Листи з "Пекла"

Савченко Віктор

Виймаючи із скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав тільки тоді, коли вже сів до столу. Без поспіху розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталось, я заходився гарячково читати.

"Дорогий мій внуче, Василю!

Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо, Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягав 280°С, але ми терпимо, бо робимо все це для вас. Знаю, знаю... Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не гупнути себе в груди. Та повір, ми тут справді не сидимо склавши руки. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій, ми не "старі гальма", як ти інколи полюбляв висловлюватись".

Я перегорнув аркуш, сподіваючись на продовження, але на другому боці було пусто. Дивуванню моєму не було меж, адже дід Карпо вмер два роки тому, на вісімдесят шостому році життя — завзятий дід Карпо! Я любив старого, бо він був мені і за батька, і за матір. Любив, але й частенько кпинив його, коли він починав надто вихвалятись.

Та я був збитий з пантелику лише на якусь мить. Витівка старого через два роки по смерті надала мені бадьорого настрою і вовчого апетиту — попутно з кавою я умолов двісті грамів буковинської ковбаси і чималий шмат хліба.

Мені все було ясно. Старий, відчуваючи, що йому недовго вже топтати рясту, написав цього листа і віддав комусь із своїх молодших приятелів, аби той по його смерті відправив листа мені. "Ах ти ж, старий хвальку, — сумно подумав я, розглядаючи штемпель на конверті. — Все одно докопаюся, хто цей лист кинув. Ясно було одне — людина живе в нашому місті, про що свідчив єдиний штемпель. Хто б то міг бути? — міркував я. — Хто ж іще? Козленко!" — підказав внутрішній голос.

Цей Козленко — заслужений артист республіки, найчастіше грає комедійні ролі. Дід Карпо часто чекав його за лаштунками, і вони після спектаклю прямували до міського парку.

Раптом мене різонула думка. У листі згадується дід Спиридон. Адже той помер рік тому. Не міг же мій старий передбачити, пишучи цього листа, що через рік після його смерті помре і Спиридон.

"А йому цього й не треба було знати, — знову озвався внутрішній голос. — Спиридон був на три роки старший від діда Карпа і вже дихав на ладан. Тільки випадково Спиридон не помер раніше мого старого". Отже, дід Карпо попрохав Козленка, щоб той вкинув листа по смерті Спиридона.

По якомусь часі, грюкнувши дверцятами таксі, я заходив у будинок, де на восьмому поверсі жили Козленки. Відчинив сам Кость Миколайович.

— А, це ти, Василю! Заходь! Ну, про що там говорять предки? — запитав він, маючи на увазі мою професію археолога.

Я подав листа від діда, ні на мить не спускаючи з нього очей. Поки він читав, на його обличчі тліла тепла посмішка. Козленко був щирим приятелем мого діда, незважаючи на те, що різниця в віці складала сорок років. Та й усі приятелі діда були вдвічі, а то й утричі молодшими, либонь тому, що самого його аж нітрохи не зігнув отой лантух вагою у вісімдесят шість років. Бувало дивишся в спину — стрункий чолов’яга, десь за тридцять. А заговори-но з ним! Вицвілі очі враз синішають, брови сизим розкриллям шугають угору, так і чекай іронії або кпину. Тільки волосся білим холодом виблискує.

Кость Миколайович підвів голову:

— Знайшов старого листа від Карпа Левковича?

— Не так щоб уже й старий, — сказав я, ледь посміхаючись. Я тепер ладен заприсягнутися, що це не Козленкова робота. — Подивіться на штемпель.

Той глянув на число, на почерк.

— Нічого не розумію, — на його обличчі з’явилося аж ніяк не сценічне дивування. — Чи не з того світу цей лист?

Я тільки стенув плечима, мовляв: біс його втямить.

Та за якусь мить він зайшовся сміхом.

— От так устругнув Карно Левкович! Через два роки по смерті нагадав про себе. Цікаво, кому він доручив кинути цього листа?

Прийшовши додому, я озброївся потужною лупою і почав порівнювати почерки на свіжому листі і на листі, який дід Карно прислав із Криму незадовго до своєї смерті. Сумніву не могло бути — писала та ж сама рука. Отже лист відправив хтось із дідових друзів. Іншого варіанту я не бачив. Але чому старий вигадав оті 280°С? Хвилинку! В молоді роки він працював на коксохімічному заводі в смолоперегонному цеху. Таку температуру мусить мати кипляча смола. Де тут його книжка? Ага, ось довідник коксохіміка. Я швидко гортав сторінки. Так воно й є! Це температура кипіння кам’яновугільної смоли. Отже, дід Карпо цими 280°С хотів сказати, що він у пеклі. "Тепер Еней забрався в пекло, попав на зовсім інший світ..."

Перед тим як лягти спати, я дістав альбом і почав розглядати велику кольорову фотокартку, зроблену на похороні діда Карпа. Ось він лежить у труні заклечаний живими квітами. Худорляве загострене лице, пелехаті брови, на високому чолі жодної зморшки; права рука на животі, шульга-протез по солдатському витягнута. Старий втратив ліву руку під час однієї невдалої експедиції на Ельбрус і останнім часом носив протез, який на вигляд мало чим різнився від живої руки, а приводився в рух за допомогою біострумів. Навіть більше того, коли треба було виконати важку роботу, дід брав у кишеню підсилювач, і тоді сила шульги-протеза подесятерялась. Я пам’ятаю випадок, коли дід, працюючи на дачі, не розрахувавши сили, розчавив держак від граблів. Деревина під пальцями розсипалась, немов поїдена шашелем.

