(я людина культурна, не можу писати куди він мене послав).
А потім гукнув у слід:
– Якщо вступите у члени видавництва та дасте 300 карбованців на видання – надрукуємо".
***
"Щось голова мені болить сьогодні. Цю ніч усі редактори снилися – переробити пропонували.
А правда, може я дійсно села сучасного не знаю? Може дійсно треба переробити?"
***
"Сиджу, повість переробляю. Чорт із нею, з тією коровою – хай – не здихає! Тепер у повісті ветлікар ставить їй клізму й вона відразу видужає.
Жінка Мотря, яку б'є чоловік, тепер не мовчить, вона переповнена гнівом і образою, йде жалітися на нього в сільраду. Діти на селі у жнива, чисті й умиті, гуляють у яслах під доглядом свідомих виховательок. Піонери не лаються й регулярно відвідують колектив, а комсомольця Грицька за піяцтво викликають на бюро, і він дає слово більше не пити. От тільки не знаю, куди мені притулити батрака Гаврила, це новий персонаж повісти, правда, він сюди потрібний, як п'яте колесо до возу, але ж що я можу зробити?!
Ех, тяжко, братці, повісті писати!"
__________
Сповідь
Часто заздрять поетам, кажуть:
– О, ви – поет, у вас багата фантазія. Ви творите!
Та й ви, дорогий мій, невідомий читачу, мабуть так думаєте й заздрите.
Ех, не треба, не варто, раджу вам по-щирості, бо я сам поет і через це найнещасніша істота в нашій країні.
Ви посміхаєтесь і думаєте:
– Та-а-а! Знаємо ми вас, усякі поети бувають, може ви такий поет, що вас і друкувати ніхто не хоче...
Ні, дорогий читачу, вірші мої друкують з охотою, як поета мене часто згадує критика, мене вважають за талановитого хлопця, на мене покладають надії, мене на літературних вечірках зустрічають бурею оплесків, зі мною шукають знайомства десятки робфаківок, педтехникумок, іновок[2], але я нещасна істота.
Ви, читачу, здивовано посміхаєтесь:
– Якого ж біса, мовляв, тобі треба?!..
Не поспішайте з висновками, я розкажу вам свою трагедію, ви зрозумієте мене більше, ви зрозумієте трагедію сотен отаких, як я.
Слухайте.
В мене є дівчина, з чорними, як ніч, очима, з волоссям кучерявим, як хвилі в негоду, вона струнка, як радіо-щогла. І ця дівчина, чорноока, прекрасна, пішла од мене назавжди, дівчина, яку я божевільно люблю.
– А-а-а, он де собака заритий, – догадуєтесь, читачу, – мало чого, що ви її любите, та вона вас, мабуть, не любить.
Ні, не вгадали, і дівчина мене любить.
Ви ще дужче дивуєтесь, не розумієте. Слухайте далі і зрозумієте...
Рік тому я зустрів Чорнушечку, так звуть мою дівчину укохану, ми полюбили один одного, і любов наша була прекрасна, як весна, і оригінальна, як творчість неокласиків.
Любов вела нас тими шляхами, що обов'язково проходять через загс.
Одного весняного ранку дівчина прийшла до мене й сказала:
– Я, мій любий Юрчику, цілий день вільна, а на дворі весна. Ідем, мій хлопчику, за місто – весну зустрічати. Ідьмо.
Я розгубився. Я похолов Я зблід. Чого?
А по тій дуже простій причині, що мій бюджет дорівнював лише 15 копійкам, а як відомо, маючи таку суму, далеко заїхати не можна, а тим більш назустріч весні.
В грошових же справах я соромливий і безпорадний, як дівчина в першу весільну ніч.
Для мене гроші – прокляття. Вони в мене, що вода в жмені, ну, ніяк нести не можу, розхлюпаю, лише краплі лишаються.
