Біла криниця

Повість

Ічнянським лісам — друзям мого дитинства — присвячую...

ЧАСТИНА ПЕРША

ОДИНОКИЙ ПОСТРІЛ

Стара лосиха була дуже чутлива. Оком, вухом чи ніздрями, але неодмінно ще здалеку вгадувала небезпеку і вчасно уникала її або встигала приготуватись до бою.

Цього ж разу сталося щось неймовірне. Почула торохтіння підводи зовсім поряд. Схопилася на ноги, відчувши, як суха колюча гілка глоду дернула її по стегну, застигла. Знерухоміло, скам'яніло в ній усе: витягнута і злегка зігнута вліво довга шия, вкрита буруватою гладенькою шерстю, високі дужі ноги, нашорошені гострі вуха, великі сизі очі, сповнені тривоги. І за ту коротку мить встигла побачити: до бідки, в яку впряжено мишастого меринка, не так уже й близько, котиться візок верхнім краєм яру по вузенькому путівцю, сидить у ньому її давній знайомий — колгоспний об'їждчик Гемор у своїй незмінній сірій кепці з довгим козирком.

Так, так, туди таки далеченько. Просто в росяній польовій тиші світанку, коли не пробудилися ще навіть і пташки, перецокування двох коліс на залізному ходу, нічим не приглушене, легко скочується крутим схилом байраку вниз, створюючи враження надто близької відстані.

Лосиха зітхнула. Очі взялися смутком. Як не хотілося бачитися цієї хвилини ні з ким!

Та вже запізно. Чоловік, безперечно, помітив її. Авжеж! Он у нього, либонь, і брова підскочила від подиву, розширились очі. Більше того, мимовільно смикнулася рука, потягнувши віжки, від чого кінь теж підняв голову, насторожив вуха. А Гемор тепер не спускає з неї пильного погляду.

Лосиха шумно потягла ніздрями повітря. Запалі боки округлилися, збухли. Товста жила на череві дрібно затремтіла. Тонкі високі ноги з міцними ратицями самі собою напружилися. Вона випростала голову, прищурила вуха і стрибнула з такою легкістю, ніби не було позаду безсонної, сповненої тривог і болів ночі, наче тіло її легке, мов пір'їнка.

Але дивно. Метнулася не вниз стрімким узбіччям байраку, а навпаки — подалася вгору, мало не назустріч охоронцеві.

Коли досягла верхнього краю зворища і відчула під ногами твердий ґрунт накоченої дороги, зупинилася. То було й для самого Гемора, і для його конячини такою несподіванкою, що бідка нараз теж стала. Тепер три пари очей — дві звідси, од возочка, зчудованих і вражених, людини і коня, і одна пара з протилежного боку — очі старої лосихи — зустрілися поглядами. "Чи вона здуріла, вижила з розуму, або сказилася й замишляє кинутися в бій, що виробляє таке?" — жило в перших. "Так, так, це дуже добре, що я вас здивувала і ви нікуди більше не будете дивитися, а тільки на мене",— промовляли очі тварини.

Хтозна, скільки б те тривало, коли б лосиха не помітила, як Гемор раптом став на коліна, а ліву руку ковзьким котячим рухом послав униз до кришки ящика, що правив за сидіння.

Дуже добре знала лосиха, що значить той рух! Вона набагато частіше бачила Гемора, ніж він її, бо мала пильніше й далекоглядніше око, вміла краще за людину таїтися десь у кущах і, непомічена, все зауважувала навкруг. Не раз спостерігала, як Гемор діставав з-під сидіння тулку з підкороченими стволами і стріляв у зайця чи у виводок куріпок. Тож і зараз, вловивши той підступний рух руки, лосиха все зрозуміла. Не спускаючи ока з візочка, повернулася і кулею кинулась геть путівцем.

