Лі Бо грає для Ду Фу,
Чи Ду Фу грає для Лі Бо…
Кожному зрозуміло,
Що це – розмова шляхетних сердець.
IV
Зимовий вечір такий холодний.
Вітер за вікном зриває
Останнє листя з дерев
І жене оскаженіло по алеї
Імператорського парку.
Лі Бо з келихом лузького вина
Побіля теплої грубки
Згадує весну і його рука
Впевнено виводить
Безсмертний рядок:
"Дивлюсь на водограй в горах Лушань".
V
Сьогодні неділя.
Перечитую Конфуція…
І знову, і знову переконуюсь
В простій істині:
"Мудрість безсмертна".
VI
Читаю вірші Лі Бо
І весь час згадую геніального
Українського поета
Миколу Вінграновського,
Який написав:
"Я п'ю, як пив
Мій друг Лі Бо".
Він мав право назвати
Лі Бо своїм другом.
VII
Не знаю, чому
Не Бо Цюй І, і не Ду Фу,
Не Ван Вей, і не Тао Юань Мінь,
А саме він – Лі Бо
Увійшов в моє життя,
Життя київського підлітка
З номенклатурної родини.
Як вона зберіглася у моїй бібліотеці
Протягом цілого життя,
Аби приїхати зі мною аж до Пекіну
І радувати, радувати, радувати,
Мов тепле сонце,
Яке щоранку заливає мою кімнату.
Думаю про червоний колір в Китаї
З давніх-давен цей колір звався "жуй се" — колір щастя.
Мури Гугуна і двері хутуна,
Весільне вбрання і дудоур породіллі,
Ліхтарі і дракони, барабани і стрічки,
Листівки і печатки, сукні і дуйлені,
Вази і човни, і ще, і ще, і ще…
Усілякого різного гарного червоного
Ви знайдете в житті кожного китайця.
Це успіх і гармонія, любов і багатство,
Здоров'я і процвітання, вірність і щедрість,
Це віра великого народу у прекрасне майбуття.
Думаю про Конфуція по святкуванні "Чхунь Дзіе"
І
В моїй улюбленій книгарні,
На самому початку славетної Ванфудзін,
Підхожу до книжкової полиці
І нараховую вісімнадцять книжок про Конфуція.
Це – бум ідей!
ІІ
Конфуцій повернувся в сучасний Китай
Так легко і органічно,
Ніби після тривалої відпустки
Приступив до роботи.
Це – доля генія!
ІІІ
У кінофільмі "Конфуцій"
Є геніальний кадр:
Чоловік і жінка дивляться
Один на одного так,
Як не здатні пояснити
Жодні слова в світі.
IV
Пісні його надихали,
Ритуали укріплювали дух,
Знання відсвіжували розум.
Це – шлях шляхетного!
V
Багатство і влада,
Здобуті нечесним шляхом,
Йому здавались хмаринкою,
Що пропливла по небу
І щезла без сліду.
Це – віра в доброчинність!
VІ
Він вважав:
Якщо злодій ще живий,
То це лише випадковість,
А не закономірність.
Це – спрага справедливості!
VІІ
Він сказав:
"Як багато людей на землі!"
Жань Ю запитав:
"Коли їх так багато,
Що для них слід зробити?"
Він відповів:
"Їх слід зробити багатими!"
Жань Ю знову запитав:
"А коли стануть багатими,
Що ще потрібно?"
Він відповів: "Знання!"
Це – людяність!
VІІІ
Лише людяний здатен любить людей,
Лише чесний здатен цінувати чесність,
Лише благородний впізнає низького,
Лише справедливий вартий влади,
Лише мудрий цінує знання,
Лише достойний стане другом,
Лише обраний творить прекрасне.
Це – уроки Конфуція!
Диво китайської порцеляни супроводжує мене все життя
Все життя колекціоную
Біло-голубу порцеляну:
Севр і Дельф, Кузнєцов і Гарднер,
Окура і Лімож, Майсен і Норітаке,
Веджвуд й Імарі, Міклашевський й Аугартен…
Цей список можна продовжувати ще і ще…
Але зараз про інше.
Думаю про те, що у всьому світі
Порцеляну називають China.
