В лісовій глушині

У сосновому лісі, за два кілометри від села, обіч дороги одиноко притулилося лісникове подвір'я. Розкіш тут улітку. На старій гіллястій тополі — лелечине гніздо.

І бузько, стоячи в ньому на одній нозі, розливає навколо веселий клекіт. У палісаднику між розлогих кущів смородини та малини — вулики. Над ними від ранку до вечора заклопотано гудуть бджоли. Біля хліва, подалі від шляху, на двох соснових стовпах — зелена голуб'яча будка, вічно обліплена сизими, білобрунатними, попелястими птахами. Далі за подвір'ям у глибінь лісу тягнеться старий сад. Часом він мовчазний і сторожкий, ніби наслухає щось далеке і тільки йому чутне, часом сам зашепоче якусь давно забуту легенду. А ліс то дихне на лісникову хату вільгістю вибалків та струмків, то огорне подвір'я пахощами трав, перемлілого торішнього листу і розтопленої на сонці соснової живиці.

Але зимою, коли завіють вітри, застогнуть дерева, загудуть заметілі — безлюдь навкруг. Лелечине гніздо зодягає білу шапку незайманого снігу. Пустіє без вуликів, занесених в омшаник, палісадник перед вікнами. Забиваються в дальній закут своєї оселі голуби.

Правда, лісникові і в цю пору ніколи. Високий, рудовусий, у жовтому кожушку і заячій шапці-вушанці, він кожного ранку вішає на плече двостволку, стає на лижі і зникає в своєму зеленому господарстві, його посивілій дружині, що двадцять п'ять літ. живе отут, за різними хазяйськими ділами теж ніколи нудьгувати. Тільки смуглявому чотирнадцятилітньому лісниковому сину Яшкові в таку пору дома скучно. І хай як принадно виглядає ліс, якими казковими здаються вічнозелені ялини у білих горностаєвих шубах, усе ж хлопцеві часто недостає галасливого товариства однолітків.

І сьогодні Яшко теж вирішив податися до друзів у село. Може, підуть у клуб дивитися кіно або в колгосп на телевізор.

Та тільки вийшов на ганок, побачив проти двору на шляху три легкові автомашини. Біля них — незнайомі люди. Двоє підперезані патронташами. І Яшко зразу догадався — мисливці.

— А йди-но сюди, козаче,— гукнули йому.

Хлопець підбіг. Розпитували, чи великий тут ліс, чи є молоді посадки і, головне, чи водиться яка звірина.

— Ого, — хитнув головою Яшко, — ще й скільки! На тому тижні тато принесли двд зайці і одну лисицю.

Вони зацікавились.

— А хто твій батько?

— Лісник.

— Де ж він зараз?

— Дома. Допіру з роботи прийшов. Заходьте, тато все вам розкажуть.

Повів до хати.

У просторій кімнаті з великою селянською піччю і плитою біля неї пахло свіжими яблуками.

Батько охоче розповідав про звірині багатства лісової царини. Мисливці вирішили зупинитися тут, попросилися в лісника на ночівлю.

Яшко радів. У село вже не пішов. Коли біля воріт розчистили сніг і автомашини заїхали на подвір'я, допомагав приїжджим заносити в хату все мисливське спорядження. Потім уніс матері води, сухеньких дровець, березової кори на розпалку.

Уже вечоріло. Червоногаряче сонце, приминаючи верховіття ялин, падало в зелену безодню соснового лісу. По снігу від дерев повзли сині тіні.

В хаті засвітили лампу. Мама розтопила плиту, і на стіні, супроти дверець, весело затанцювали жовті грайливі зайчики. По всій оселі лоскітно запахло березовим димком. Гості сиділи на лавах, стільцях і просто на дровах біля плити, пахкотіли цигарками, розповідали різні мисливські бувальщини. Лісників син з темним чубчиком, що спадав на чоло, в синій смугастій сорочині, сторожкий і цікавий до всього, тільки водив навколо оченятами та прислухався.

З гостей найбільше говорив високий чоловік у шкіряній куртці з багатьма застібками-блискавками, у чоботях з халявами аж за коліна. Яшко не спускав з нього очей. У того мисливця велике біле чоло, залисини в ріденькому чорному волоссі. Він так багато розповідав і, розмахуючи руками, сам весело сміявся.

— Ну, як же тебе звати? — звернувся раптом до хлопця.

— Яшко,— відповів той стиха.

— А мене дядя Коля... От ми з тобою вже й познайомилися, Яшко.

Потім дядя Коля розпитував, у якому класі вчиться Яшко, чи ходить у кіно, які книжки читає. Посмілішавши трохи, хлопець теж поцікавився, що робить дядя Коля там, у місті.

— А я роблю оті кінофільми, що ти в клубі дивишся. Кінооператор я. Може, бачив "Таємницю синіх скель"?

— О, аякже, — зрадів Яшко, — звичайно, бачив. Дуже цікаве кіно.

Дядя Коля вдоволено усміхнувся.

— Ось я його й знімав...

У лісникового сина очі загорілися.

— Он як...

Дядя Коля поплескав Яшка по плечу, відійшов до столу і, зіпершись на ріжок, почав слухати приземкуватого мисливця, що саме розповідав про якусь пригоду на полюванні. А хлопець усе дивився на дядю Колю. Коли коренастий закінчив свою розповідь, дядя Коля сказав:

— Часто сміються з нашого брата, мовляв, мисливці сильні брехуни, можуть вигадати казна-що. А ось я вам розкажу один просто неймовірний випадок.

