(Із записної книжки)
Слава Богу вишнєму!..
Боротьба саме розгорялася, а були вже й такі, що сумнівалися.
— Хто знає, може ми й справді помиляємся?.. — говорили між собою. — Адже ж проти нас стоять наші ж таки люди!..
Одначе ця загальна неохота до дальшої боротьби зовсім не позбавляла мене мого завзяття, і я переконано вірив у нашу перемогу. Правда, часом з'являлася тривога і в моєму серці, але я пояснював це перевтомою і не звертав на те особливої уваги...
Тим часом ще не зникали прояви селянської прихильності до нашої справи, що значно ослаблювало силу тієї тривоги, що панувала серед нас...
Якось, уже близько Різдва, після одного щасливого бою з "ворогами", до нашого штабу прибуло десять селянських возів із свіжими книшами. Старий, з білою бородою, огрядний дідусь, який припровадив ці вози, сказав нам:
— Передайте це від нас галицьким сікачам за те, що вони проти старого режиму йдуть...
Таке сердечне відношення статечних господарів до галицьких стрільців не тільки не заохотило наших повстанців, а ще й роздратувало їх.
І вже напередодні Різдва майже на кожнім кроці говорили:
—Чи не краще було б помиритися?..
Запевнення наших агітаторів в тому, що "ми змагаємся за визволення, а не поневолення", мало що помагали.
— Робочий робочого дерти не буде! — відповідали на те. — А через оту Вкраїну ми навіть свят не будемо бачити...
Командуючий полком, колишній студент-правник, а теперішній полковник Брень, слухаючи таких розмов, ніяково здвигав плечами й говорив до мене:
— Сумніваюся, щоб ми могли з такими настроями... Постарайтеся хоч трохи поліпшити їх...
І я старався. Дні і ночі пробував серед козаків, читаючи їм десятки й сотні добірно складених закликів до боротьби "за землю і волю", які цілими пудами надходили до нашого штабу з різних "цека", але, на жаль, те все нічого вже не помагало. І чим ближче було до Різдва, тим більше зростала та незрозуміла тривога, а разом з нею зростало озлоблення не тільки проти "ворогів", але й проти самих себе.
Це все турбувало мене не менше, як і полковника Бреня, тим більше, що я зауважив за собою щось таке, чого ще ніяк не міг сам зрозуміти. Досить було самому опинитися на полі і побачити в зимовій млі якесь далеке село, як серце боляче стискалося і така невимовна туга охоплювала мене всього, що хотілося забутися за все і піти так просто у світ, аби тільки міг почувати, що я цілком вільний і таким вертаюся під занедбану солом'яну стріху до своїх рідних і близьких людей.
Почуття цеї туги часто спліталися зі споминами юнацьких літ, коли в таку приблизно пору вертався з міста додому, де мене давно вже всі ждали і раділи з того, що "не все ж то мужикові бути біля гною"... На залізничній станції стрічав мене весело-балакучий дядько Сидір зі своїми гнідими, який ще від самого досвітку дожидався "мого" поїзда і завжди казав одне й те саме:
— Щось ви, паничу, спізнилися на цей раз!
Кажучи це, він хитро всміхався, з чого можна було ясно зрозуміти, що каже він це навмисно для того, аби всі чули, що не одні тільки поповичі та синки економів можуть бути паничами...
За це я запрошував його до буфету другої кляси на чарку горілки і він неабияк пишався цим, що було видно не тільки з того, як він презирливо міряв поглядом червонолицих поповичів із поблизьких сіл, які приїхали разом зі мною і мусили ще чекати на свої підводи, але й з того, як він "розуміючо" розглядав розвішені на стінах барвисті оголошення передплати на "Ниву" та "Родину", що вступали вже в п'ятидесятий рік свого існування...
Потім він поважно брав на оберемок мою скриньочку, в якій, крім засмальцьованих підручників, двох пар білизни та святочної синьої курточки з блискучими ґудзиками, знаходилося декілька "галицьких" книжечок та два-три зшитки із забороненими віршами Шевченка і зі своїми власними ліричними сентенціями. Поставивши скриньку серед саней, садовив мене "на панському місці", іззаду, а сам сідав напереді, на фірманське "сідзєніє" і голосно гукав:
— Вйо-о-о, гніді!.. Ану, голубчики мої!..
їдучи полями, я милувався рідними краєвидами, а він розповідав мені про те все, що сталося за цей час в селі, і завжди закінчував постійним:
—А вас Гартемко так чекає, що не дай Господи!
Малий Артемко був сирота, якого дядько Сидір узяв до себе "за вихованця" не тільки через те, що "воно дуже бідне", а й через те, що "в нього трохи ґрунту є"... Батько Артемка, вмираючи, зоставив йому в спадщину стареньку хатину з яблунею коло неї і п'ять моргів поля, з чого він міг би прожити і без сусідського "виховання", але дядько Сидір напросився на "гопікуна" і забрав його до себе. Жив він у дядька Сидора, як у наймах, але все ж таки не так-то вже й кепсько, бо дядько Сидір був чоловік доброї вдачі і зимою навіть дозволяв йому ходити до школи. Одначе Артемко сам не хотів туди вчащати через те, що там з нього сміялися його ровесники й називали "свинячим недоїдком" за те, що в нього на обох руках були скалічені пальці. Колись, як він був дуже ще малим, його мати, йдучи на город полоти мак, зачинила разом з ним у хаті свиню, щоб "подвірря не рила", а вона пообгризала малому на обох руках майже всі пальці, так що зосталися лише якісь безвиразні закарлючки, в яких він ледве міг тримати олівця. Тихий та сумирний, він не обсварювався в школі, а просто перестав до неї ходити і взявся вчитися "сам від себе"... В цьому багато допомагав йому я, даючи не тільки потрібні книжки, але й пояснюючи незрозуміле в них. Крім того, я розповідав йому про те все, чого сам учився, і боронив його від нападів хлопчаків на вулиці. Отже нічого дивного, що він завжди стрівав мене ще за ворітьми і цілі свята ні на крок не відступився від мене.