І це справедливо, адже порцеляна –
Це могутній подих Китаю.
В якому б куточку світу ви не знаходились,
Коли ви берете до рук чашку з ранковим чаєм,
Згадайте невідомих майстрів
Стародавнього світу, що вже тоді
Думали про нас…
Вірші, які я дарую моєму перекладачеві –Гао Ману
І
Цей красень-юнак, що виріс в середовищі
Російської еміграції в Харбіні,
І говорив російською мовою, мов рідною,
Взявся до літературних перекладів невипадково.
Він перекладав російських класиків,
Вчитувався у славетні тексти,
Марив Пушкіним і Чеховим
І працював, працював, працював…
Це можна було б назвати щастям,
Але в Китаї панували японці
І буквально щодня щось нагадувало
Про брутальну і жорстоку агресію.
Так гартувався характер.
Минули роки. Переді мною сидить
Сива, поважна людина, за плечима якої
Стільки радості і печалі, що це неможливо передати словами.
Він став славетним перекладачем
І славетним художником.
Потрясаючий портрет Шевченка його пензля
Ми щойно повісили у холі Посольства.
Він розповідає мені, як важко сприймав мої вірші –
Незвичні, модерні, раціональні…
Як не знав, перекладатиме їх чи ні.
Але ось він тут, поряд,
З чернетками перших перекладів.
Покресленими, з записаними берегами,
У знаках окликів і питань, примітках і коментарях.
І раптом я розумію, що ніхто і ніколи
Не читав мої вірші так уважно і вдумливо,
Так глибоко і прискіпливо. Ніхто і ніколи…
"Який пекельний труд!" — промовляю я подумки.
І він, ніби прочитавши мої думки, говорить:
"А знаєте який мій останній псевдонім?, – Улан Хан".[1]
ІІ
У Гао Мана є чарівна дочка Сяо Лань.
Вона не говорить по-російські, а я по-китайські.
Тож ми лише посміхаємось одна одній.
Зазвичай вона супроводжує батька,
Опікується ним, ловить кожне його слово,
Фотографує, щось нотує, одним словом,
Як може прикрашає його життя.
Спостерігаючи за Сяо Лань,
Мій чоловік захоплено каже:
"Бачиш, а Конфуцій все-таки навчив
Китайців шанувати батьків".
"А може, добре серце цієї жінки,
То дарунок небес?", – відповідаю я.
ІІІ
Мій майстре, я хочу, щоб Ваші очі
Завжди сяяли натхненням і захватом,
Щоб Ваша рука міцно тримала пензель чи перо,
Щоб Ваш голос звучав бадьоро і твердо,
Щоб Ваше серце билось в унісон з часом,
Щоб Ваш талант постійно радував людей,
Щоб Ви не спинялись ні на мент,
Щоб сонце щоранку осявало Вашу кімнату
І нагадувало давню істину: людина – це світло,
А світло – незнищенне.
Українці в Китаї
Олександр Вертинський
Він був істинним П'єро –
Печальним, трохи манірним,
З вишуканими манерами аристократа,
З декадентським надломом і
Прихованою іронічністю нового,
Богемного, "срібного" покоління.
Як мало ми знаємо про нього…
Ну хоч би про Шанхай 1935 року…
Український соловейко, поет і бард,
Ресторани і кафе, зрідка концертні зали,
Згодом власний клуб, який відвідували
І безпардонні іноземці, що просто
Смітили грішми і почувалися тут як вдома,
І співвітчизники, багато з яких
Колись прибули на пароплавах з Владивостоку
На береги Хуанпу, рятуючись від політичних негараздів.
Тут, на китайських широтах, в багатьох ресторанах,
Почали подавати "лосун тан" —
Справжній український борщ
З часником, сметаною і пампушками.
Цю страву Вертинський вважав найсмачнішою у світі.
А поки він безумно закоханий
У найкрасивішу жінку Шанхая,
Принцесу, королівну, зірку першої величини,
Недосяжну мрію багатьох і багатьох…
Вони вінчались у Соборі Пресвятої Богородиці
Споручиці Грішних, і привітати свого улюбленця
Прийшов, здавалось, весь емігрантський Шанхай.
