Шлях до саду

Сенченко Іван

— Мамо, я піду в той земський сад. Кажуть, там не так, як у пана в економії...

— То йди, сину.

Взяв хлопець лопату — це був наш батько 1 — і посунув у місто — версти зо дві відстані. Зайшов у сад, спинився, піджидає, щоб спитати когось про роботу. Нарешті на дорозі з'явився якийсь чоловік, веселий, доброзичливо настроєний. Хлопець до нього:

— Скажіть, дядьку, де тут до роботи ставати? Доброзичливий дядько весело оглянув підлітка, озирнувся

по саду і, побачивши якусь латку землі, де вже хтось починав копати, сказав:

— Що ж там довго шукати? Отам і ставай! — І подався.

Батько побрів до латки, скинув свою свитину і взявся до роботи. Він у баби ївги був сьомою дитиною, до всякої роботи звик. І копати вмів, весь бабин город майже сам скопував.

Земля в саду була пухкою, копалося легко. Весною день довгий, починається рано. До снідання вже і наробишся, і добре їсти схочеться. А сніданку не взяв.

Поблизу із залізної труби вода капотіла. Підійшов до труби, води напився, передихнув трохи та й знов за лопату. Тим часом доріжкою пройшов якийсь чоловік, не такий, як той перший,— на пана схожий. !3иркнув уважно на копача, пішов далі.

День розгорявся, ширшав, більшав, сонечко щораз вище на небо видиралося, вода в трубі теж веселіше заворушилася, струмочком потекла. Коли сонце иочало показувати на дванадцяту дня, молодий робітник отой розігнув спину, потер трохи поперека і, відставивши лопату, поволі пішов на заманливий дзюркіт води. Помив руки, освіжив лице, напився, далі присів на горбочок, задумався.

День колишнього селянства розподілявся так: снідання — о восьмій годині ранку; обід — о дванадцятій дня; полудень — о четвертій-п'ятій годині другої половини дня; вечеря — о восьмій годині вечора.

Найкрасивішим з усіх цих трудових перепочинків вважався обід. На обід варився борщ і до борщу каша. Сам борщ міг бути

1 з рибою, і з солониною, і з свіжим м'ясом, а то навіть і з курятиною; за курятину надто восени правили молоденькі півники; на той час наростала вже молода капуста, і борщ із свіжою капустою і молоденьким півником пахнув запаморочливо. І каша. Каша пшоняна, каша гречана, каша ячна! Найчастіше — пшоняна. Пшоняна з борщовою підливою, із сколотяним; ско-лотяне — це та юшка, яка залишається після того, як господиня збивала на масло сметану; каша могла бути і з молоком; холодна каша — з гарячим молоком чи навпаки гаряча каша — з холодним молоком; каша могла бути, нарешті, з олійкою — лляною, конопляною; ці олійки були буденні, мало смакували добрим людям. Царівною всіх олій була соняшникова, пахуча, ніжна і така смачна, що за вуха не відтягнеш. Смак вершкового масла мало хто знав, так само як і яєць чи крашанок, як їх у нас називали. Масло на столі могло появитися лише в неділю, коли мама пироги пекла і перед тим з якоїсь нагоди масла наколотила. Тоді від грудочки масла відколупувалася маленька, як наперсток, грудочка. Мама клала її на розігріте блюдце. Масло тануло і ставало прозорим, золотистим, як і соняшникова олія. Мама вмокала перце в блюдце і змазувала пиріжок зверху. Такий пиріжок пахтів ще краще, ніж змазаний олією.

Відпочивши після освіжаючої дії води, молодий садовод знову взявся за лопату. Бо що мав робити? На роботу ж прийшов!

Коли сонце стало на полудень, на доріжці почулися кроки.

— Ти хто будеш? — почув хлопець раптом над собою. Підвів очі — над ким стояв той чоловік, що на пана скидається, одягнений гарно, чисто виголений і немолодий.

Батько схопився, почав м'яти шапку в руках. Назвав'себе — хто він такий.

— А як ти тут опинився?

— Отак і отак.

— А хто копати звелів тобі тут?

— Отакий і отакий. Ще вранці, як сонечко сходити почало.

— Гм... Цікаво,— проказав той і спитав: — То ти що, оце з самого ранку працюєш не ївши?

З'ясувалося, що той вранішній веселий доброзичливий чоловік ніякого відношення до саду не мав, але подав добру раду. Не може ж бути, щоб на парубка ніхто не звернув увагу! І такий знайшовся. Це був головний садівник господарства.

Він ще зранку помітив хлопчину. Та за клопотом забув. А тепер, проходячи тут, знову помітив самотню постать з лопатою.

Садівник задумливо слухав батькову розповідь. Вислухавши, сказав:

— Постав отам он лопату і на тобі п'ять копійок. Сходи на базар, купи хліба й борщу, пообідай, а тоді повертайся сюди.

Розгорялася весна, більшало й діла, і той добрий чоловік залишив батька в саду. Доводилося і копати, і чистити сад, підмітати дороги й стежки, доводилося бути при садівникові, коли той брався священнодіяти — щепити щепи, чи то способом окуліровки, чи способом копуліровки 2.

Батько мав ідеальний слух, тонкий розум, кмітливість і спостережливість. Пальці на руках у нього були товсті, роздавлені лопатою, але цими пальцями він так спритно орудував садовим інструментом! Навчився щепити дерева, копати перевали, боротися з шкідниками саду, навчився любити все живе, і сам врешті-решт прищепився до саду, став його кадровим робітником. І може, й життя прожив би в саду, коли б то була не сезонна робота. У теплу пору працюєш в саду, а прийшла осінь — прощайте до весни! А де ж зуби діти взимку, а зими тоді були холодні, морозяні, снігу випадали такі гори, що за заметами хат видно не було?! Можна влаштуватися складачем у друкарні, можна було спробувати щастя у міського перу-, каря, але найлегше можна було прикласти рук до зсипки.