Правда, мені були заборговані кілька видавництв, але ви знаєте, що значить одержати гонорар у якомусь-то видавництві?
В моїй голові експресами пролітали думки, і я, механично посміхаючись, не доладу відповідав:
– Поїдемо... а як же, поїдемо... звичайно, я й сам бажаю того, я тільки на хвилину забіжу до видавництва... обов'язково треба... справи негайні.
Я вирішив дістати, будь-що-будь, гонорар у видавництві "Червоний Пролетар", за вірш, видрукований тиждень тому.
Ми вийшли з кімнати, я не знаю як ми дійшли, бо я йшов як загіпнотизований професором Платоновим[3].
Гонорару того дня, звичайно, не давали, я це зарані знав, але рятунку в мене іншого не було.
– Постій, моя любо, я зараз, ось тільки слово скажу, – сказав Чорнущці і твердою ходою пішов до завового кабінету.
Ішов на рішучий бій. Товстий зав, як жлукто, сидів за столом.
Я знав, що цього іхтіозавра важко буде чимсь дошкулити, важко буде добратися до його людського почуття – забронованого бюрократизмом.
Треба було сенсації, незвичайних слів, чорт зна – ще чого!
Я всі надії поклав на свою буйну фантазію, на силу свого драматизму.
Я твердо підійшов до нього (ах, читачу, що коштує мені оця твердість!) і промовив:
– В мене до вас є справа.
– Коли справа ваша стосується виплати гонорару, то балачки зайві, грошей немає, – попередив мене ввічливо зав.
– Та вислухайте спочатку, – обурився я і, зібравши всі свої приховані здібності драматичного актора, тримтячим голосом, повним муки, промовив: – Будьте ж ви людиною. На чорта мені ваші гонорари, коли б не така справа. Ви розумієте (голос мій затремтів, як у заправського актора), мені зараз потрібні гроші, моя жінка лежить хвора, жінка, яку я люблю більше за все, жінка, без якої я не можу жити, якій я зобов'язаний своїм життям, своєю творчістю, за яку я готовий своє життя віддати, за яку...
Довго й запально казав я й почував, що на моїй голові аж волосся заворушилося, і я не знаю, чи сила мого драматизму, чи тирада, що кінець-кінцем осточортіла завові, примусила його промовити:
– Скільки там вам треба, скажіть, хай випишуть.
Я вітром вилетів із кабінету й кинувся до каси.
Радісний, повний щастя, вибіг у коридор до Чорнушки... її не було. Я кинувся шукати – немає.
– Ось вам лист од тієї дівчини, що з вами прийшла, просила передати, – підійшов до мене кур'єр.
Я розгорнув папірець... о, жах, о, прокляття...
"Не турбуйся і не шукай мене, я все чула, я ненавиджу тебе, ненавиджу падлюку, що дурив мене і свою жінку; ти взяв у мене всю молодість, я любила тебе, вірила тобі, й ти міг отак мене дурити?!!
Чорнушка".
Я стояв нерухомо, як монумент, бо добре знав вдачу моєї любої Чорнушки: шукати її – була зайва справа.
Ну, де я її можу знайти, як я можу їй все розказати?!
Я йшов вулицею, натикаючись і штовхаючи людей, ішов і думав:
"Моя люба Чорнушко! А щоб було, якби ти зі мною ходила по всіх видавництвах гонорар одержувати! Ти напевне позбавила б себе життя. прокляла б ту хвилину, коли мене зустріла, бо ти почула б, що в мене, крім жінки, є ще двоє діток маленьких, і що мій синок зламав собі ручку. а дочка хвора на запалення мозку, ти б ще почула, що до мене теща приїхала, що я платю двом дівчатам аліменти, що я сам хворий на всі хвороби, які тільки знає медичний світ, що я збираюсь їхати ледве не з Амундсеном на північний бігун[4], що я..."
Ах, читачу, мало чого не вигадаєш! В нас – у поетів – така буйна фантазія, особливо тоді, коли гонорар потрібний до смерти.
