитра назва.

Отже, Кам'янець-Подільський. Розшифровувати нічого не треба, і аби остаточно збити всіх з пантелику, ти береш з собою свого восьмирічного сина, від такого рішення поїздка стає світлою, аж ніби освячується, ти повертаєшся у дитинство не сам — ти будеш там разом з сином і (це спадає тобі на думку зненацька, ти аж п'янієш, повіривши на хвилю в таку можливість) зможеш познайомити сина з тим хлопчиною, задля якого збираєшся до Макова.

День голубуватий, наче непрозора скляна куля, крізь яку важко пробитися сонячним променям. Однак їх присутність відчувається десь тут, поряд; сонця не видно, та на обличчі, на руках — ласкаве й добре його тепло; придорожня трава, зволожена короткочасним недавнім дощем, така м'яка й податлива, що шкода на неї ступати, хочеться пестити її долонею, і рожеві пахучі рожі пнуться вгору поміж дерев'яними штахетами, ти не впізнаєш нічого — і впізнаєш усе, тобі аж затискає горло від отого впізнання. Йдеш з сином дорогою, але не втомливою, цією дорогою твоя мати ходила на базар з Макова до Шатави, і ти (зрештою, ні, не ти — той хлопчик, заради якого ти сюди приїхав), видивляючись її з вікна хати, хотів побачити знайому, милу постать ще здалеку, на лінії горизонту. Власне, ця лінія не зовсім те, що звуть горизонтом, земля там анітрохи не сходилася, не зливалася з небом, тонкий довгастий хребет невисокого пагорба тягнувся темно-зеленою смугою мало не впритул до неба, однак не зливався, навіть не доторкався до нього. І, коли хлопчик дивився з вікна, то йому здавалося, ніби люди, що йшли невидимою знизу дорогою уздовж пагорба, і коні, й вози — усе чорне, пласке, наче то не люди, й коні, й вози, а їх рухомі тіні, і йому не терпілося, щоб мати уже спустилася з пагорба і за якийсь час опинилася вдома. Цілком реальна, фізично відчутна, тепла. Долом попід горбом ріс рудувато-зелений лісок, той уже був нерухомий, постійно однаковий, хіба тільки відтінок рудавого й зеленого змінювався залежно від пори року, ти знаєш усе це від того хлопчика, котрий безліч разів дивився на пагорб, і на лісок, і на ледь помітний обрис біленької, дуже старої церкви, і на хмари, що снували понад пагорбом — зовсім так само, як рухалися уздовж нього люди — безтілесно: зримо, але безтілесно. Ти боїшся озирнутися — той виднокіл має бути там, поза тобою, але що, коли його нема? Коли все змінилось або ж пам'ять зраджує тебе? Треба спромогтися на відвагу, щоб озирнутися назад. Син дивується, чому ти раптом спинився, куди ти так пильно дивишся. А ти мовчки поглинаєш зором, приймаєш у себе знову той простенький, розлогий, щедрий, єдиний в світі, неповторний і наймиліший пейзаж, ти безмірно радий зустрічі з ним. Радий, що він залишився незмінним, непорушеним, спокійним, і ти думаєш: якщо правда, ніби перед смертю людина встигає побачити щось внутрішнім зором, щось дуже близьке й рідне їй, то ти, очевидно, повинен будеш бачити цей пейзаж: тонкий довгастий хребет невисокого пагорба, вплавленого у голубий, наче непрозора скляна куля, літній день.

"Поглянь туди, сину",— говориш ти, зворушений, схвильований і водночас умиротворений; ти гадаєш собі, що малий дивиться на цей світ твоїми очима, і тебе обіймає легеньке розчарування, коли врешті усвідомлюєш: побачене зовсім не хвилює малого, він ввічливо погоджується: так-так, дуже гарно й славно, але відразу ж питає, чи ти часом не знаєш, де тут можна випити фруктової чи принаймні мінеральної води, і тоді до твого — легенького розчарування приєднується ще й дитяча, якась гіркувата на смак образа, і тим гіркіша вона, чим виразніше ти бачиш, що висловити її вголос не можна, бо син не розуміє її причини; кінець кінцем, нічого особливого не сталося, дитині хочеться пити, не може ж хлопець мовчати, коли хочеться пити.