Чому Вертинський повернувся в післявоєнний,
Зруйнований і розграбований Радянський Союз?
Тому що завжди залишався порядною людиною.
Як міг він хотів допомогти рідному краю,
Що опинився віч на віч зі страшною бідою.
Його проводжали гучно. Оркестр Лунстрема
Грав дванадцять годин поспіль, а Cathay Hotel
Перетворився на колосальний танцювальний майданчик.
Так закінчилась щаслива шанхайська сторінка
У житті славетного маестро, сторінка, яка лишалась
Незабутньою аж до його скону.
Дмитро Хорват
Мати називала його Дмитриком…
"Дмитрику, ходи но до мене", —
Сміялась вона, засмагла, у вишиванці красива і юна.
Він біг по моріжку сільської садиби,
Перевалюючись з ніжки на ніжку,
Мов мале каченя, і заливався щасливим сміхом,
Коли діставався до її рук, що завжди пахли
Чи щойно звареним вишневим варенням,
Чи терпкою м'ятою, чи ще якимось літнім зіллям,
Назви якого він так ніколи і не взнав.
Генерал – лейтенант Дмитро Хорват,
Керуючий Китайсько-східною залізницею,
Вже третю годину колесив по Харбіну,
З півдня на північ, з заходу на схід.
Він шукав ділянку для будівництва
Українського Національного Дому,
Він чітко розумів – якщо цього
Не зробить зараз, навряд чи зробить колись.
Осінній вітер зривав останнє листя з дерев,
І оскаженіло гнав перед колесами кабріолету,
Ніби підганяв уперед, задавав поривчастий ритм
І пошукам, і самому життю цієї неординарної людини,
Яка тут, далеко на чужині, залишилась
Таким самим українцем, як і тоді
У херсонських степах свого дитинства.
Федір Даниленко
Китай – був його великою любов'ю і великою радістю.
Ця любов привела українського юнака
З Полтавщини аж до Харбіну,
Ця любов визначила головну справу цілого його життя –
Вивчення китайської культури,
Ця любов зробила з нього видатного вченого-сінолога,
Ця любов була стрижнем його духовного сходження.
Навіщо було арештовувати і вивозити до Сибіру
Сімдесятирічну людину – не будемо нині гадати.
Скажу лише, що Україна пишається своїм сином.
Григорій Кулішенко
Китай його пам'ятає і досі.
Дивлячись на його фото,
Гао Ман з повагою каже:
"Це наш герой!"
Та інакше і бути не могло,
Адже ця країна вміє цінувати
Справжню дружбу і справжні вчинки.
Він був найкращим льотчиком
Під час японської агресії у Китаї.
Японці промовляли його ім'я з жахом.
Не було жодного бою, з якого
Він не повернувся б переможцем.
Небо було стихією його життя,
В небі він знайшов свою смерть.
Сьогодні Благовіщення.
Я піднімаю своє обличчя до небес
І вдивляюсь у бездонну блакить так,
Ніби хочу отримати звідти добру вість.
Катерина Десницька
Цей вірш про красу,
Про незвичайну красу української дівчини,
Яка, працюючи у польовому лазареті Маньчжурії,
Навіть у солодких снах не могла собі уявити те,
Що трапиться з нею невдовзі.
Де і як побачив її тайський принц Чакрабоном –
Залишається невідомим. Зрозуміло одне –
В серці полковника російської армії,
Де він служив в той час, спалахнуло шалене кохання.
І невдовзі Катруся стала принцесою На Пітсанулок.
Їй присвячували вірші і повісті, її портрети
Писали і ліпили славетні майстри.
Найславетніші кутюр'є одягали її
У найвишуканіші сукні і капелюшки.
А вона найбільше в світі любила сісти у фотель
Біля розквітлого куща бузку, як колись у рідному селі,
І тихенько затягнуть українську мелодію без слів,
Без початку, без кінця, мелодію прекрасну,
Мов безкраїй український степ.
