Дмитро Донцов: Російський хижак – вчора і нині
Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ''нової Росії". Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася "нова", ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під'яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від "абсолютизму" і "реакції", вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ''місію свобідної Росії"! Так вірили, що тоді "шовіністом" і "людиною некультурною" вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався "великою російською літературою"… Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини "єдиної і неділимої". Звідти й кампанія брехні "в планетарному масштабі", яка робить рекламу для "нової Росії", що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, "зовсім іншою" і "всім дасть свободу".
Як приклад, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більше як 350 літ тому, є вражаюча подібність.
Перша книга — записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчерадо до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грозного, про подорож, яка відбулась лише за кілька літ після смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію "Voyages and Discoveries" писав Флетчер: "Простий народ придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя… Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лише все на призначення і з ласки царя". На Заході, в тому числі і в Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або наданими публічними правами. В старій Московщині — того не було, нема і в теперішній. В обох — усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.
Окрема особа була позбавлена тоді будь-яких прав, будучи зовсім безборонною перед державою. "Покійний цар Іван Васильович, — пише Флетчер, — у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в натовпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову". Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?
- Дмитро Донцов — Заповіт Шевченка
- Дмитро Донцов — Своя традиція або — чужий кий
- Дмитро Донцов — За яку Україну?
- Ще 11 творів →
Не більше прав мала і вся нація. "Народ, прості люди — є царські слуги або раби, — писав Флетчер, — вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони". І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Навіть коли цар скликав т.зв. Земський Собор, представництво Станів у важливих випадках, то посли — "мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жодних промов, чого б від них не жадали". Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.
Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи будь-який незалежний стан нації. Через це Іван Грозний "бажав користуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва — одних проти других — за нібито злі наміри проти особи царя або держави". Подібно до більшовиків наших днів, цар Іван IV "поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричиною, другий табір— Земщиною". Опричники, або "вибрані" це були царські більшовики, свого роду члени царської компартії: "їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих". Щодо "земських" — то вони були цілком безправні. "Коли хтось із них був ограбований або вбитий опричником, це сходило останньому з рук… Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб". Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.
Методи революції більшовицької, і царя Івана — були теж однакові. Щоб зломити силу своїх "контрреволюціонерів", родової аристократії, нащадків удільних князів, — цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої "чистки" Москви від "зрадників", за один тиждень було закатовано на смерть 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грозний не мав того розмаху, що більшовики. При таких розправах, "цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме", — пише Флетчер і додає, що — "насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як народ допускає, щоб з ним робили таке". Подібне питання ставить собі не один чужинець і з приводу більшовицького режиму.
Славнозвісні більшовицькі "показні судові розправи" над "ворогами народу" також не є їх властива вигадка, це — як і багато іншого в практиці совєтів, — є плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, посилались туди, як говорилося, "на кормленіє". Коли ж вони достатньо під'їлися, — "цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоб бичем вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу ("в казну"); ніколи ніщо з того награбованого не поверталось пошкодованим". При чому цар "робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище", щоб показати, "як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг". Тодішні "вороги народу" приводилися на ринок у Москві, і, — пише англієць, — сам цар держав промови в тому дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п'явки, які смоктали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, — економічна чи політична — в наслідок ідіотичного розпорядження якогось "геніального вождя": через те, що "геніальний вождь" є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось "саботажника", "ворога народу", який і йде під стінку за точне виконання приказів диктатора.
Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупки великих партій хутр, воску, меду, "беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям". Як відомо, більшовицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього "державі" в десятеро більше. Та сама система!
Така практика цілком вбивала ініціативу народу — не було сенсу збагачуватися, а в наслідок того — констатує Флетчер — ширилося в народі п'янство і лінивство.
Як в нинішній більшовицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, — панувала глибока недовіра до Заходу, до закордону. Царська Росія не любила — пише Флетчер, — пускати в подорож за границю своїх підданих, "щоб вони не познайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за кордоном московського подорожуючого, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини — смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн"… Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?
І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адвокати московської тиранії: "щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм ті говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети викликають відразу в їх сусідів. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями".
Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм верховної влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, брехливість нації і багато інших речей, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, — все це є точною копією сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений "змінити і злагідніти" правдивий опис московського уряду і країни… Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють в'їхати до Москви…
На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка — вже напевно — буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимось, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Расією як такою, з її духом — варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив після більшовиків.
Друга книга — це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грозного, Генріха фон Штадена. Автор — син німецького бюргера, який мусив втікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.
Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. "Класова війна", використовувана урядом для своїх цілей, — існувала і за царя Івана Грозного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві захопили вбивцю, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на "торгових людей" і заможних селян, ніби вони йому допомагали в злочині. Тепер тих самих "буржуїв" і "кулаків" з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер — одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.
В урядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, "дяки" в "Приказах" (секретарі міністерств) та інші "чиновники", всі ходили з "посохом", з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом "опріччини", до якої записався і він сам.