Поетеса з Гуляйполя, яке сьогодні на межі трьох областей веде тяжкі бої за ці степи і Україну.
Я – українка, з мене степ почавсь...
На цій землі не оскверни мене,
Бо тут дідів моїх живе коріння,
Тут досі ще живуть їх білі тіні
І дихають, як визрілий ранет.
Над грушею знайомий молодик
Колише голубий туману голос.
Тут ми спокон віків піснями молимось.
Поглянь: у травах їх живі сліди.
Сюди лиш чистим помислом ввійди,
Душею й тілом так, як на причастя.
І степ розстелить рушники квітчасті,
Зайди на них – і станеш молодий.
Я звідси починаюсь як народ,
Земля моя свята – жива ікона.
Тут все про мене зна сусідський сонях,
А він ясний, як сонце й сам Господь.
***
Придумаю вінок із квітів тамариксу,
Туніку одягну і сонце на уста.
І спробую побуть так, як Таїс Афінська:
Для піданих – велика, для грішників – свята.
Зварю в'язкі меди, настояні на травах,
В жертовнику візьму вогню для каганця
І буду виглядать в очах твоїх лукавих
Чи смерті, чи тепла, чи царського вінця.
Дивіться також
Як падать – стрімголов,
А як злітать – угору.
Жаль, ощасливить світ судилося не нам.
Бо у моїм роду – поляни і древляни,
І небо в полинах, повітря – хоч малюй.
Від почуттів моїх загоюються рани,
Бо голосом віків землі своїй молюсь.
БАШТАННА НІЧ
Місяць, як яєчко у гніздечку,
Вкутався в любисток і спориш.
Я спиналась в ночі на краєчку,
Бо в баштані ворушився вірш.
Свиснув, гикнув – аж луна по полю,
Потягнув – аж хруснули кістки.
І був схожий на сусіда Колю,
Що до Катрі сватавсь на святки.
* * *
І вовіки віків, нині й прісно
Називаю цю землю – Вітчизна.
Чистим помислом, серця прозрінням
Називаю цю землю – спасінням.
Білі лебеді сплять серед степу,
І від білості серцеві тепло.
Сірі гуси розхлюпують воду,
Жабенята звелись хороводить…
За Варварівку сонце заходить,
А по радіо — знов про погоду;
Що на заході буде дощить,
А на сході природа мовчить.
Слуха лебедів і лебедят.
Диха в Мордика грушами сад.
Носять бджоли туди і сюди
Жовтий сік, що аж гуснуть сліди.
Гусне небо і гусне рілля,
Хмарка хвостиком он метиля...
Так це близько… І навіть здаля
Тепле марево біль затуля.
* * *
Батько йде по степу, трави хилять йому корогви.
Батько йде по степу, він сьогодні запрошений Богом,
А велика душа біля сонця, води і трави…
Батько високо так, він тепер переорює небо,
І Всевишній йому довіряє небесні жнива.
Батько сіє любов, бо у нього єдина потреба:
Хліб і сонце, — а сонце йому в головах.
Вчора в нього була середа, чи четвер, чи неділя,
Хто його розбере вічний той календар в "небесі…"
Біль залишив землі, наболілий у тілі,
І пішов по хмарках, по небесній траві, і росі…
Біля столу збере нас, а сам на ненадовго вийде.
І зачиняться двері, і свічка заплаче в руці.
Буде сонце його виглядати до після обіду,
І за нас обцілують сліди запашні спориші…
НІЧ У СТЕПУ
Гайда у степ, там досі пахне літом
І соняхи в грузинських картузах.
І молоденький місяць в душу світить,
І в очереті качка: ках та ках…
Спинюся, озирнуся; я і тиша,
Хіба що коник вигляне: "Цить-цить…"
В копиці сіна щось звелися миші,
А потім все притихне і мовчить.
Лапата хмара темна, як примара,
Собою затулила білий світ.
Он скотарі загукують отару
І пес Рябко шукає дядька слід.
УАЗики пробігли на "охоту",
"Охотникам" до ранку соловіть.
Аж чорногуз услід роззявив рота,
А горобчиха горобцям: "Віть-віть".
Загадую: дзвенить в якому вусі?..
Я тут щаслива, точно повезе.
Чумацький віз вверх дном перевернувся,
А сонних коней тиха ніч пасе.
ПРО ГРУШЕВЦІВ
Ген-ген біжить лоша у жовте літо,
Бджола летить на пасіку, агов!..
І я стою маленька серед світу
І віддаю вам шану і любов.
