Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не прикладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню, площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.
Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим лицем і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.
— Сідайте, Джюре, перекусіть з дороги, — сказав сухий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.
— Це ви називаєте перекусити? — Перера кивнув масивним підборіддям на стіл; на його широкому обличчі заграла іронічна посмішка.
Проте він умостився в крісло на покуті.
Чоловік у халаті теж сів до столу.
— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого...
— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.
Спочатку гість користувався ножем, відрізаючи невеличкі кавалки, а потім відклав ніж і, настромивши ескалоп на виделку, відкушував від цілого шматка. М’ясо було м’яке й соковите, по бороді в Джюра стікав смалець, губи від гірчиці й перцю аж понабрякали.
Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів між тим танула. Джюр розстібнув піджак, показавши чималий живіт. Аналітичний погляд чоловіка в лабораторному халаті поступово теплішав; у сірих очах навіть заіскрилися веселі бісики, коли Джюр почав ялозити шматок хліба по пустому тарелі. Саме в цю мить з’явився Сем із новою горою паруючих шматків м’яса.
— Хай вам біс! — добродушно лайнувся Джюр. — Ви з мене каліку зробите.
Проте з незгасаючим апетитом заходився біля нової порції. Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту пляшку вина, голосно гикнув.
— Хай вам біс, — промовив невизначено. — Ну, розповідайте.
— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав, підводячись, худорлявий. — Пішли.
- Віктор Савченко — Листи з "Пекла"
- Віктор Савченко — Тривожний крик папуги
- Віктор Савченко — Під знаком Цвіркуна
- Ще 16 творів →
Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр морщився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився в нерішучості. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все так же мовчки, загріб з ящика відро дерті і сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра у коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами і по миті окуталася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімната сповнилася гудінням витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, полегшено зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і безволосу. Гість відзначив, що по мірі того, як у скляному конусі убувало дерті, "дощовик" збільшувався в об’ємі. Перера помітив, що шкіра "дощовика", крім газу, виділяє якийсь пил. Він не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевно подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.
Третє відро корму худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до країв конуса.
— Ви зачерпнули разом із дертю живу мишу, — голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.
— Висипайте, висипайте, — так же голосно відгукнувся чоловік у халаті. — Для Діка байдуже, що перетравлювати: цурпалки ліан, хітин комах чи живих ссавців. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок — складна "біофабрика", на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у нових співвідношеннях надходять на м’ясоутворення.
Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню, і на кахляну підлогу посипався порох.
— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.
— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини.
По цих словах худорлявий узяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун розрізав. Вирізав скибку кілограмів із двадцять вагою і тут же, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.
Добрі волячі очі Джюра сповнилися жахом при виді метрової рани. То була справжня рана, з якої сочилася сукровиця і збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона і зовсім зникла; на шкірі якийсь час зберігався рубець, а потім і він розсмоктався. По "операції" гриб зменшився в об’ємі.
— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він у тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж у кулінарії, — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул ДНК м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.
Засмагле тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.
— Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра!? — в голосі велетня забриніла погроза.
— Нагодували, Джюре, не те слово, — незворушно відказав чоловік у сірому. — Пригостили. М’ясо Діка за смаковими якостями і поживністю перевищує кращі сорти свинини, яловичини та й будь-якої свійської і дикої тварини. Ходімо, покажу висновки спеціалістів.
Сусідню із "сажем" кімнату було заставлено новітнім біохімічним обладнанням. Чоловік у халаті витяг із бюро товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром папушу грамот і актів експертиз. На деяких стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.
— Тут грамоти на м’ясо нової породи свині, — нерозуміюче зауважив Джюр.
— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехнічну документацію? — іронічно мовив чоловік.
— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.
Худорлявий підійшов до морозильної установки і витяг звідти загорнуту в целофан брилу мерзлого м’яса.
— Оцей гостинець, — відказав він і додав: — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що ми із Семом, а не він, є володарями цієї вілли і 2500 акрів землі.
— Жартуєте!? — Лупаті очі Перери раптом недобре спалахнули.
— Нітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього, поки що експериментального, м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому нараховуватиметься мільйон Діків, і прибутки від нього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не казав іще про мораль. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їх м’ясом напхати животи двоногих, більшість із яких тільки й відрізняється від бідолашних жертв наявністю злості, пихи і зажерливості. Ми позбавимо людство цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи, я вже не кажу про глузд, який бачимо в очах корови або коня. У Діка немає голови. Це скоріше "біологічна установка" для продукування натурального м’яса, у смакових якостях якого у вас, Джюре, здається, немає сумніву, — чоловік з усміхом глипнув на грубий живіт Перери.
Трава лежала похилена при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву було прибито до землі учорашнім мусоном, який дув із океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:
— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.
— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече і підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.
Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа, вкривали чисту блакить неба.
— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва... Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.
Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але як він не втягував живота, цього йому так і не вдалося. Ніяково посміхаючись, він сказав:
— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, але коли поцікавиться моєю думкою, я пораджу вдовольнити її. І знаєте з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свого кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина, кінь не відчував моєї ваги. Так от тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини. — Перера взяв у чоловіка кавал м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під його вагою.
Наступного дня тишу підземелля розтяв телефонний дзвінок. Біолог, що сидів біля бюро, хоч і очікував на дзвоник, проте здригнувся.
— Це вілла Таппінгера? — почувся у слухавці жіночий голос.
— Поки що, — мовив з усміхом.
— З вами говоритиме президент компанії.
І одразу ж прозвучав деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:
— Алло, це ти, розбійнику?
По миті замішання біолог відказав:
— Я, мій отамане.
— Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, зарплату вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше...