– Фу-ти! Будь воно неладне! Ог не втерплю! – збентежено вигукнув Микешка й пішов од гурту хлопців, що ганяли невтомно на вигоні м'яча.
Одійшовши далеченько, зупинився, напружено подався вперед й гукнув щосили:
– Ну, та куди ж ти б'єш, та хіба так б'ють?! Лівою бий, та бий лівою, дурню, лівою, йолопе!
Футболіст, почувши таку пораду, спокійно посварився на Микешку:
– Я тобі дам – розумний який!
Микешка хитнув знесилено головою й промовив до мене:
– От натура у мене гаряча, – побачу футбол, сам не свій роблюсь, усе забуваю, таке, хоч не дивися на нього.
– А чого ж ти – кажу – не граєш?
– Ех, браток, не приймають мене через отаку натуру мою, – не можу я грати.
– Так ти навчись, – порадив я.
Микешка посміхнувся:
– Я грати вмію, та не можу. Оце побачу футбол і хочеться мені грати одному за всіх – одним словом, ґолкіпера й бека й центра, здається за всю команду сам би грав.
А коли побачу, що хтось м'яча не туди гонить – ну, сил моїх немає, не встою на одному місці, товариша найкращого образити й матюкнути можу. За це мене й з команди викинули.
Ми йшли вигоном, і Микешка розказав мені сумну цю історію.
– Поїхали ми в Гаврилівку грати з осередком тамошнім. Почали грати, народу назіходилось на вигін – протовпитись ніде.
Почали грати. Граємо… Я ґолкіпером стою на воротях, очей з м'яча не спускаю. Стою годину, дві, аж тоскно стало, – стояв, стояв та й не втерпів. Побачив, як оточили Васька – нашого центра, от-от м'яч з-під ніг вирвуть. Як закричу я:
– Вася, не піддавайся! лівою, Вася, пасуй, та пасуй же! – а далі не втерпів та бігом до нього. Не встиг я добігти, як м'яч біля моїх воріт опинився.
Я бігом назад, біжу й гукаю: – Та куди ж ти б'єш! Підожди, чорт, – я ж ґолкіпер! – Поки добіг – вони гол загнали.
Почали гру знову. Довго грали, розпалилися наші хлопці, насідають. От-от гол їм заб'ють. – А в мене аж серце тьохкає, встояти на місці не можу – ногами розмахую. А наші хлопці вже до їхніх воріт м'яча пригнали.
– Братці, кричу, нажміть ще трішечки, ану ще, та бийте! Прямо бийте! – не встояв, зірвався та до них бігом: – Ану, ще раз, ану, братці, ану, товаришочки!
Біжу, коли дивлюся – летить м'яч прямо до мене, я назад до воріт, та куди там – якась чортяка підскочила збоку та як садонула ногою футбола, так у воротях і опинився.
Люди на вигоні зо сміху лягають. Засоромлені поверталися ми додому. Хлопці насуплені, мовчазні. Запитаю я що, – мовчать. Скажу слово, – мовчать. Довго мовчали, а як уже до села дійшли, Павло, голова команди нашої, не вмовчав, підійшов до мене, за петельки взяв:
– Ти чого – каже – біля воріт не стояв?
А Мишко ззаду за комір та й собі:
– А мене дурним обізвав.
І почали штовхати, доштовхалися, що аж лице опухло, – на ранок глянув у дзеркало, а воно – як футбол надутий.
– Отака то історія, – хитнув головою Микешка, – от натура гаряча яка!
– Да, дійсно гаряча! – погодився я.
В цей час на вигоні серед хлопців знявся галас.
Ми озирнулися. Біля воріт ішла боротьба за м'яч. Микешка подався вперед, сплеснув руками, а далі зірвався з місця й подався до гурту, палко гукаючи:
– Та бий прямо, лівою бий, та бий, дурню! Та бий, а то вирвуть! Вась дорогий, бий лівою, та бий же, йолопе!