Раніше вони завжди були втрьох. Юрко — раз, Вітя — два, Левко — три. Або, якщо хочете, навпаки: Левко — раз, Юрко — два, Вітя — три... Все було просто і зрозуміло: найкраща команда — "Карпати", хоча їй не завжди щастить; найцікавіша книга — про Руаля Амундсена; найвеселіший фільм — "Веселі хлоп'ята", найпотрібніша наука — астрономія, найулюбленіший учитель — Антон Дмитрович...
А потім усе заплуталось, переплуталось, перемішалося. Правда, заплуталось тільки для Левка, а для Юрка і Віті все надалі залишалось простим і зрозумілим.
— "Карпати" — нікудишня команда. Добре було б, якби їм не дозволили грати в класі "А". Правда, Левку?
— Не говори дурниць! — спалахнув Вітя.— "Карпати" в тисячу разів кращі від того СКА, хіба ж не так, Левку?
— Так, угу... ні... не так... взагалі, правда...— метались Левкові думки туди-сюди, як м'яч на футбольному полі, і хтозна, в чиї ворота він міг потрапити.
— Я записуюсь у гурток фотографів. Мені купили апарат, класний апаратик. Фото робить знаєте як? Левку, ти також записуйся, добре?
— Які можуть бути фотогуртки, коли Антон Дмитрович уже записує всіх, хто хоче грати в шахи. Антон Дмитрович знаєте як грає в шахи! Я вже тебе записав, Левку, ти ж будеш ходити, правда?
Левко киває головою і Віті, який вирішив зайнятись фотосправою, і Юркові, який на власний розсуд записав його, Левка, в гурток шахістів. Справді, хіба ж фотосправа — це не цікаво? Або ж хіба погано навчитись грати в шахи так, як Антон Дмитрович? І не так легко вибрати поміж тим і другим, тим більше, коли твої друзі умовляють тебе і переконують: шахи, фото, шахи, фото...
Голова у Левка йшла обертом. Повертається додому з Вітею — Вітя захоплено розповідає, як він учора був на мотогонках, як упіймав у кадр гонщика на віражі, і які у нього є фотожурнали, і що він скоро пошле на конкурс одне своє фото, своє найкраще фото, а хіба ж ти, Левку, не хочеш послати свою найкращу роботу на конкурс?
І Левко в ту мить щиро переконаний, що фотоапарат — річ найнеобхідніша в світі і все життя він тільки про те й мріяв, щоб стати фотокореспондентом великого цікавого журналу. Або їздити з апаратом в експедиції. Або... або... від фотоапарата не так уже далеко до кіно!
Увечері приходив Юрко, вони сідали разом розв'язувати якусь складну шахову задачу — і вже Левко уявляв себе щонайменше чемпіоном школи. А що, хіба це неможливо? І тоді б його послали на обласну олімпіаду, а потім...
Справу з фотоапаратом і шахами Левко врешті-решт уладнав: він записався в обидва гуртки. Він ледве встигав з одного заняття на друге, і хоч ні там, ні там його не хвалили — Левко не страждав. Але було щось інше, чого Левко не міг зрозуміти, бо так усе заплуталось, так усе переплуталось... Страшенно усе переплуталось.
- Ніна Бічуя — Чистотіл
- Ніна Бічуя — Притча про Учителя й Учня
- Ніна Бічуя — Великі королівські лови
- Ще 50 творів →
Староста класу скочив під час перерви на стілець і, намагаючись перекричати тридцять своїх побратимів, гукнув щосили:
— Гей, хлопці, тихо! Є оголошення! Йдемо збирати металолом! Збір о третій нуль—нуль біля школи! Всі чули?
— Ніяких металоломів! — пролунав у відповідь обурений голос.— Хто ще вигадав металолом, коли ми давно вирішили йти у середу до університетської обсерваторії!
— Доведеться відкласти екскурсію, бо...
— Бо ти хочеш зібрати найбільше металолому? Ще ніхто в школі й не думав, а ти перший!
— Відкладай сам собі, а мій брат уже все знає, я йому казав. Він нас зустріне в обсерваторії, а ти собі збирай металолом! Уррра, на обсерваторію, хлопці!