Добридень Вам, бабусенько Палазю,
Добридень, бабо Гебелко, а ще
Як хочу я вас всіх назвать одразу,
За чередою бігти під дощем.
Труснуть у Москівців пахучу грушу,
Яка росла на радість дітворі,
І винять з кавуна солодку душу,
І з‘їсти, щоб ніколи не старіть .
Сьогодні, слава Богу,вже й неділля,
Пройди селом хоч голий — ні душі.
А ні, таки, он Муравйов з похмілля
Біля ставка мотає віражі.
А баба Дирманка сидить на троні,
Що біля двору виріс із пенька.
В калошах, куфайчині, от Мадонна!
На ній спинився не один пліткар.
Під сонечком липневим аж зопріла,
Але змахнула спеку крадькома.
"А, що? Оце купила та й наділа,
А як нагоди іншої нема".
Дивачка? – Ні. Тепер вже вічність сива,
У білій хустці десь в світах летить.
Та бабця, як земля моя красива,
Сама вже пам'ять, в пам‘яті стоїть.
МОВА МОГО НАРОДУ
Це колись ми були хуторяни,
В місті тицяли: "Справжні миряни",
І сочилися совісті рани,
Що якісь ми невправні.
"Он погляньте – село і люди!" —
Розпинали нас привселюдно.
Нам чужинці були за суддів,
Наче ми із сільського бруду;
"Ти – холоп, зарубай на лобі,
Твоя мова немов хвороба.
І незграбна, і "неудобна",
Наче роба".
І носили клеймо непоправне
У торбині своїй державній
Ми, нащадки козаків славних,
Задержавлених, бездержавних.
На землі своїй буть рабою
Як нам важко було з тобою,
Мово рідна, моя журба,
Ти – царівна, ти не раба,
Ти у зорях, в отавах, долях,
В споришах, небесах, тополях,
У зіницях, ставках, криницях,
Неповторна і смуглолиця,
Чорноброва, тендітна, люба,
Ти ошатна в святах і любощах.
Хто плекав твоє ніжне слово,
Бачив: ти, мов козачка горда,
Жебоніла сльозою й сміхом
І боролась з чужинським лихом,
Знала точно, чия ти родом;
І проста, і легка, як подих.
А на заході сонце сходило
І кропило святими водами,
Піднімало мою державу
І її споконвічну славу.
Час ударив, побідне літо:
Будем жити, ще будем жити!
І тобі я, як жінка жінці,
Співчуваю, бо ми — вкраїнці.
Пошматковані, биті, й гнані,
Але славою предків славні.
І яка тобі ще нагорода?
Ти сьогодні ясна й природна,
І чужинцям ти стала модна.
П‘ють твою волошкову вроду
І нема тобі переводу,
Рідна мово мого народу.
БІЛА ВИШИВАНКА
Я сьогодні встану рано-спозаранку,
Виспіваю серцем білу вишиванку.
І щоб ти вдягала та й на біле тіло
Так, як починалась, так, як ти хотіла.
На рукав зозулі посаджу на вітах,
А на комірцеві помережу літом.
А на грудях сонях в голубім серпанку,
Щоб тобі ясніло з ночі і до ранку.
По подолу вишию голос мого степу,
Щоб тобі, вродлива, ніжно було й тепло.
Щоб, коли вдягалася ти, красою вінчана,
Щастям осявалися твої ніжні віченьки.
Щастям осявалися, щастям окропилися
Наші дні неправедні, що в тобі зродилися.
Як тебе сахалися, як тебе цуралися,
Що і українцями зватися боялися.
Як збирались, радились між чужих, заблудлих…
А біда – не боком, а біда – по людях,
І слова збувались у пророчій долі:
Ой, чиїх дітей ми онучата голі?!
Я у Вас, Тарасе, так любити вчуся.
Озовись, Шевченкова, України Музо!
Нам на прощу з нею і на віче судне,
Виведи із глуму всіх дітей заблудлих.
Тільки у любові путь у нас земний.
Боже, Україну, праведний храни!
Війна
Ми залишили там весну у білому цвітінні,
Ми залишили там війну і наші білі тіні,
Ми залишились на землі, в якої вкрали небо,
Лежить окраєць на столі, як розповідь про себе.
Що він тут жив, він був, він знав усе вчорашнє вчора,
І, що земля понад усе, і, що той хліб із горя.
І знала я і хліб, і рід, що вороги — то боляче,
І плакав цілий білий світ, так і заклякнув стоячи.
