Совбез (1986 -1991р.)

"Совбез" – це не "совєтська безопасность". Це така радянська контора, де пенсії видають. Правильно: соцзабез (відділ соціального забезпечення), але люди кажуть, як їм, напевно, зручніше, тому – совбез.

Із почутого в автобусі:

– Бабо, куди це ви зібралися в таку рань, чого вам дома не сидиться?

– В совбез їду, холєра б його взяла, пензиї добиватися.

– А шо не дали вам, ви ж уже в віці, бути такого не може?

– Дали, то дали, але малу. Он Галька Коваленчиха зі мною всю жизнь разом робила, а пензия в неї більша. Як то так?

Після закінчення університету я був направлений на роботу в цю контору, а саме в районний відділ соціального забезпечення. Сьогодні це пенсійний фонд.

Таке направлення, мені відміннику, яких було на курсі зовсім небагато, видавалося непрестижним і нецікавим. Але на розподіленні в університеті нічого іншого для мене не пропонувалося. Ні суд, ні прокуратура, ні гарне підприємство, ні адвокатура. Якраз в останні два місця я дуже хотів.

Напевно, сказалося те, що я відмовився йти на роботу в міліцію. Щоб туди не потрапити я навіть "склеїв дурня". Не пішов проходити медкомісію, сказав представнику міліцейського відомства, що погано себе почуваю. Той мене прочитав, як дитячу книжку та зрозумів, що я хитрую. Поговорив, мабуть, із колегами-"замовниками" в комісії по розподіленню на роботу, щоб ніхто мене не брав. Розподіл ішов за списками успішності, в них я був у першій десятці. Мені, начебто, мали запропонувати найкращі посадові пропозиції, проте, нічого подібного не відбулося. Я стояв наче зовсім чужий перед комісією. Через якусь хвилину зрозумів, що потрібно просити:

– Може візьмете в прокуратуру, або адвокатом, або юрисконсультом, або хоч кудись?

– Немає місць, – відповідали мені.

Пауза затягнулася. Нарешті знаменитий професор Л. Воронова, викладач фінансового права, яка завжди відмічала мої успіхі в своїй дисципліні, запропонувала:

– Отут, я бачу в списках, є місце заступника завідуючого відділом райсоцзабезу, йдіть туди, це ваше місце!

Я погодився, повірив Вороновій, що це моє, хоча жодного уявлення не мав куди йду й що маю там робити.

Отож взяли в "совбез". Київської області. Тут вже мали розподілити по районах. Я заявив обласному начальнику, щоб мене направили в Києво-Святошинський район, адміністративний центр якого був розміщений на території Києва. Це було б дуже круто. Бо фактично це був Київ, залишитися в якому після навчання в мене не було жодних шансів, тому що я не мав тут прописки й не мав великого блату. Без такого Київ не світив. Я бив на те, що в цьому районі працює моя жінка та згідно чинного законодавства мене потрібно працевлаштувати за місцем її роботи, щоб не розривати сім'ю.

Дійсно, формально моя жінка Вєра числилася в суді цього району, хоча фактично була в декретній відпустці. В цей суд влаштував її я. Своїм напором, наполегливістю та нахабністю. А ще тим, що вивчив законодавство та видивився для себе в ньому потрібну шпарину.

Оскільки Вєра закінчила університет раніше мене, то я наполіг, щоб її розподілили за місцем мого навчання й проживання. Взагалі-то я хитрив. Бо за місцем навчання у мене була тимчасова прописка та тимчасове проживання, а до уваги повинно було братися моє постійне місце проживання. Мені казали, що це моє село. А я казав, що потрапив на навчання одразу після армії, а не з села й що в селі я після армії не прописався (не зробив цього, бо не хотів займатися бюрократичною тяганиною). Цим ставив моїх опонентів у безвихідь, бо прямої відповіді на це питання в законі не було.

Довго свого добивався, ходив по різних кабінетах і досяг того, чого хотів. Хоча, думаю, що це все-таки більше не моя заслуга, а так вже далося, подібне згодом не раз ще відбувалося в моєму житті. Не обійшлося й без добрих людей, які пішли мені назустріч.

В районі мене зустріли неприязно. Знову виникло питання прописки й житла. Заступник голови райвиконкому, як то кажуть, "ні за які гроші" не хтів мене брати на роботу. Відправляв назад в область, казав, що немає для мене житла:

– І не вмовляй, і не проси! Куди мені тебе дівати, в нас і без тебе черга на квартири така, що й за десять років не розійдеться, й всі, як і ти – молоді спеціалісти. Іди, нехай направлять в інший район, до нас навіть не думай!

– Не можу я в інший, у мене тут жінка числиться!

– Мало в кого й де числиться, не мороч мені голову!

Але доля моя на цей момент була вже десь високо вирішена. Після довгих суперечок та розмов заступник несподівано погодився таки мене взяти. Формально, знову таки, змушений був зважити на моє трактування законодавства і на те, що я заявив: житло знайду собі сам.

До роботи приступив на двох посадах – заступника та завідуючого, бо начальниця одразу пішла у відпустку. Цілий місяць я просидів у її кабінеті справжнім "болванчиком", бо нічого не знав та ні в чому не розбирався. Мої підлеглі цілими днями несли на підпис купу документів, які були для мене ніби написані на китайській мові. Я ставив свої підписи й печатку не розуміючи, що роблю. Виявилось, що в університеті нас зовсім не вчили того, що було мені тепер потрібно.