— Правильно!
— Даєш обсерваторію!
— Тихо! Та можете ви помовчати! Тоді давайте проголосуємо! Взагалі, це неправильно, але все одно — хто за обсерваторію?
Прикусивши губу, староста дивився на клас. Клас дивився на старосту. Одна за одною підводились руки. Чим далі — тим сміливіш.
— Усі, значить,— тихо сказав староста.— За металолом, значить, тільки я... Може, ще хтось за металолом? — Але це вже староста сказав так, для годиться, По хто ж міг бути за металолом, коли всі були за обсерваторію?
І раптом клас аж вибухнув од сміху:
— Гляньте, він хоче й туди, й сюди!
— Ну й Левко, ну хитрюга!
— То ти за що, ми так і не зрозуміли, поясни!
— А я... що... я нічого... я тільки... можна спершу металолом зібрати, а потім — в обсерваторію, хіба ж ні?..
Повий вибух сміху примусив Левка замовкнути. А що він міг, як він міг інакше, коли староста — це Вітя, а за обсерваторію — Юрко? Добре їм сміятись, їм усе зрозуміло, вони знають, чого хочуть, а тут спробуй розберись! І металолом треба, і в обсерваторію хочеться, і Вітя друг, і Юрко друг. Добре їм усім сміятись!
А тут ще Юрко якось так презирливо:
— Он ти, брате, який, ти хочеш до старости підлизатись, щоб не казали: Левко Савчин металолом зірвав? Он ти який!
Левкову душу ніби хто на шматочки в ту мить подер. Ніби це не душа, а клаптик паперу. Взяв і подер Левкову душу друг Юрко, нічого не розумів друг Юрко, а пояснити, в чому річ, Левко не зумів би. Він навіть самому собі не міг нічого пояснити. Він сам не знав, чому так вийшло, що о третій годині він опинився біля школи, а не біля пам'ятника Франку, звідки хлопці мали вирушати до обсерваторії. Одне тільки знав Левко: ні до кого він не збирався підлизуватись, просто він не міг собі уявити, як Вітя один-однісінький вирушить збирати отой клятущий металолом.
Однак самотній Вітя не з'являвся. Левко чекав півгодини. На шкільному подвір'ї тільки восьмикласники грали в баскетбол — у них був урок фізкультури, та юннати з п'ятого "А" щось робили на грядках. А Віті не було. Левко ще трохи постояв, подивився на восьмикласників, на грядки — і рушив до Вітиного дому. Там він довідався, що друг його Вітя пішов у обсерваторію, і чому ж він, Левко, не пішов туди?
Нічого не сказав Левко. Бо тепер все так жахливо заплуталося, що ніхто на світі не міг би цього розплутати.
— Чому ти...— сказав Левко.
— Чому ти...— сказав Вітя.
— Чому ти вчора не прийшов збирати металолом?
— Металолом? — здивувався Вітя.— Але ж усі проголосували за обсерваторію!
— Усі? А ти ж за металолом! І я чекав тебе, а ти в обсерваторію, так?
— Чекав? — запитав Вітя і подивився кудись убік.— Знаєш, я не знав. Якби я знав...
Ага, Вітя не знав. Вітя не знав, що Левко йому друг і не залишить його самого. Тому Вітя пішов у обсерваторію, хоч голосував за металолом.
Голова у Левка йшла обертом. Шахи — фотоапарат... Металолом — обсерваторія... Вітя — Юрко...
Юрко:
— Ну, тепер ти сам бачиш, який він! Голосує за одне, а робить інше. Хіба людина може так робити? Треба вже до кінця — або так, або так! У мене б такого ніколи не трапилось! Правда ж, Левку? І знаєш, що я тобі скажу? Плюнь ти на нього, чого ти з ним водишся, я його розкусив, я його тепер знаєш як розкусив! Вискочка нещасний, у старости йому захотілось! Хіба ж такому бути старостою? Самих п'ятірок тут мало, треба, щоб характер був, щоб хлопці за тобою йшли, правда, Левку?
"Правда",— думав Левко.
