Подорож до Червонограда

Сенченко Іван

Червоноград — місто п'яти парових млинів, одного депо й двох залізничних віток — ось що мав я побачити одного травневого вечора року 1927-го, залишивши за спиною Харків, що стоїть на розточчі трьох річок — Лопані, Неплюя й Штечі, з яких дві останні існували лише в анекдотах і довідниках.

Вийшов на ріг вулиці і почав чекати трамвая, візника, автобуса.

Стоїмо — ріг і я. Потім почали їхати. Спочатку приїхав трамвай. Я мав бути в ньому пасажиром номер триста шість. Три сотні поїхали, триста шостий залишився. Отже, спокій. Насамперед спокій.

Над'їхав і поїхав без мене автобус. Не вродився спортсменом, тому й не сів.

Прямую вздовж вулиці. Візників не видно й не чути. На четвертому кварталі зустрів-таки, поспішив до карети:

— На станцію. Мерщій!

Даремна справа! Візник дивно поводився: був мертвий або зомлілий. На моє волання на вулицю занепокоєно вибігли: аптекар, жінка двірника і її два малі хлопці, женщина без певної, а може, й непевної професії. Виявилось, що всі ми спізнились, принаймні раніше за нас прибігли сюди сусідський мопс і вуличний кундельок на трьох ногах. Жах!

Моя ч безпорадність викликала співчуття матері двох двірникових синків, і вона порадила:

— Підете пішки — не спізнитесь!

На вокзалі зустрів свого земляка поета Леоніда Перво-майського 1. Засмученого та й до певної міри безпорадного.

— Каси забиті. Що робити з квитками?

— Коли б я знав!

Пригоди з придбанням квитків тривали лише чотири години. Нарешті кінець чергам, спеці (й прокльонам).

Плигаємо на східці вагона, плигаємо на коліна, на ноги громадянам мужської статі, на руки красуням столичного міста. У вагоні побачили Мону-Ванну2 з Мерефи, отож — Мону-Ванну мереф'янську і двоє місць біля неї. Вона в червоній хусточці, з червоними лицями, такими ж губами, не-врівноважена. Ще й сміється. Щомиті сміється, з усього сміється.

— Ну, чому ви смієтеся?!

— Сміюся? А чому не сміятися, адже у вісімнадцять літ кров, як ефір: найменша іскорка — і вже спалах; за спалахом струми від найменшенької жилочки на пальці до шлуночка в лівому передсерді. А тоді пожежа, пожар.— І мереф'янська Джоконда палахкотить. Полум'ям залило всю кабіну, прохід, сусідні кабіни. Полум'я б'є на юного поета.

— Ну, як ти?

— Ой, не питай! Гину!

Вона кокетувала, ця червона хусточка, пускала бісики оченятами, надила ямочками; і весь вагон, всі 157 мужчин і 249 женщин страждали, глибоко переживали; перші тому, що не всім випало щастя зблизька зігріть своє серце; жінки ж тому, що не все поїзду мчати, колись-бо ж та й зменшить свій рух, і тоді на станціях

першій,

другій,

третій

вони зійдуть на перон і будуть мліти і помирати в обіймах своїх мужів, коханців і їхніх друзів.

Заблискотіли вогні мереф'янських осель. Вона сказала:

— Я тут встаю.— Витягла з-під вагонної широкої лави чотири мішки, пояснила: — Я живу отут, під Мерефою, нічого іншого не сію, не саджу, тільки квасець, щавель, по-вашому, круглий рік. І круглий рік продаю його. Прибуткове це діло й красиве! Надто взимку. Увесь харківський Благовіщенський базар снігом завіяний, а в мене прилавок зеленими, пахучими купками вабить. І ні одна харківська хазяйка не втерпить, щоб не купити дві-три купки, бо ніде так не люблять зелених борщів, як у Харкові,— на Холодній горі, на Пісках, на Бурсацькому спуску...3

Чотири порожні мішки, підтримувані нашими руками, попливли над головами. Вона гукнула кудись уперед:

— Василю, дивись, щоб якийсь дідько лантуха не потяг, у Мерефі не стісняються, тут люди такі!