Дорогами Піднебесної
Думаю про Великий Канал та його творців
Великий Канал – це велика мрія…
Великий Канал – це велика історія…
Великий Канал – це велика мудрість…
Великий Канал – це велика могуть…
Великий Канал – це великий подвиг…
Великий Канал – це велике випробування…
Великий Канал – це велика стратегія…
Великий Канал – це великий народ!
На відкритті виставки мистецтв у Хуайані
Що єднає митців усього світу?
Кажете, складне питання…
Я знаю на нього відповідь —
Це КРАСА!
Краса не знає кордонів…
Краса не має віку…
Красі не потрібна мова…
Краса вище закону…
Краса – це послання у вічність…
Два художники – китаєць і українець —
Проспівали гімн красі,
Точніше, зупинили прекрасну мить.
Яка це насолода! Яке це свято!
Наш перший маршрут у Шанхаї
У затишному провулку
Самого серця міста
Стоїть цей дім,
Де долю нового Китаю
Було вирішено остаточно і назавжди.
Тут відбувся
Перший з'їзд компартії.
З'явилась сила,
Яка об'єднала народ!
Чому зникають монархії?
Мабуть тому, що вони слабшають.
А чому вони слабшають?
Тому що нехтують заповітами мудреців
Про міру і справедливість.
Перемога Мао –
Стала торжеством справедливості.
Погляньте довкруг,
Чи не так?
Шанхай полонив мене красою
Я хочу освідчитись в коханні місту,
Яке з першого погляду стало моїм
З його хмарочосами і мостами,
Проспектами і бульварами,
Театрами і джазклубами,
Храмами і садами,
З його унікальною атмосферою
Азійської Європи чи
Європейської Азії,
З його рафінованим істеблішментом
І галасливою туристичною юрбою,
З його тисячолітньою історією
І фантастичним майбутнім.
Я вдивлялась в його шляхетні обриси
І не могла надивитись…
Тричі на день я переїздила
З Пудону до Французького кварталу,
З Французького кварталу до Фуюй,
З Фуюй до Пудону
І далі…І знову…І знову…
Цей нескінченний марафон
Приводив мене на "Експо"
Найбільшу "Експо" в світовій історії,
Адже це Шанхай!
Втомлена я поверталась до резиденції
І, вдихаючи морозне повітря розкішного саду,
Остаточно переконувалась:
"Better city – better life"!
Відвідую пекінську і шанхайську резиденції Сун Цінлін
І
У цьому старовинному будинку,
Оточеному прекрасним садом,
На березі живописного озера
Народився останній імператор Китаю Пу І.
Ніщо не віщувало біди, але зовсім юним
Імператор залишив цю затишну,
Ніби казкову галявину, що нині
Потопає у золоті опалого листя,
І більше не повернувся сюди ніколи.
Через дуже багато років
Тут помиратиме перша в Китаї жінка-державець,
Мадам Сун Ятсен або Сун Цінлін,
Як назвали її батьки.
Вона пережила свого чоловіка
Більше ніж на пів сторіччя
І лишилась відданою своєму першому коханню.
Які промовисті уроки нам часом дарує доля.
ІІ
Ця юна китайська красуня
З трохи капризними і зовсім дитинними устами,
З тенісною ракеткою у руках
Позує перед камерою
На подвір'ї американського коледжу
Серед щасливих однокурсників,
Безтурботних і самовпевнених.
За кілька років вона стане
Дружиною великого революціонера,
А справа революції буде
Покликанням її цілого життя.
Роздивляюсь старі світлини,
Ніби гортаю альбом близької людини,
Аж серце стискується від болю.
Ось на столику її дзеркальце,
Хусточки з вишивкою,
Маленький ридикюль…
Вона тримає його у руках на фото,
Зробленому напередодні смерті.
ІІІ
Сун Цінлін малює курчаток.
Їх п'ятеро, вони пухнасті
Сонячно-жовтого кольору
З червоними дзьобиками
І чорними очками.
Скільки тремтливої ніжності
В цих беззахисних створіннях,
Скільки тепла…
Це музика жіночого серця.
IV
Заходжу до шанхайської резиденції Сун Цінлін
І розумію відразу – ця оселя була улюбленою і щасливою.