Ми ще сушили сухарі, думки носили відрами,
Мовчало сонце угорі очам своїм не вірило.
З усіх усюд повзла війна під хату й на городі,
Топталася по нас вона, неначе війни в моді.
По всіх сусідах, по дворах, стежинах переляканих,
Бродила чорна сатана в штанях кацапських ватяних.
А будьте прокляті чорти із племені чортячого,
Купались кулі, як відьми, в крові людській гарячій.
Життя летіло шкереберть, неначе й нежилося .
І бігала щаслива смерть з розпатланим волоссям.
І все було, як на показ в оцьому серіалі.
І, наче не було там нас, лиш голоси в астралі.
Прощальна
Коли виходять люди в нікуди,
Хати стають привидами,
А були ж квіточками, а були жіночками,
А були ж газдинями, стали тінями — ми...
Нас розкидано по зерну, по камінчику
Аж на той бік вічності,
Де усе було і немає,
Серце крає, знаєш? — Знаю...
Ой, десь по той бік вітру,
По цей бік світу ні зими, ні літа,
Ні осені у двір, лиш пил, до жил...
Ой, там на тім боці,
Де коники на толоці,
Де сльоза захолола в оці,
Чуєш дзвін, з усіх стін — він...
Напишіть мені про Гуляйполе...
Націловане нами Гуляйполе, день у день йде у бій за волю,
Перебите і переболене, закарбоване в кожну долю.
Тут кістками хатин устелені і Бочани, і Косівцева,
І Спартак, що один на белебні, береже наше славне древо.
Не зімкнути до ранку очі, був учора касетів рій,
Шифром пишемо: "Як на Ро...чій? На Спор...ній, і на Шкі...ній?
Як отам, де у тітки Насті було дуже багато квітів,
І отам, де стрічалося щастя, у замріяний вечір літній.
І отам, де дорога на кручі, і отам, де жила ворожка?.."
Всі далеко, душею мучимось, напишіть, земляки, хоч трошки.
Про погоду, чи сніг, чи вітряно, а для нас — то святі меди.
Бо по центру, як древні літери, ходять вічні наші сліди.
Бочани, Косівцева — територіальна назва сотень.
Спартак — артіль у 50-х роках, у місті Гуляйполі.
Чекання
Чи спиш, синок? А чи хоч щось їси?..
Молюсь за тебе і за вас за кожного.
Спаси, мій Боже, Господи, спаси!
Красивого мого, непереможного.
Бо він отам, де ні тепла, ні стін,
Ні світу білого — суцільні ями.
Спаси, мій Боже, бо у мене ж він
Болить, як мука між двома синами.
Мовчанням обіймаю телефон,
Вже він в мені проріс під серцем самим.
Навпомацки в думках будую схрон,
Бо він отам, де всіх чекають мами.
Біла хата
Коли у мене буде хата біла,
Я намалюю їй веселі крила,
Скажу, красуне, ще ж тобі летіти,
А нам в тобі щасливитись, любити.
Вона спурхне легесенько, легенько,
Підніме, як рядки роки усенькі,
І понесе над знаними стежками,
В найкращий рай, що був лише у мами,
У розквітчасті на землі сади,
Де хтось мені лишив свої сліди.
Настане вечір, сяде обережно
На всій планеті лиш одна збережена,
Ій місяць буде щось у сні шептати,
А соловей розходиться співати.
І буде все таке, як я хотіла,
І білий день, і в ньому хата біла.
На передньому краї життя
Старіє моя хата і горбиться, і крекче,
І сниться бідоласі уся її рідня.
За балку на Мартина подавсь забутий вечір,
Шука собі притулок навмання.
А далі понад Биркін, а далі на Оріхів,
А далі буде далі, а нині ж там війна.
Стоять в окопах хлопці із мужності і сталі.
І світять в потойбіччя їм вічні ордена.
Такі ж вони красиві, чи бачили де кращих?..
Такі ж вони всі справжні, справжніше не бува.
А кулі невмолимі летять вражини вражі
І скалиться від щастя сатана.
Вертайтеся додому, вертайтеся, рідненькі,
Вертайтеся, бо й хата вже знята із хреста.
Зберіть їх в одну купу проклятих воріженьків,
Хай видихне це горе земля навік свята.
Ой, люлі-люлі-люлі,
Шумлять сади розлогі,
Ой, люлі-люлі-люлі,
Хай тихо сплять сини.
І топчеться край світу хатина коло Бога,
Вона ще не вернулася з війни.
* Биркін, Мартина — степові ставки у передмісті Гуляйполя.