Малий так покірно їхав з тобою в автобусі з Кам'янця-Подільського до Макова, покірно й навіть радо прокидався перед тим у поїзді посеред чорної ночі, чекав на інший поїзд, тихенько дрімаючи у вестибюлі вокзалу, з гумором споживав тоненьку, начинену хлібом котлету з розквацяним по тарілці рідким картопляним пюре у якомусь крихітному привокзальному кафе, ніс валізку, вмощувався у готельному номері, чекав, знехотя гортаючи якусь газету, поки ти вишукував назви — потрібних тобі і непотрібних йому книжок у картотеці кам'янець-подільської бібліотеки. Зрештою, за все те він мав колосальну, винагороду: фортеця, й старі будівлі, й мости у Кам'янці,— ну, то й що з того, як він попросив зараз пити? Ти йдеш далі дорогою (неглибокий ярок, вузький потічок у ньому — ні, цього ти не пригадуєш), потім — цукроварня і над нею — високий, червонястий, звужений догори, націлений кудись у хмари — димар. І ти знову спиняєшся, ти, розчулений присутністю димаря, думаєш про нього, як про живу істоту. Димар ані на крок не зрушив з місця, він є, і це здається тобі запорукою того, що ось десь уже зовсім близько твоя зустріч з хлопчиком, заради якого ти приїхав до Макова.

Ти вдивляєшся в людські обличчя, обмацуєш очима, наче пучками пальців, постаті, руки, упиваєшся звуком чийогось голосу, втішаєшся з інтонацій, таких характерних, сильно пом'якшений у порівнянні з давно звичними тобі львівськими, доторкаєшся долонею до старої, мурованої загорожі, п'єш з сином фруктову воду у заводській їдальні — зараз пора пообідня, в їдальні тихо, і в цій тиші блаженно відпочивають охайно розставлені столики й стільці. Офіціантка, підперши кулачком рожеву щоку, ледь чутно розмовляє з хлопцем у потертій шкірянці — ні, їх ти не почнеш розпитувати, з ними ти не можеш поговорити, вони надто молоді, аби знати того хлопчика, з яким ти— розлучився тут двадцять п'ять років тому. Їдальня стоїть на пагорбі, і з пагорба видно Маків, видно, як спадають у діл і знову легенько, без найменшого зусилля вибираються на гору густі садки, а зліва й нині так само випинає червонястий димар, він правив тому хлопчикові за орієнтир у його мандрах по селу. Коли хлопчик опинявся у виярку, димар зникав і малому ставало моторошно: ану ж, коли от вийти, видряпатися вгору, а він не з'явиться? Тоді як взнаєш, у якій стороні шукати власної домівки? Он там,— показуєш ти синові рукою,— он там була наша хата. Син дивиться — підемо туди, тату? — питає він, і ти спершу маєш намір ствердно кивнути, притакнути, але раптом чомусь кажеш ні, не підемо, ти відчуваєш справжній страх від того, що серед кількох схожих поміж собою хат не впізнаєш своєї, або й гірше, тої хати може взагалі не бути на місці, і тоді з'ясується, що ти втратив слід хлопчика, задля якого сюди приїхав. І коли ти подумав так, то зрозумів, що й досі взагалі не потрапив на його слід. Ніде не бачив найменшого знаку перебування хлопчика в Макові: ані зламаної гілки дерева, на яке він міг би вилізти, ані втоптаної саме ним стежки, ані покинутого десь і забутого саморобного лука зі стрілами, прикрашеними білим гусячим пером,— ні найменшого реального й незаперечливого доказу існування того хлопчика. Водночас ти твердо знаєш, що хлопчик таки був, ти не маєш в цьому ніякого сумніву — от тільки де він подівся, не залишивши по собі навіть сліду, не позначивши своєї дороги якоюсь зарубкою, аби ти міг тепер по ній вернутися назад, до того місця, в якому ви розлучились. Трапилося це відразу, раптово й несподівано — ота ваша розлука — чи наставала поволі і тому була така непомітна й ніби легка? Чи залишилась у тобі хоч крихта від радощів, болів і райдужних, прозорих, світлих думок і такої ж світлої віри того хлопчика? Ти не можеш згадати його мрій, аби упевнитися, що маєш в собі щось від нього?

У пам'яті людини з дня на день стирається її власний попередній образ, і це — справжнє щастя, ласкавий дарунок природи, що зміна відбувається повсякчасно, бо глянувши на себе в дзеркало по тижневій навіть перерві, ти б відсахнувся, не впізнавши власного обличчя.

1 2 3