Яка гарна була вона в цю мить! Ніби зовсім не торкалася землі, а пливла, немов птаха, в повітрі над нею, така легенька й така ніжна та граціозна. Легкий пилок здіймався позаду золотавою хмаринкою, що ніби гналася за нею і не могла наздогнати. Голубі ранкові роси тремтіли зраділо кругобіч на кущах сивого полину та нехворощі, ловлячи своїми маленькими прозорими зіницями красу її пругкого тіла, дивовижну плавність рухів.

Але бігла так лише якусь секунду. Потім нараз стишила крок, мовби щось зламалося їй у нозі і, накульгуючи, потрюхикала далі, натужно, ліниво чи й силувано. Здавалося, її тепер змогла б наздогнати й людина.

І справді, за якусь хвильку помітила погоню за собою. Позаду чулося гупотіння кінських ніг, гримкотіння коліс, схропування меринка. Коли зиркнула назад, побачила: Гемор стоїть навколішки в бідці і стьобає коня батогом. Кінь прищулив вуха, з усіх сил викидає ноги, аж збруя на ньому скрипить.

"От і чудово,— подумала радісно,— мені тільки цього й треба. Ви повинні не спускати з мене очей, слідкувати лише за мною..."

Відстань між втікачкою та переслідувачами швидко коротшала. Це викликало такий азарт, таке захоплення худобини і її гінця, що вони обоє вп'ялися поглядами у цю сіру чотириногу дивачку, передбачаючи швидку вічнавічну зустріч із нею.

Так тривало доти, поки простір між ними не скоротився до якихось двох з половиною сотень людських кроків.

Стара лосиха за довге своє життя навчилася розуміти: то грань, переступити яку небезпечно. І хоч, як і раніше, тягла праву задню ногу та немічно, наче з останніх зусиль, трюхикала боками, все ж віддаль між нею й бідкою лишалася незмінною.

Тепер майже не озиралася. Багаторічне життя, виповнене щосекундним очікуванням небезпеки, безперервні втечі від переслідувачів навчили її кожною клітинкою тіла відчувати ворога. Достеменно знала — дистанція між нею й бідкою лишиться однаковою, хоч би бігла п'ять, десять чи сто кілометрів, годину, дві або й цілий день.

Але навіщо все ж таки вчора ввечері прийшла вона саме сюди? Хіба немає в цьому степу, порізаному байраками, вибалками та урвищами, засадженому лісосмугами, спокійніших місць? Ох, чи вгадаєш, де тебе наздожене лихо, чи передбачиш, що скоїться з тобою за хвилину? Після того як у сутінках місячної весняної ночі попила в канавці водиці, почалося те невідворотне, радісно-болюче... Ледве встигла дістатись до якоїсь схованки. А там... Інші, молодші, відбули все те давно. Її ж хвилина прийшла з запізненням, саме тут.

Та, врешті, нічого. Чи ж уперше дурити їй переслідувачів, плутати сліди, зникати птахою серед чагарів? І цього разу буде так! Тільки дай ось подалі відвести. А потім... Потім вона знову повернеться назад, до свого щастя, яке подарувала їй минула місячна ніч...

То були, мабуть, надто солодкі думки, бо зовсім незчулася, як пробігла кілометрів зо два. Уже й яр звернув праворуч, уже з одного й другого боків путівця простяглися зелені жита у буйних росах, на яких смарагдовим блиском заграв перший промінь сонця, що тільки-но визирнуло краєчком із-за виднокругу. Чула позаду втомлене форкання змореного меринка, гуркіт коліс бідки, посвист Геморового батога. Але засліплена щастям своїх міркувань, не встигла зауважити тільки одного — дорога тут різко повертає ліворуч і біжить далі в степ попід лісосмугою. Зрозуміла свій жорстокий промах лише тоді, як побачила, що мишастий кінь, толочачи копитами й колесами жито, мчить їй навперейми і відстань між ними скоротилася більш як удвічі.