Одночасно йшло на прийом до мене дуже багато людей. Чоловік з тридцять-сорок за день, не менше. Кожного я вів до інспектора та доручав йому розібратися, оскільки сам не міг.

Після повернення з відпустки начальниці я зайняв своє місце заступника й невідкладно приступив до вивчення пенсійного законодавства. Більш-менш освоїв його швидко, але вчитися й вивчати нові матеріали треба було щодня, поки працював на посаді. Пенсійне законодавство було дуже громіздким, безліч різних інструкцій, правил і постанов. Розслаблятися можливості не було.

Десь через пів року став почувати себе на роботі впевнено. Підлеглі стали йти до мене за порадами, вказівками. Не боявся приймати рішення.

До відділу надходило дуже багато скарг на неправильне призначення пенсії. За роботу зі скаргами відповідав я. Тут стикнувся з тим, яким недосконалим, несправедливим було радянське пенсійне законодавство.

Одного разу на прийом до мене прийшло двоє пенсіонерів, які разом пропрацювали на одному заводі більше двадцяти років, отримували однакову зарплату, мали однаковий трудовий стаж, але одному пенсію призначено в розмірі 120 карбованців, а другому тільки 40. Виявилось, що той другий чоловік половину свого стажу, перші 20 років, отримав у колгоспі. Колгоспникам призначалася окрема пенсія за окремим законом. Колгоспний стаж не плюсувався до стажу робітника на заводі, тому йому можна було призначити тільки колгоспну пенсію, яка була в цьому випадку значно нижчою від пенсії робітника.

Іншого разу я стикнувся з чоловіком який мав 24 роки трудового стажу, давно досяг пенсійного віку, але пенсії отримати не міг, оскільки для цього треба було працювати 25 років. Один рік допрацювати він був неспроможний, посилався на дуже кволий стан та слабке здоров'я. З вигляду таким і був. Законом передбачалася можливість призначати невелику пенсію при неповному стажі, якщо людина досягла пенсійного віку, але треба, щоб було дотримано багато умов, в т.ч. обов'язкова умова працювати на день досягнення пенсійного віку. Цього чоловік не знав та звільнився на один день раніше. Саме це, цей один день, позбавив його пенсії назавжди. І допомогти йому нічим не можна було. Я часто згадував про цей випадок і думав про те, що треба було мати в голові, якомусь розробнику закону, аби придумати таку осоружну норму.

Не менш абсурдним було правило, коли людині без одної руки чи ноги спочатку присвоювали другу групу інвалідності, яка давала можливість не працювати й отримувати більш-менш достатню для прожиття пенсію, а з часом цього інваліда переводили на третю групу. Пенсія при цьому була мізерною, людина визнавалася працездатною, повинна була працювати, хоча на роботу її приймати ніхто не хотів.

Інвалідам дитинства платили допомогу у розмірі 28 карбованців на місяць, за які прожити було майже неможливо.

Багатодітна мати отримувала допомогу на четверту дитину у розмірі чотирьох карбованців на місяць, на п'яту шість і т.д.

Прості люди не могли зрозуміти цієї "білеберди", винними в своїх негараздах вбачали працівників "совбезу". Приходилося вислуховувати багато нарікань, невдоволень, часом і прокльонів, що дуже морально тиснуло на мене й моїх колег.

Саме через це та ще через необхідність приймати велику кількість відвідувачів, робота була дуже важкою. Достатньо було поспілкуватися з одною нервовою, неврівноваженою людиною, щоб осадок залишився на цілий день, а таких людей було далеко не одиниці. При цьому весь час необхідно було дуже уважно працювати із сильно насиченими інформацією документами.

Завантаженість була такою, що справді не було коли вгору глянути. Робочий день протікав, мов одна хвилина. Не встигнеш оглянутися, як потрібно збиратися додому, а зробити треба ще ой як багато. Працівники часто брали документи з собою, для опрацювання їх вдома, оскільки іншого виходу не було, щоб розгребти робочі "завали".

Важко було завжди, але коли потрібно було робити перерахунки пенсій, то тоді справді було нестерпно. Тільки взяти в руку та поставити підпис і печатку на доброму десятку тисяч справ – це вже велика робота. А ці справи ще потрібно прочитати, зробити розрахунки, відповідні записи. Все руками, все не покидаючи основної роботи по призначенню нових пенсій та прийому громадян.

Старі пенсійні справи покриті пилом. За день роботи з ними надихаєшся пилу так, що аж на зубах скрипить. Де в кого з'являються прояви алергії. Щоб зробити всі перерахунки потрібно багато місяців. Я став теж хворобливо реагувати на пил. Але ж роботи не кинеш.

Після аварії на Чорнобильській АЕС ми завезли в свій архів цілі стоси справ переселенців-чорнобильців, які переїхали в наш район. Тепер простий пил на справах перемішався з радіоактивним.

Я їздив у Бородянку забирати ці справи, які вивезли з Чорнобиля й звалили на купу в якомусь складі. Потрібно було довго копатися в них, відбирати свої. Після цієї поїздки дозиметрист замірив радіацію на моїх туфлях і порекомендував їх негайно викинути. Я змушений був ще якийсь час в них ходити, бо не мав іншого взуття. Потім відвіз до тещі й там залишив, щоб не спокушатися їх носити.