Вітя:
— Ну, скажи, навіщо він знову усіх проти мене підбурює? Ну, нехай, металолом так пройшов, так йому минувся, я тоді нікому нічого не сказав, а тепер він знову — я кажу, що треба йти в підшефний дитсадок, а він навіть дівчат підмовив бокс дивитись! Ну, що він усіх підбурює, хіба ж так можна, скажи, Левку? А тут іще ти теж з ним...
"Не можна так, справді",— думав Левко.
Здорово було раніше! Найкраща команда — "Карпати", найцікавіша книжка — про Руаля Амундсена... Усе було легко і просто, а тепер не знаєш, як повернутись, як зробити. Ану їх — і шахи і фотоапарат, і Вітьку, і Юрка!
День, другий, третій тікав од обох Левко, а потім знову з'являлась якась заковика — і Левко починав мучитися, де ж правда, і хто в них має рацію, і чому вони так, нарізно, у чому причина, і на чий бік йому, Левкові, ставати? Здорово було раніше...
Юрко:
— Хочеш сигарету? Тю, дивак, ніхто ж не бачить! Ну, не хочеш, як хочеш, а я б на твоєму місці не відмовився. Противно тільки спочатку, а потім нічого, можна терпіти. Не будеш же ти все життя, як дівчисько, цукерки смоктати. Не хочеш? Ну, не треба. Правду кажучи, я теж не дуже хочу, але коли в людини характер, вона себе може перемогти і робитиме навіть те, що неприємно. Хіба ж не так, Левку?
— Н-не знаю,— щиро відповів Левко,— я не знаю...
— А, ніколи ти нічого не знаєш! — засміявся Юрко.— Підстароста нещасний! А він про тебе знаєш що казав?
— Що? — розгубився Левко.
— Піди у Димки Загороднього запитай, а я плітками не займаюсь, я не дівчисько!
Вітя:
— Знаєш, він курить! Слово честі, я бачив у нього сигарети! Але його ніхто не продасть, він усіх хлопців підмовив, вони в нього як цуцики... І ти теж... Все робиш, що він хоче... Давай Антону Дмитровичу скажемо! Він же мене не послухає, якщо я скажу — перестань курити, а Антона Дмитровича послухає. Левку, ми ж не для себе, ми ж для Юрка, правда? Якщо тільки я один скажу — мені не повірять, хлопці усі за нього, а якщо ти... Ходімо, подивишся, як він курить!
— Н-ні,— сказав раптом Левко.— Не хочу!
— Не хочеш? — здивувався Вітя.— Ну, але ж ти підтвердиш, що він курить? Ти ж, мабуть, сам знаєш, що він курить?
— Знаю,— признався похмуро Левко.
Левкова душа для нього самого ще таємниця. Але щось у ній живе, щось у пій таке з'являється, від чого раптом Левко хоче вилізти з власної шкіри. От би поміняти власну шкіру. Добре пітону — він щороку міняє шкіру. А ти живи і живи все життя в одній шкірі. "Людина міняє шкіру". А, це книжка така є. Угу, мама читала. Левко не читав. Але то, мабуть, фантастика. Людина повинна весь час жити у власній шкірі. І всі рубці на ній залишаються.
Вітя (урочистий і поважний) і Левко (похмурий і насуплений) стоять перед Антоном Дмитровичем.
Вітя:
— І справа тут зовсім не в тому, що він проти мене всіх підмовляє... Нехай підмовляє, мені все одно... Але він ще й курить, от, Антоне Дмитровичу, я сам бачив, можу вам показати, де він курить на великій перерві!
— Можеш? — питає Антон Дмитрович і не дивиться на Вітю. Він дивиться на похмурого, насупленого Левка, і Левкові здається, що запитують тільки його. Але Левко мовчить. Язик у роті такий великий, як одного разу в гарячці, коли Левко хворів на малярію. Величезний, важкий язик, як тільки він уміщається в роті?
— Можу,— з готовністю повідомляє Вітя.— Всі знають, що курити не можна...
— Еге ж, всі знають,— повторює Антон Дмитрович таким голосом, що Левко здивовано зиркає на вчителя спідлоба: учитель ніби не дуже задоволений їхньою розмовою.
— Левко Савчин теж знає, що він курить.