Хотіла шугнути в чагарі лісосмуги, щоб за деревами з швидкістю птахи зникнути з поля зору. Але в ту ж мить гримнув постріл. Щось нездоланно-жорстоке вдарило її в бік, під лопатку, в самісіньке серце.

Ще стало сили зробити кілька кроків до кущів. Але, торкнувшись грудьми галузки жимолості, заточилась, опустилась на коліна передніх ніг. Похиталася з боку на бік, як те робила кожного вечора, влягаючись на ночівлю, і, приминаючи сизе бадилля полину та гостролисті стебла деревію, повалилася на бік.

"А все-таки добре, що я зуміла відманити його аж сюди",— подумала стара лосиха і одним оком глянула в небо, налите такою бездонною синню, якої ще ніколи не бачила в житті. І, ощасливлена тою думкою і тою чистою синявою неба, неквапом заплющила очі.

БЕРЕЗИ

Юрко Сагайдак прокинувся від того, що хтось торгав його за плече.

Через силу розплющив очі. Біля ліжка, спираючись на палицю, стояв батько.

— Час уже вставати, сину! Хлопці чекають... Просив же розбудити...

— Не хочу... Скажи, що я не поїду...

І повернувся на другий бік, знову припав до подушки.

— Ні, ні, так не можна, сину. Рот не мазниця, а язик не квач. Пообіцяв — зроби...

Батько потяг із плеча ковдру.

— Колись твоя бабуся, Юрку, казала: хто пізно встає, тому хліба не стає. А тьотя Пріся он схопилася, тільки у вікнах засіріло, побігла на ферму. Роман теж встиг попорати хазяйство і з Онисимом жде вас.

— А чого ж ти Жорика не збудив?

— Це вже твоя справа... Він не мій, а твій товариш. Тільки хутчій повертайся... Мурашник, як і бджіл, треба перевозити вночі, коли комахи ще сплять.

— Жорко! Жорко! — крикнув Юрко.— Вставай!

Той підхопився зразу.

Були вони з Юрком однакові на зріст, обидва міцненькі, в обох зачіски з чубами на лоба, тільки й того, що в Юрка русявий над голубими з усміхом очима, а в Жорика Вчорашнього чорний, нижче нього два темних гудзики очей.

Хлопці давно товаришують, уже сім років, починаючи від першого класу, сидять за однією партою. Один без одного дихнути не можуть.

І зараз, тільки зустрілися поглядами, усміхнулись, стисли кулаки, по-боксерськи пішли один на одного.

— Ну, ну, півники,— озвався батько.— Ніколи! Вас вже чекають.

Хлопці мерщій випили по склянці молока — і гайда з хати. Жорка схопив на ходу свій фотоапарат, повісив через плече.

Надворі все ще дихало ранковою прохолодою. На глечиках, розвішаних по кілках ліси, що відгороджує палісадник, на темно-голубій "Волзі" з буквою "Р" на вітровому склі лежала роса.

Нікого на подвір'ї не було, і Юрко двічі свиснув.

— Давайте сюди, сплюхи,— почувся голос із вулиці.

Юрко перший вибіг із хвіртки, побачив на лавці під парканом свого двоюрідного брата Романа та його друга десятикласника Онисима. Біля них стояв візок, у ящику якого лежав примотаний мотузком стовп, лист фанери, кілька заступів та жердин. Але найбільше Юрка здивував одяг хлопців: обидва у довгих штанях, з позав'язуваними шпагатом внизу холошами, в сорочках з довгими рукавами, в рукавичках і кашкетах — Роман у сіренькому прим'ятому, Онисим у форменому працівника лісового господарства.

— Що за бал-маскарад? — здивувався Сагайдак.

Веснянкуватий світлочубий Роман цвіркнув крізь зуби:

— Почекай, комашня тобі покаже маскарад... Скажи, Онись...

На Юркові були тільки сандалі, шорти та світла теніска, яку Сагайдак до того ж зав'язав полами у вузол.

— Пхе...— махнув рукою.— Ми не з лякливого десятка. Поїхали.