Дивно... Дивлячись на мертвого діда, на скорботні обличчя рідних і друзів мого старого, я вже не відчував горя. "Старий дотепнику!" — подумав я про останній дідів вибрик і почав розбирати ліжко. Годинник на стіні бемкнув, нагадавши, що вже північ.

Перед тим як лягти спати, я підійшов до люстра, потягнувся. Суглоби на худих руках похрускували. В зеленкуватих очах того худорляги, що дивився на мене з люстра, борсалася непевність. Та й весь його вигляд в розтягнутій майці і довгих трусах був якийсь недолугий.

"І все ж цікаво знати, хто вкинув листа..." — думав я, засинаючи.

Наступного дня вранці, прибираючи зі столу, я звернув увагу на те, що лист із "Пекла", як охрестив його подумки, написано на свіжому білому папері яскравою пастою. Кримський же лист пожовк, ніби довго лежав на сонці. А різниця в часі між написанням обох листів мала бути незначною. Не завдаючи собі з цього відкриття великого клопоту, я всунув обидва листи до кишені і по якомусь часі вже був на конференції. Свою доповідь про розкопки в Чуфут-Кале я зробив позавчора і зараз примостився в кінці зали, слухаючи, що говорять інші.

— Колего, — нахилився я до антрополога Ванжі, який саме проглядав збірник тез конференції, — чи існують зараз методи, за допомогою яких можна установити, коли було написано текст?

— Авжеж! — зрадів Ванжа, що є тема для розмови, бо те, про що доповідалось, його не цікавило. — Радіоізотопний метод. Онде у восьмому ряді сидить чоловік з білим комірцем, бачиш? Шия худа, як гілляка. Ото він цим займається. А що таке?

Я пояснив ситуацію і дав прочитати дідового листа.

В кав’ярні під час перерви ми підійшли до столика того худорляги, замовили кави з рогаликом.

— Шановний колего, — звернувся Ванжа до нього. — Ось тут, у тезах, пишеться про радіоізотопний метод, е-е... де ж воно, — гортав сторінки Ванжа, — автором якого буцімто є ви...

Чоловік мав сухе вилицювате обличчя з тонким хижим носом і глибокими карими очима.

— Не автором, а вдосконалювачем існуючого... Зайдемо до мене в лабораторію, і я вам усе поясню. Незважаючи на складність апаратури, сам метод надзвичайно простий.

По часі ми втрьох уже піднімалися сходами на поверх вище. Конференція проходила в інституті археології, де й працював цей чоловік.

Кожний кубічний сантиметр довгої, схожої на коридор, кімнати щільно заставлено апаратурою.

— Ось, — чоловік показав прилад, що нагадував електронний мікроскоп, — сюди закладається зразок письма...

— Ну, візьміть хоча б це, — подав йому Ванжа посмертний лист мого діда.

Той, розрівнявши, притис аркуш склом, зазирнув в окуляр. Потім став умикати безліч тумблерів, ручок і, нарешті, заглянувши знову в окуляр, сказав:

— Цього листа було написано два місяці, три дні, вісімнадцять годин... Е-е, на жаль, хвилини й секунди ми не можемо визначити.

— Цікаво, — сказав Ванжа. Йому дійсно було цікаво.

Чоловік, повертаючи листа Ванжі, здивовано глянув на мене:

— Ви не вірите?

— Чому ж, вірю. А ось оце коли було написано? — Я подав йому кримського листа діда. І поки він робив свою справу, подумки вирахував, що цього листа було написано два роки, п’ять місяців тому.

— Два роки, п’ять місяців, п’ятнадцять днів, двадцять годин, — сказав чоловік рівним голосом.

...Ми з Ванжою не пішли більше на конференцію, а примостилися за столиком у спорожнілому буфеті.

— Слухай, — сказав мій приятель, розливаючи каву в два келишки, — а може, старий і зовсім не вмирав? Скажімо, замовив у протезистів свою точну копію із пластика — зробити це не так уже й важко, — і підсунув її вам, сам же кудись гайнув...

— І працює зараз бульдозеристом при температурі 280°С, — прикро додав я.

Помовчали. Ванжа нерішуче сказав:

— Тут він міг помилково приписати зайвого нуля. Отже, тоді залишається 28°С. Влітку така температура і в нашому місті буває.

Мені нічого не залишалося, як послухатися Ванжі. Правда, я був абсолютно певен, що листа писав дід Карно. Але цей факт сприймав так, як сприймається науковцями безліч природних явищ, про які знають, але які ще не вміють пояснити.

* * *

Хоч мої плечі й обтягували лямки важкого рюкзака, я, мов пір’їна, вилетів на третій поверх. Біля дверей лежав вогкий килимок, отже Галя вдома. Відімкнувши двері, я ще з порога помітив, що навколо все блищить, з кухні чути запах свіжого борщу.

1 2 3 4 5