— А ти пазухи дивися! До грошей тут ще більше охочих, ніж до мішків. Такі пронози. Та на того кучерявого позирай, бач, як виструнчився! Неначе в вічі зазира, а насправді щілини в кофтині шукає.

Ми стояли навколо неї, простягши до неї руки свої.

— Ой, як багато вас. Як багато! А мені треба лише одного, і саме оцього кучерявого, стрункого! — І, схопивши голову мого друга в тепло своїх долонь, поцілувала його, розгубленого й щасливого, в губи і щоки, а сама зникла, залишила по собі приємний запах свіжого квасцю.

ВІД МЕРЕФИ ДО ЧЕРВОНОГРАДА

Гаманці залишилися при нас.

Хмільні, сумні й щасливі, поїхали ми далі. Тут починалася вітка нової, Мерефо-Херсокської залізниці. ХГять-шість років тому тут ще валялися голопузі пастушки. Тоді не було Мере-фо-Херсонської залізниці, і тому ми всі міряли шлях від Харкова до Червоиограда молодими, чорними, від куряви ногами, через Новоселівку — Мерефу — Валки — Просяне — Біду — Старовірівку — Вербище — Червоноград 4, а разом дев'яносто верст, купа дрібненьких дорожніх пригод і водянок на підошвах і поміж пальцями.

Тепер — не те! Зовсім не те! Вагон і ніч у вікнах, навколо тринадцять бабусь із Валок і одна відьма з якогось іншого села. Відьма, бо я певен, що у неї десь є аж три хвостики зряду, інакше де б вона набрала стільки бідонів для молока? Але ж і гарна клята відьма! Невиснажлива наша земля па все гарне й красиве. І ця жінка, відповідно причепурена, могла бути окрасою якого завгодно товариства. І могла б мати скільки завгодно прихильників. Поети складали б їй вірші, піснярі співали їй пісні, чоловіки ревнували, всі інші казали б: "Яку вроду бог. дав!"

Сучасне життя, метушливе у місті, повне труда й турбот у селі, дає мало простору для поетичних мрій і зітхань. Клопіт за постійний шмат хліба, наради, клопіт над доповідями, доповідними записками, порання біля печі, примуса, метушня навколо нової сукні і кнурця, лайки й біганина в боротьбі за одержання ордера на приміщення, неприємності від начальства, жінки й контори сільбанку, погрози нового градобою — все це відбирає з нашого сучасника чимало часу й енергії, залишаючи на поетичні зальоти викрадені в долі хвилинки.

Інша річ — залізничний вагон. Ви тут вільні дві, п'ять, десять годин. Ви дивитесь навколо, навколо дивиться на вас. І в тихий вечір під одноманітний перестук коліс на тлі поетичних пейзажів і панорам так легко створюються чарівні легенди, спалахують пристрасті, люди переживають найгостріші романи, новели, поеми, щоб через годину-дві розлучитись навіки і забути про них.

Зупинка. Станція. І ще одна станція, ще, ще і ще. Будинок вокзалу. Каси. Зал чекання. Ряди тополь, білої акації, інколи шмат вигону, перетворений на привокзальне робоче дворище з підкатами, складами в закритих приміщеннях і просто неба. І навколо кожної станції серед білих пісків, липкої чорнозем-лі, грузької глини юрми народу, силуети гарб, сліди коліс, конячий послід, глибокі колії, що свідчать: їх сюди заїздило і ще заїде не одна сотня, і fíe одну тисячу пудів золотої пшениці вивантажать вони у пакгаузи, і не одну сотню карбованців привезуть вони додому, де вже доорюється п'ята десятина, кувікають кнурці й діти, квохкають квочки й молодиці і горять голови від думок: як і де ще здобути потрібну суму карбованців на сохи й підсошки, на горілку й ситець, на юхту, і сіль, і ще на тисячу речей, потрібних людині, потрібних главі дому, і молодицям, і їхнім замурзаним пуп'янкам.