Оце і все.
Ну що, зрозуміли ви тепер мою трагедію, мій любий і невідомий читачу?
_________
Страшна повість
За тонкою фанерною стіною хтось тихо бубонить і заважає головбухові Маркелові Маркеловичові думати. З другого боку хтось дверима стукає.
"Ну що це таке, ну що це таке? – запитує себе Маркел Маркелович, – там грюкає, там стукає, там гонорар прийдуть одержувати, кричать, гукають..."
Маркел Маркелович обурено мислить далі:
"А так, поспитати, за що їм гонорар платять? Черкне слово, два, і давай йому, набреше, набреше – плати йому! Прийде – гордо дивиться – ордер подає".
За тонкою перегородкою розмова дужчає, Маркел Маркелович хоче постукати і сказати спокійно й поважно:
– Товариші, я прохав би вас потихше, ви в установі, а не де-небудь!
Але враз Маркел Маркелович... кам'яніє на своєму місці, блідне й злякано прислухається.
Маркел Маркелович зроду героєм не був, хоробрости він зроду не має, рушницю в руки Маркел Маркелович боїться взяти – тому він зробився блідий, як крейда, коли почув жахливу розмову за стіною.
Хтось благав когось тихо:
– Товаришу, якщо можна – не треба крови, ми й так заплямовані цими жахливими подіями, ви ж зрозумійте: Полончука вбили й закривавленого викинули в провалля. Омельченка – підстрілено, і ви ще хочете зарізати...
(Маркел Маркелович не дочув слова – йому здалося, що промовлено було його прізвище).
За стіною хтось твердо відповідає:
– А ви зрозумійте, що без цього не можна, не я цього бажаю, ви не думайте, що це від мене залежить, – зовсім ні, життя вимагає цього! Ну, припустімо, хай він залишається живим, добре, але ж тоді руйнується ввесь план. можна було скорше Полончука залишити в живих, аніж... (прізвище було так тихо сказано, що Маркел Маркелович знову не дочув).
– Банда… Злодії... Невже мене... За що? Що я кому зробив? Ну іноді не видаси гонорару... але це ж не від мене залежить?!
Думки, як блохи, почали стрибати в голові Маркела Маркеловича.
Він навіть уявив себе мертвим, скривавленим, лице бліде, скорботне. Ховають його з музикою, а на могилі голова місцкому каже:
– Спи, дорогий товаришу, мир праху, в обличчі твоєму ми загубили невтомного бухгальтера...
Маркел Маркелович сидить як прибитий, хоче гукнути – сили не вистачає, вибігти – спіймати можуть.
За стіною вже сперечаються:
– Ні, я не згоден! Над нами й так тяжать оці вбивства, оці криваві події, оцей жах – не можна так, ну зробіть з ним, що хочете – але на чорта оця різанина, задушіть його в крайньому разі, але не ріжте (у Маркела Маркеловича кров холоне), а кінець-кінцем це й не оригінально. Читаєш – там з одріза забито, там зарізано...
– Бачите, не зарізати не можна, – вперто відповідає другий голос, – задушити в Андрія не вистачить сили, бо він фізично кволий, а той здоровий, що той бугай, та й загалом, це ламатиме ввесь мій план, та й страшного тут нічого немає, ну що тут такого, що заріже, життя таке наше й дивного тут нічого немає, – каже спокійно голос
Маркел Маркелович уже нічого не почуває, нічого не розуміє, йому однак – хай ріжуть, хай забивають, хай гине його безневинне життя.
Він підводиться з місця і як сліпий, спотикаючись, іде до дверей Біля дверей зупиняється на мить, потім відчиняє двері тієї кімнати, звідкіля чути цю жахливу розмову.
... У кімнаті сидить двоє осіб. Маркел Маркелович дивиться на них з хвилину, роззявивши рота, а потім...