Все в ній говорить про затишок і гармонію:
І старовинна порцеляна, підібрана з витонченим смаком,
І прекрасні картини на стінах,
І зручні красиві меблі,
І найвдаліші фото довкруги,
І чудові пастельні килими,
Подаровані самим Мао Цзедуном.
Ось тераса, на якій Сун Цінлін
Так любила випити келих чаю
Під м'яким промінням згасаючого сонця.
Кремезні дерева, квітучі кущі,
Бездоганний зелений газон…
Це був притулок
Для ніжної душі могутньої жінки,
Яку поет назвав "трояндою Китаю".
Зимовий Ханчжоу нагадує про вічне
І
Ханчжоу під снігом…
Кілька поколінь такого не бачили
І може ніколи не побачать,
Значить нам пощастило!
Тож, ідемо складати свої подяки
До храму Ліньінси,
Одного з найстародавніших у Китаї.
На північ від озера Сіху
Між вічнозелених пагорбів
Проляга безкінечна алея,
Оповита сутеніючими променями
І засніженими вітами
Тисячолітніх дерев.
Цей храмовий парк,
Ці вкриті памороззю дерева,
Ця тиша довкруги,
Цей урочистий і врівноважений світ,
Ці вирізьблені в печерах
Статуї богів,
Що мудро всміхаючись,
Уважно спостерігають за нами,
Це повне злиття природи
І наших духовних поривань,
Свідчить тільки про одне –
Вічність десь поряд…
ІІ
Озеро Сіху сьогодні сіре…
Стою під величезним парасолем,
Крізь дощ і сніг
Вдивляючись у далечінь,
Ніби хочу побачити рідне обличчя
На тамтому березі,
Далекому, як мрія.
ІІІ
Дивлюсь на нічний Ханчжоу
З вершини гори
І не вірю своїм очам:
У темному, важкому
Від снігових хмар небі,
Ніби декорація до класичної драми,
Пливе сяючий дракон.
Китайська земля ніколи не втомиться дивувати.
Відвідую грушеву долину, залиту місячним сяйвом
Ченде з'явилось неждано…
Виникло, ніби прекрасний міраж,
Аби огорнути красою і прохолодою
І лишитись зі мною назавжди.
Ці палаци і сади, альтанки і галереї,
Зали і тераси, стежки і серпантини,
Озера і струмки, парки і храми.
Пагоди і святилища,
І квіти, квіти , квіти…
"Скільки краси може вмістити людське серце?" —
Запитую у небес і чую відповідь:
"Стільки, скільки її є на землі".
З павільйону "Зелених хмар"
Дивлюсь на грушеву долину,
Залиту місячним світлом,
І розумію – в моєму житті
Не було прекраснішого пейзажу…
Відвідую музей У Ченьеня в Хуайані
Цей аскетичний дім –
Ду Фу, Лі Бо, Ван Вей,
Піон, платан, гранат
І славний У Ченьень.
Минуло стільки літ,
Стільки століть спливло.
Невже це той поріг,
Де генія крило
Прорвалось у світи
Крізь тисячі запон,
Аби подарувать
Народу свій закон.
Закон краси й добра,
Точніше, свій роман,
В якому всі дива,
Ніби вночі ліхтар,
Освітлюють життя
Печальні сторінки,
А світле майбуття
На відстані руки.
Гранат, платан, піон,
Рододендрону тінь,
Місток через струмок,
Пташа дзелень-дзілінь.
І генія могуть,
І долі щедра длань.
Й ніколи не забуть
Святковий Хуайань.
Це рай на долоні землі
І
Краса Санья робить нас щасливими,
Краса Санья робить нас веселими,
Краса Санья робить нас молодими,
Краса Санья робить нас вродливими,
Краса Санья робить нас толерантними,
Краса Санья робить нас однією родиною –
Фанів Хайнаню.
Краса Санья примушує нас
Любити і берегти Землю.
ІІ
А це долина метеликів –
Мальовнича ущелина з гірською річкою.
Метелики небаченої краси
Перелітають з квітки на квітку.
"Метелики і квіти" — так називається
Книга моїх віршів, виданих в Італії.
Рік тому я ще не здогадувалась,
Що це про Хайнань.
ІІІ
Як красиво написав Голова КНР Цзян Цземін:
"Лазурне море з'єднується з небом,
Весна в Цзіня – нескінченна".
ІV
Цим драконовим деревам тисячі років.
Вони ростуть лише тут, в затоці Ялунвань.
Ці драцени бачили так багато, що,
Якби вони вміли говорити, то
Жодний сайт не вмістив би цю інформацію.
Кажуть, бальзам з їх смоли
Повертає красу і молодість.
Як хочеться в це вірити!
V
Хайнань – це райський куточок на долоні Землі.
Так повинні були жити люди –
Між троянд і олеандрів, пальм і рододендронів,
На березі найчистішого моря в світі,
У теплі, радості і злагоді.
Але вони згрішили і були вигнані з Раю,
Аби після праведних трудів
На кілька днів повернутись
В цю райську місцину,
А потім в холодному, морозному Пекіні,
Або Києві цілий рік згадувать цю красу.
Невже ніхто і ніколи не поверне
Нам втрачену гармонію?
VI
Прекрасний сад "Циханпуду"
З усіх боків оточує павільйон
На честь богині Гуанін.
Її золота статуя, прикрашена
Рубінами, смарагдами і діамантами,
Вражає своєю розкішшю.
Коли дивишся на неї, думки про
Аскетизм і повстримність
Видаються ірреальними.
VIІ
Затока Ялунвань нагадує півмісяць молодик.
Пастельні пляжі, оточені смарагдовими горами…
Морська голубінь і срібні скелі…
Духмяні квіти і тропічні дерева…
Кажуть, цю місцину захищає
Від злих духів дракон Ялун,
Він береже пам'ять про свою кохану Цзілі,
Що загинула у морській пучині
Від шаленого кохання до іншого.
Що поробиш, нерозділене кохання –
Це завжди біда.
VIІІ
"Тяньяхацзяо" в перекладі з китайської
Значить "дуже віддалене місце".
Колись люди вважали Хайнань кінцем неба і землі.
Тут ставили крапку, тут стишувались пориви у незнане:
Навіщо шукати щось краще, коли райські куші
Були поряд, на відстані звичайного погляду?
Так за Хайнанем закріпилась слава земного раю.
Саме тут стоять два велетні,
Два камінні помники династії Цінь.
На одному зроблено напис – Тянья,
На другому – Хайцзяо.
Тут, на цій вродливій землі,
Закохані клянуться один одному
У вічному коханні.
Коли червоний диск сонця
Повільно зникає за обрієм,
Наберіть повні груди морського бризу
І видихніть: "Я люблю тебе".
IX
Як приємно сховатись від літньої спеки
На горі Дунь Шань, де завжди повіває
Прохолодний вітерець, де смарагдова
Зелень дерев казковим парасолем
Розкривається над твоєю головою,
Де крижані джерела втомлюють твою
Спрагу і повертають снагу.
Колись казали: "Гора славиться не
Висотою, а духами, що на ній живуть".
На Дунь Шані витають справді "добрі духи",
Тому її вважають першою горою Хайнаня.
X
Цей красивий чоловік
З юнацьким запалом
Розповідає мені про Хайнань:
Про загадковий тропічний ліс
В центрі острова,
Де не ступала нога людини,
Про море у призахідних
Променях сонця,
Коли вода переливається,
Мов перламутрова мушля,
І стає то рожевою, то голубою;
Про вишукані страви Хайнаня,
Аналога яким немає ніде в світі –
Курку, вигодувану екзотичними фруктами,
І ягня, що споживало лише траву
Безсмертя з гірських полонин;
Про рослини з сивої давнини
І про новітні, учора побудовані,
Розкішні курорти.
Ми сидимо на банкеті за головним столом,
На неосяжній галявині Mangrove Tree Resort,
Попереду тисячі гостей, а там вдалині
Море – безкрає, величне, прекрасне.
О, Хайнань!!!
Вірші, написані в пору цвітіння азалій в Байлі
І
А що таке любов? Любов – це чудо!
Ти взяв мене за руку, мовив: "Людо …"
І щастям засвітилося лице.
Ця мить прекрасна, світла, незнищенна,
Бо Господом вона благословенна.
Кохання наше вічне.