Пригадував також, що коли я приїздив останній раз додому, то дядько Сидір ні одним словом не згадав мені про "Гартемка", а вдома я довідався, що він "кудись пішов і запропастився". Одні казали, що він "босякує в Гадесі", а другі запевняли, що він "у Києві на вчителя хоче вийти"... Тільки вже під час війни стало відомо, що він "охвицером", як писав до мене дядько Сидір.
За п'ять літ своїх блукань по тих самих фронтах я не тільки заморозив собі руки й ноги, але й навіть саме серце, і тільки тоді, як приходила ота незрозуміла туга, починав відчувати красу минулого і марив тихим спокоєм під занедбаною солом'яною стріхою...
Одначе життя з цим не лічилося і щоденно ставило свої суворі вимоги, і я мусив забувати навіть за самого себе, думаючи лише про те, щоб задовольнити їх...
* * *
Фронт, на якому стояв наш полк, знаходився недалеко мого рідного села, так що за одну добу можна було пішки дістатися додому. Не знаю, через що саме я став намовляти полковника Бреня, аби він "попробував наступати". Спочатку він не згоджувався, але коли я став йому доказувати про прихильність свого рідного села, яке, мовляв, "підкріпить нас", він на самісінький Святвечір, уранці, несподівано вдарив на "ворога" і той подався. Подався так швидко, що ми ледве встигали йти за ним і надвечір я вже ясно бачив знайомий мені з дитинства довгий рад старих лип на цвинтарі, що був коло самого села, і навіть стареньку трибанну церковцю, до якої колись ходив разом з Артемком на різдвяну всенощну.
Серце моє затіпалося, як у лихоманці, і я вже радів, що за якусь годину буду між своїми, та ще й не як звичайний собі гість, а як "визволитель" і "переможець". Так думав я й радів з цього, бо хіба я міг знати, що не всі були з нами і що проти нас були свої...
— Не дати їм опам'ятатися! — наказував полковник Брень своїм підвладним. — Тисніть їх, заволок проклятих!..
І раптом "вороги" стали. Вдарили на них раз, вдарили другий, а вони ні на крок не подаються. Засіли в добре знайомих мені ярах, які довгою дугою тягнулися навколо села, і я вже знав, що годі їх так легко витиснути звідти. Ми опинилися на чистому полі просто під ворожими кулеметами, а через те мусили відійти на верству назад, де були якісь гаї і стояв півзнищений фільварок.
Виставивши скрізь добру варту, вислали певні стежі і вирішили так стрінути своє Різдво.
Штаб нашого полку розмістився в запущеному панському будинку, що стояв серед пишного овочевого саду, а козаки розташувалися просто на подвір'ї. Розклали вогнища і стали готувати кутю.
В той час, як полковник Брень давав свої розпорядження щодо святої вечері, я блукав по полях навколо саду, дивився в бік свого рідного села і думав про те, щоб хоч вістку яку подати туди...
Не знаю й сам, скільки саме часу проблукав я так, але коли повернувся до штабу, то полковник Брень і старшини штабу давно вже чекали на мене.
— А ми думали, що ви вже на Марс чкурнули... — засміявся хтось, побачивши мене в дверях.
— Мені нічого на Марс летіти, коли своє село під носом! — відповів я.
Ніхто нічого не сказав, а тільки у всіх якось чудно посмутніли лиця і так сіли до столу.
Вечеря була майже святною. Була не тільки кутя та риба, але й горілка, що значно поліпшило наш настрій, і в кінці вечері ми всі досить дружно проколядували всеукраїнське "Видить Бог, видать Творець"...
Опівночі прийшли вислані стежі і повідомили, що "ворог" сидить тихо і навіть "носа не показує".
— Ну й віддячимо ми їм за це, що вони заставили нас отак Різдво стрічати!.. — сказав до мене полковник. — Завтра обов'язково будемо колядувати під вашою укоханою стріхою...
Я не сказав на те ні одного слова, але відчув тільки, як моє серце чудно стислося в грудях, наче передчуттям недоброго.
Поговоривши ще трохи то про це, то про те, ми полягали спати, доручивши все на вартового старшину, молоденького хорунжого з Полтавщини.
* * *
От не можу тільки пригадати, чим я снив тоді, але знаю добре, що снив чимсь страшним, від чого прокинувся в холоднім поту і в той же час почув зляканий крик вартового:
—Рятуйтеся! На нас напали!—кричав він не своїм голосом. — Пробралися у сад і звідти обстрілюють!..
Зірвалися на ноги і, хто як був, кинулися врозтіч.
— Стійте! — скрикнув полковник. — Стрілять буду!
Всі стали, як укопані, і почули, як десь, зовсім близько, на— віжено торохтять кулемети. Враз гримнула гармата і в той же час снаряд розірвався коло самих дверей будинку.
— Вони в саду! Хто кудою вперед за мною! — крикнув полковник, кидаючись у двері.
Як через хвилину залунало голосне "слава!" і кулемети затихли, я вибіг надвір і побачив на снігу безліч темних плям.