Місто стояло в центрі чорноземної країни. Там ростили пшеницю. Восени всі дороги захрясали від безконечних валок, що прямували в одному напрямі — до міста.

Скільки роботи на таких зсипках! Селяші висипають із своїх мішків продане збіжжя, воно розсувається по землі, і його раз у раз треба підкидати вгору великими підборними лопатами. Повернеться увечері батько з роботи — весь в пилюці, як магніт в залізних опилках.

Провели через місто залізницю. Почали впорядковувати вокзал, пристанційну площу.

Садова бригада мала свою дистанцію: Лозова — Кигичів-ка — Костянтиноград — Карлівка. Серед інших працівників лісонасаджувачів довгі роки працював і наш батько. Наука в земському саду не минула даром. Він там навчився підрізати жизі огорожі, розбивати клумби, засаджувати їх квітами, які, підміняючи одна одну, могли квітувати аж до морозів. Одного разу в роки мого дитинства ми якось пішли з ним у місто навіщось, певне, у батькових справах, зайшли на станцію. Там всюди дереза, красиві стіни зелених огорож, клумби. ї він сказав мені:

— План цих насаджень, звичайно, розробив головний садівник, а старшим робітником був я. І все оце, що ти бачиш, садив я, їван Максимович Калюжний, Андрій Захожай і багато хлопців з нашого села, з Улянівки3 і Добреньки.

Буяло літо, і наша хата росла. Потім садові роботи згорнулись, і будівництво хати також згорнулось. Сім'я жила з живої копійки, жива копійка урвалась. Надворі знову холод і мжичка, туман і волохаті телята на городах.

Ми Б хаті були тільки вдвох. Він взяв двері на крюк, сів до столу, вигорнув з якоїсь торбинки купу срібних і мідних монет. Я сів біля нього, і ми почали розкладати ті монети. В один стовпчик клали копійки, в другий — п'ятаки, в третій, в четвертий, п'ятий — срібні монети. Стовпчиків вийшло багатенько.

Полічив батько і сказав:

— Оце у нас, Іванко, з тобою сім карбованців п'ятдесят копійок. З них три карбованці шістдесят копійок треба однести податку... Три шістдесят...

Ці дві цифри я добре запам'ятав, бо мав пам'ять чіпку й тривалу.

Три дев'яносто у нього залишиться на зиму.

Видно, мало. Бо він знову зник і знову я його цілими днями не бачив. Де батько? На роботі. Де ж йому бути, як не на роботі!

Знову довгі нудні холодні дні. Іїе знаю, де була моя сестра, але в мене залишилось таке враження, що в хаті ту зиму, як і в багато інших, я сидів сам. За рік я трохи підріс, став менше боятися. Почала в мене прорізатися ініціатива, і не раз, накинувши на плечі свитинку, всунувши ноги в перші-ліпші чоботи, які скраю стояли, я вихоплювався надвір, місив грязь, а то й замети. Найбільше я любив сковзатися. Хлопці ганяли на саморобних дерев'яних ковзанах. У мене ковзанів не було, і я ковзався на підошвах тих чобіт, які в той момент на ногах були.

За двором у нас, на невеличкому вигоні, була ковбаня — озерце застояної води. Влітку там шаленіли жаби, плодилися комарі й бабки. Взимку на льоду бавилися діти. Інколи сюди приходили молодиці, прорубували в льоду ополонки і полоскали шмаття, яке не вимагало надмірної чистоти й прозорості води.

Вискочив я на лід, коли там ще чи вже нікого не було. Увесь льодяний простір був списаний ковзанами. Посеред ковбані була прорубана ополонка. Хтось закидав ополонку шматками вирубленого з неї льоду; мороз скував цю мозаїку, сніжок притрусив. І я подумав собі: "Ану, чи міцний лід?" Став і одразу ж шугнув у крижану воду на всю довжину ноги. На щастя, вдержався, не впав у ополонку, швидко вихопив ногу і, не озираючись, чкурнув додому. Біжу, а вода булькає в чоботі. В голові одна думка: "Хоч би хто не побачив! Скажуть матері — битиме!"

Ніхто цього не побачив. Я прибіг благополучно додому, роззувся, вилив з чобота воду, сам мерщій у тепло — на піч. Зігрівся — і ні гугу. Але сильно боявся, щоб не застудився, бо обов'язково мати допитувати стане, де це я простудився.

Все, проте, минуло благополучно. Днів зо три я зовсім не виходив з хати, бо в чобота й ноги не всунеш: ти ногу в чобіт, а він мокрий, слизький, холодний!

А нудно ж як! Хоч би іграшки які! Так які ж іграшки? Найбільше між хлопцями ходили і користувалися успіхом всякі "мороки". Це був набір маленьких планочок, брусованих цурпалків з різними зарубками й зрізами. З тих цурпалочків можна було складати зірку, кубик і ще там щось. Так добре Василеві Тишковому! його батько сидить дома, має час і змогу майструвати всі оті мороки! Не раз і не два я сам брався за ножа. З трісочок, принесених в хату, виходили замашні шаблі, гострі кинджали, добрячі обоюдогострі мечі. З мороками ж не виходило.

Наші ж горгопки до смерті набридли. Горгопка — це рід тикви... Але перш ніж говорити про тикву, треба умовитися про термінологію.

Почнемо з гарбуза. Він великий, буває на кілька кілограмів, солодкий, всередині має "кишки" вперемішку з білим смачним насінням. Гарбузи печуть, з них же варять кашу з пшоном або рисом.

1 2 3