Московська отрута (обрані статті)

Російський хижак – вчора і нині

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясенням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, – по світу йде шалена реклама "нової Росії". Коли в XIX віці хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським, народам імперії; вона – мала збавити і нас від "абсолютизму" і "реакції", вивести на свободу, і – скільки ж то земляків вірило в цю "місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"…

Це саме явище повторяється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього – неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі – до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарнім маштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більш як 350 літ тому, є вдаряюча подібність.

Перша книга – записки англійського посла королеви Єлисавети, доктора Джілса Флетчера до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грізного, про подорож, яка відбута лиш кілька літ по смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and discoveries" писав Флетчер:

"Простий народ придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя… Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя".

На Заході, в тім числі і на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або октройованими публічними правами. В старій Московщині – того не було, нема і в теперішній. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді всяких прав, будучи зовсім безборонною супроти держави.

"Покійний цар Іван Василевич, – пише Флетчер, – у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в товпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову".

Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. "Народ, прості люди – є царські слуги або раби, – писав Флетчер, – вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони". І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Нав'ть коли пар скликав т. зв. Земський собор, представництво станів у важних випадках, то посли – "мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жадних промов, чого б від них не жадали". Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи всякий незалежний стан нації. Через це Іван Грізний

"волів послуговуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верстві, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва – одних проти других – за нібито злі наміри проти особи царя або держави".

Подібно большевикам наших днів, цар Іван IV "поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричниною, другий табор – Земщиною". Опричники, або "вибрані" це були царські большевики, свого роду члени царської компартії. "їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих". Щодо "земських" – то вони були цілком безправні.

"Коли хтось із них був ограбований або забитий опричником, це уходило останньому безкарно… Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збаганувала опричників і царський скарб".

Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.

Методи революції большевицької, і царя Івана – були теж однакові. Щоб зломити силу своїх "контрреволюціонерів", родової аристократії, нащадків удільних князів, – цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої "чистки" Москви від "зрадників", за один тиждень було вимордовано 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грізний не мав того розмаху, що большевики. При таких розправах, – "цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме", – пише Флетчер і додає, що – "насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як народ допускає, щоб з ним робили таке". Подібне питання ставляє собі не один чужинець і з приводу большевицького режиму.

Славнозвісні більшевицькі "показні судові розправи" над "ворогами народу" також не є їх властива вигадка, це – як і багато іншого в практиці совєтів, – є плагіат з царської системи Губернатори царських провінцій, воєводи, були посилані туди, як говорилося, "на кормленіє". Коли ж вони достатньо під'їлися, –

"цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоби кнутом вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу ("в казну"); ніколи ніщо з того награбованого не повертало пошкодованим".

При чім цар "робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище", щоб показати, "як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг". Тодішні "вороги народу" приводилися на ринок у Москві, і, – пише англієць, – сам цар держав промови в тім дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, які ссали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, – економічна чи політична – в наслідок ідіотичного розпорядку якогось "геніального вождя": через те, що "геніальний вождь" є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, – знаходять козла відпущення, якогось "саботажника", "ворога народу", який і іде під стінку за точне виконання приказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупна великих партій хутер, воску, меду, "беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям". Як відомо, большевицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього "державі" в десятеро більше. Та сама система!

Такі практики цілковито декуражували народ – не було змислу багатитися, а в наслідок того – констатує Флетчер – ширилося в народі п'янство і лінивство.

Як в нинішній большевицькій Росії, так і в Росії Іва нового сина, – панувало глибоке недовір'я до Заходу, до заграниці. Царська Росія не любила – пише Флетчер, – пускати в подорож за границю своїх підданих, "щоб вони не зазнайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви стрінете за границею московського подорожника, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожників з цивілізованих країн"… Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адоратори московської тиранії:

"щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети роблять їх відразливими їхнім сусідам. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями".

Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм зверхньої влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, забріханість нації і многі інші речі, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, – все це є точна фотографія сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений "змінити і злагіднити" правдивий опис московського уряду і країни… Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі подорожники, яким дозволяють в'їздити до Москви…

На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка – вже напевно – буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимсь, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Роісією як такою, з її духом – варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках.

Друга книга це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грізного, Гайнріха фон Штадена. Автор син німецького бюргера, який мусів тікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. "Класова війна", використовувана урядом для своїх цілей, – існувала і за царя Івана Грізного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві злапали убійника, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на "торгових людей" і заможних селян, ніби вони йому помагали в злочині. Тепер тих самих "буржуїв" і "кулаків" з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В упядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, "дяки" в "Приказах" (секретарі міністерств) та інші "чиновники", всі ходили з "посохом", з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло.