Щирий українець (збірка)

Щирий українець

Як?! Ви не знаєте Ничипора Мартиновича Голопупенка? Не знаєте Ничипора Мартиновича, того, що має довгі козацькі вуса, того, що принципово носить українську сорочку, гаптовану в "Кустарспілці", того, що взимку носить сіру смушеву українську шапку, того, що має двох синів – Тараса й Остапа, того, що знає напам'ять "Івана Підкову", "Б'ють пороги" й "Перебендю", того, що має в хаті заквітчаний рушниками портрет батька Тараса, того, що в п'єсі "Ковбаса та чарка" грає Шпоньку, а в "Сватанні на Гончарівці" – старшого свата, того, що лається виключно російською мовою, того, що всі звуть "щирим українцем". Та хіба ж ви його не знаєте?

***

Уперше я зустрів Ничипора Мартиновича торік у Тарасів день за Основ'яненським мостом. Лежав, бідолаха, на снігу п'яненький, нівроку йому, лежав, плакав і деклямував:

Було колись в Україні –

Вмі-і-і-ли па-а-а-нувати!

І потім ще дужче заплакав і схлипуючи казав далі:

Спи, Тарасе, тихо, тихо,

Повік не забудуть.

Та так зайшовся слізьми, що аж жалко стало бідолаху.

Підвів я його й повів додому.

– З панахиди йду-у, по батькові Тарасові правили панахиду, – розповідав схлипуючи Ничипір Мартинович, а потім хитнув головою, заплакав ще дужче, приказуючи крізь плач:

Гине слава, батьківщина;

Без попа ховають...

– Випив, з горя випив, – вгамувався, нарешті, Ничипір Мартинович, а далі скрикнув і знову заплакав:

– Та хіба ж тепер п'ють! Колись пили, боже мій, як пили, голубе мій, як пили! – Послухай, голубе:

У Києві на Подолі

Та й п'ють коряками...

– Голубе сизий мій, – коряками пили! – гукав захоплено Ничипір Мартинович, – а хіба в нас п'ють?! А люди були, що то за люди були!

В червоних штанях оксамитних

Повис за плечима.

– Голубе сизий, – обняв мене Ничипір Мартинович, – пойми, шаблюка, як гадюка!

Ничипір Мартинович не плакав, а бугаєм ревів:

Світе тихий, краю милий,

За що, мамо, гинеш?

– Боже мій праведний, а дійсно, за що, мамо, гинеш?

Насилу довів додому його. Біля хвіртки він обняв мене й цілуючи проказав:

Свою Україну любіть,

За неї господа моліть...

Так у сльозах і пішов до хати...

***

Другим разом я зустрів Ничипора Мартиновича в трамваї.

– Здоров, голубе сизий! – привітався він до мене. – Газетку читаєш? А я, по правді, не люблю наших газеток читати. По-галиційському більш пишуть – непонятно!.. Немає рідної мови й не кажи, голубе, – немає! Не так пишуть, як батько Тарас писав – не так, і не говори – не так. Та й людей щирих українців тепер немає: перевертні та євреї самі.

Ничипір Мартинович нахилився до мого вуха й зашепотів:

– Скажу я тобі по правді, не торкаючись національного питання, – не люблю я жидів, як хочеш, не люблю.

Коли злазили з трамваю, хтось ненароком штовхнув Ничипора Мартиновича у спину, він обернувся й гукнув обурено, товстим, щирим, українським голосом:

– Какая это сволочь меня в лопатки садыкнула!?

***

І вже більше не довелося побачити мені Ничипора Мартиновича, громадянина Голопупенка – умер він, але вмер не простою, а козацькою смертю. Розповідала Оксана Орхимівна – дружина його, як на масляній у гостях розійшовся бідолаха, згадав козацтво й захотів по-козацькому пити, налив у цеберку горілки й почав ополоником сьорбати. Не витримало щире українське нутро – загорілося, і помер на другий день "щирий українець" – Ничипір Мартинович Голопупенко.

І ще розповідала, що перед смертю заповідав він укрити його труну китайкою. Три дні стояли Остапко й Тарасик у черзі біля церобкоопу, та так і не достоялися, бо дух од покійника нехороший пішов, довелося ховати без китайки.

__________

Любов за рефлексологією

– Так ви, Дмитре Михайловичу, кохання зовсім не визнаєте?

– Не в такій площині треба це розглядати, Ніно Василівно, – відповів Дмитро Михайлович (або Митька, як його на робфаку всі звали), йдучи з сельбуду, де Митя прочитав доклад на тему: "Полова проблема в оточенні мирного будівництва".

– Я на любов дивлюся, Ніно Василівно, по-науковому. Правду кажучи, що таке любов? Тропізм і більш нічого, – поважно промовив Митя, витягуючи з коробки з-під "Жовтневих" цигарку "Змичка" й, пихнувши, продовжував:

– В нас на любов, Ніно Василівно, звикли дивитися, як на щось святе, духовне; ми, марксисти, це відкидаємо!

Ніна Василівна наче ненароком торкнула Митіну руку, а Митя також ніби ненароком узяв її під руку.

– І всякий отакий погляд є ідеалізм, Ніно Василівно, ми відкидаємо всякі зідханнячки, цілуваннячки, бо взявши під кут зору сучасної ідеології – це є спадщина старого побуту.

– Та ну? І поцілунки відкидаєте? – розчаровано протягла Ніна Василівна.

Митя глянув на повні червоні губи Ніни Василівни й вже не так твердо промовив:

– Відкидаємо. Ми, марксисти, в основу кохання фізико-хемічний процес кладемо. Я особисто, Ніно Василівно, за рефлексологією любов визнаю.

Й Митя почув, як рука Ніни Василівни вдячно і ніжно стиснула його руку, від цього "тиснення" в Митьки піджилки затремтіли і наче соловей у грудях тьохнув.

Вечір був місячний, теплий, у садку соловей заливається – довелося на колодках сісти.

Ніна Василівна, граючи очима, прохала:

– Розкажіть, Дмитре Михайловичу, як це рефлексологія любов трактує, а то тут хіба від життя не відстанеш! Розкажіть.

Митя одсунувся трохи й тремтячим голосом промовив:

– Дуже просто, дорога Ніно Василівно, ну от ми сидимо, я дивлюся на вас, і мої аналізатори, тобто очі, сприймають вашу... красу, далі це роздратовання ірадіґрує на моїх мізкових півкулях, концентрується, передається до моторних дуг, і ці моторні дуги наказують моїм ефекторам, тобто рукам, любая Ніна Василівно, зробити... зробити...

– Що зробити? – притулилася до Миті Ніна Василівна.

– Ефект! – випалив Митя й міцно пригорнув до своїх грудей Ніну Василівну.

– А далі, як далі? – палко шепотіла Ніна Василівна.

... Любі читачі, я не знаю, що сказав "далі" Митя Ніні Василівні, бо місяць за хмару зайшов і стало темно.

Скажу лише, коли знову визирнув місяць, Митя, обнімаючи Ніну Василівну, палко цілуючи, шепотів:

– Ніночко!..

– Дмитрику! – в тон відповідала йому Ніна Василівна.

__________

Король отрут

Сухий, як церобкопівська тараня, голова центрального товариства "Геть алькоголь" узяв телефонну трубку.

– Слухаю? Хто? "Червоний гастроном"? Що! У вас і досі вживають алькоголь? Чого ж ви мовчали до цього часу? Ви ж робкор? Що? Кажете, самі тиждень тому тільки кинули пити? Добре! Зараз же скликайте збори – ми негайно вишлемо доповідача.

Схвильований голова товариства "Геть алкоголь" одійшов од телефону й швидко вийшов з кабінету.

Через півгодини Вася Пляшечка, колись злісний алькоголік і буян, – зараз один із завзятіших членів товариства й найкращий уславлений доповідач на тему: "Киньмо пити горілку", їхав до "Червоного гастронома".

Ніхто так не міг збудувати своєї промови, як Вася, ніхто не міг так заплямувати обурливими фактами дикунський звичай, як Пляшечка.

В минулому алькоголік, він знав, як на кого і чим вплинути.

Сьогодні йому доручили, воістино, надзвичайну справу – зробити доповідь на "Червоному гастрономові" це не легеньке діло.

***

– Чекаємо, чекаємо. Дуже вдячні, дуже. Прошу сюди, – зустрів Васю ініціятор зборів, – давно про вас чув, але мушу попередити, пробачте таку нахабність, ви мусите прикласти всі свої зусилля, бо в нас, як це не гірко, майже всі п'ють – умови у нас такі: коло цього діла ходимо.

Вася у відповідь лише чемно посміхнувся. Він мав рацію посміхатися; в його практиці ще не було жодного провалу.

Пляшечка підійшов до свого місця й окинув зором слухачів.

На Васю підозріло дивилася стоголова, червононоса авдиторія.

– Тихше, товариші, слово має товариш Пляшечка, – оголосив початок голова.

Вася підійшов до катедри, ще раз окинув зором залю, кахикнув і після павзи почав:

– Товариші, тема моєї доповіді надзвичайно проста, а разом з тим важка й відповідальна. Алкоголь – це король усіх отрут, але я буду говорити просто й зрозуміло. Всі знаєте, звичай у нас такий: зустрічаються, припустимо, два товариші і враз перед ними з'являється пляшка горілки, малосольні огірки, керченський оселедчик або капустка.

По цих словах десь у глибині авдиторії дружно й заздрісно зідхнуло разом декілька голосів:

– Ем-да-а!

А ще далі товстий з хрипом голос просто й компетентно додав:

– З огірочками лучче, не зразу в голову вдаряє.

– Це особиста справа, в кого який смак, – не розгубився Вася, – отже, з'являється пляшка й додаток до неї, й з цього починається – спочатку по чарочці, а далі більше, за чарочкою – стопочка, за стопочкою – стаканчик.

– Що там і говорити; пустиш одну – друга проситься, – погодився в залі другий, ще товщий голос.

– В цьому вся наша й трагедія, – загремів Вася, – після гіркого хочеться солодкого – й з'являється: наливка, вишнівка або рябинівка, на зміну огірочків, керченських оселедчиків і капустки приходить вінігрет, порося з хріном і грибки мариновані.

– Ухм! Поросятко з хріном... – з якимсь болем і заздрісною жадобою пролунало в залі, – грибочки мариновані. Уух!

– Алькоголь туманить розум, приносить надзвичайну веселість – море по коліна здається. Хочеться співати. Починають пісню, розлогу й сумну – "Гук, мати, гук", або "Зозулю".

– При кумпанії "Зозулю" краще – жалости якось то більше, – озвався знову товстий з хрипом голос.

Вася вже не чув його.

– Грошей тоді не шкодують, хоч дома й жінка й діти чекають, може й голодні, батька. За наливочками йдуть портвейничок і мадерочка...

– Не могу. Ех-х-х! – зідхнув безнадійно хтось уже в перших лавах, потім підвівся і пішов із залі. Середні лави й собі заворушилися, зашепотіли й згодом поодинці слухачі почали покидати залю.

– Розум не контролює людину, необачний жест, чи слово – і сварка спалахнула.