Велике комашкище, оця земля, перерізана шляхами і залізницями, вимірювана ланами й кілометрами, ногами й колесами, пудами й мальованими казенними верстовими стовпами, земля, де станція — серце, стукіт вагонів — пульс. Широкі ж шляхи в усі кінці краю — повнокровні артерії з безнастанним рухом селянських возіз і заводських вагонеток.

ВОДОЛАГА5

Я проходив через це селище чотири рази пішки і оце вп'яте проїжджаю поїздом, але й до цього часу зрозуміти не можу, в чому ж секрет його такої популярності серед селян Червоноградсьхого повіту. Водолага для них мовби Золота Мехка 61 І їдуть, і їдуть туди поклонятися водолазькому богові червоноградці, піщанці, шахізці, попівці, а може, й ще які села, чого я, не знаючи, говорити не буду.

Одне я знаю, що, незважаючи ка безліч зсипок у Червоно-граді і його околицях, селяни особливо в роки 1919—1924-ті в якомусь екстазі мчали у Водолагу через фронти "республіки" і навіть "монархії" — була ж така старовірівська монархія!7

Року 1923-го я зайшов якось до свого шахівського приятеля. Дебелий чолов'яга лежав і читав газети.

— Як поживаємо? Як справи?

— Дякую. Нічого. Крутимося. Оце позавчора у Водолазі був і завтра поїду.

Потім я чув від людей такі репліки про когось із шахів-ців: "Та йому що! Двічі на тиждень у Водолагу їздить, а то в Перещепину. Живе, слава богу, нічого!"

Від Шахівки до Водолаги шістдесят верст і дев'яносто до Харкова. Стоїть вона серед лісів, пісків і інших сіл. Коли б вона стояла на краю вселенної, або на березі моря, або серед сибірської тайги — я знав би, щоГ там можна збагатитися контрабандою, спекулювати золотим піском і самородками, наживатися на скупому там самогоні й хлібі. Але ж Водола-га, як і Шахівка, як і Варварівка, стоїть серед степу, серед сіл, в пупі країни хліба і фруктів... О золота Водолаго, скажи, в чому секрет твій?

ЧЕРВОНОГРАД

І от ми під'їжджаємо до Червонограда — міста, з яким пов'язані кращі роки життя мого. Я люблю тебе, Червоногра-де, безодвітною любов'ю!

Наближається місто. Поїзд тут увесь час іде понад річкою Берестовою, де водяться крижні й жаби у величезній кількості, зокрема останні. Вени день і ніч виспівують на всі голоси. То заквокчуть, як квочка, що скликає курчат; то закахкотять, як крижень на Скапенівськім болоті; то тихо й мелодійно за-кумкають — від потужного форте до найніжнішого піаніссі-мо. ї їм у якійсь незрозумілій злагоді відповідають червоно-градські комарі.

Є комарі дрібненькі, в'їдливі, кусючі, непосидючі, Бредні. Червоноградський комар — прототип сучасного літака типу біплана 8, Він важкий, поважний, якщо хочете — монументальний, він не накидається на людину зненацька, як люті кровопивці мошки. Наближення тієї і найчутливіша мембрана не вловить. А цей кричить, гуде, суне, попереджає: "Іду на вас!" І сідає на щоку, на коліно, де штани натягнені і де якнайлегше, пустивши в діло свій шприц, добратися до вашого білого тіла. Любить ще сідати дівчатам на плечі, на литки. Й інколи на голову, бо обережний: спробуй заздалегідь дізнатися, яким духом напоєна її кров! А може, вона — ота Галя, що "усі чари знає", чарівниця, Еампір, що живе з крові хлоп'ячих сердець? Уп'єшся тієї отруєної крові та й підеш слідом за Грицем! Ні, червоноградейкі комарі крові з затруєних дівчачих голів не беруть! Та й плодяться більше над Берестовою, ніж у Червонограді, Олянівці, Шахівці.

Еге ж, Берестова.

Протікає Берестова тихо і якось чудно.

1 2 3 4 5 6 7