— Який?

— Я стріляв зайця в повітрі, ну... коли він летів...

У хаті дружно зареготали.

— Цьому позаздрив би навіть барон Мюнхгаузен,— крикнув молодий мисливець у пенсне, перекриваючи шум.

— Ну ось,— озирався дядя Коля, знизуючи плечима та розводячи руками,— навіть самі мисливці не вірять своєму братові.

— Ха-ха-ха... Ну й придумав...

— Добре, що не сам був, бо й справді сказали б — брехун. Були ми з Остапом Вишнею. Вишня йде отак праворуч...

— Я звиняюсь,— мовив нерішуче лісник,— ви знали Остапа Вишню?

— Го,— махнув правицею дядя Коля,— ми були з ним, можна сказати, закадичні... Ні він без мене, ні я без нього ні кроку...

Коли Яшко почув про те, йому аж дух перехопило, гарячою хвилею вдарило в обличчя. Він просто-таки не міг повірити, що сидить поряд з людиною, котра так добре знала Остапа Вишню.

— Кажуть, він бив без промаху? — поцікавився батько.— І рушниця в нього якась особлива була?

Яшко помітив, що дядя Коля поблажливо посміхнувся.

— Всяк бувало. — Він провів долонею по чолу. — Так ідемо ми, значить, з Остапом Вишнею шляхом. А дорога висока серед болота насипана, старими вербами обсаджена. Попереду село. Раптом бачимо: із садків де не візьмись заєць. Там хлопці на лижах каталися. Здійнявся галас. Заєць повернув трохи ліворуч і жме прямісінько на нас: "Ну, що ж,—каже Вишня,— давай, хлопці, хоч приляжемо". Збігли ми вниз, попадали. Заєць справді нічого не бачить, жме дорогою. Метрів за тридцять помітив нас. Куди діватися? По праву руку — обрив, по ліву — теж. А тут дуже похила верба стоїть. Буря, мабуть, колись вивернула її із насипу. Вербу вже спиляли, тільки окоренок метрів на п'ять завдовжки стирчить убік, наче гарматне жердо. Заєць — по тому окоренку. А потім як плигоне вниз! Ну, тут я його в повітрі і ба-бах!..

— Ха-ха-ха...— покотилося по хаті.

Тільки Яшків батько чомусь не сміявся. Він сидів край столу, підперши кулаком лівої руки підборіддя, дивився на оповідача і думав, здається, щось своє. А коли регіт стих трохи і мисливці відкашлювалися після сміху, неголосно мовив:

— Жаль, що мені з Остапом Вишнею зустрітися не пощастило. Дуже треба було б йому дещо розповісти.

— Невже ви йому вірите? — зауважив приземкуватий мисливець.— Та це ж барон Мюнхгаузен... Він полював із Вишнею? Ха-ха...

Коли вже багато різних дивовижних мисливських пригод переслухали, батько сказав матері:

— Ну, що ж, люди з дороги, може б, ти дала нам трохи підвечеряти?

Дядя Коля при тих словах підняв обидві руки:

— Ні, ні, не турбуйтеся, будь ласка, прошу вас... У нас є і поїсти, і випити... Он бачите? — показав на цілу купу рюкзаків під стіною і на лаві.— Так що вистачить...

Але потім підійшов до матері, стиха попросив:

— Якщо можна, нам би чавунець картоплі зварити. Ми заплатимо.

— Та ви що,— образився батько,— "заплатимо"... Таке вигадали.

Скоро чавун уже стояв на плиті і весело пахкотів парою. Мати з Яшком полізли в погріб, набрали в два полив'яні полумиски квашення: помідорів, капусти, огірків, яблук. Батько з гостями відсунули од стіни на середину хати стіл, щоб можна було біля нього сідати з усіх чотирьох боків, і мисливці, шарудячи папером^ почали заставляти його пляшками, пакуночками, баночками.

І тут Яшко помітив, що в дяді Колі і речі якісь незвичайні. Великий термос із чаєм. Товстий складаний ножик з ложечкою, ножичками, викруткою, швайкою,, пилочкою. Яшко не втримався, підійшов ближче.

— Що, сподобався?— усміхнувся дядя Коля.— На,, подивись.

Поки Яшко розглядав усі пристрої цього незвичайного ножика, дядя Коля вийняв з нагрудної кишені маленький пістолетик.

— А отаку штучку ти бачив?

При тому дядя Коля натиснув щось у пістолетику> він цокнув, і в маленькому стволі загорівся вогник.

— Чого тільки в місті не придумають...— зітхнув. Яшко.— А от у нас, у селі, навіть батарейок для ліхтариків немає. Там у вас справжнє життя... А тут... Лісова глушінь... Нічого цікавого... Ані крихточки...

І Яшко скрушно махнув рукою.

Потім дядя Коля показав ще й кинджал з блискучою ручкою.

— Ну чого ти плутаєшся, Яшко, в людей під ногами,— гримнула на нього мати.— Ходи лишень сюди.

— Нічого, нічого, він нікому не заважає,— заступився дядя Коля, але все ж Яшко слухняно відійшов; до матері.

Уже всі сиділи за столом, коли дядя Коля гукнув?

— А Яшко?

У хлопця радісно забилося серце.

— Іди, брат, сідай отут біля мене,— сказав хлопцеві.— Я ось і чарку тобі наллю.

— Ні, ні, йому ще рано...— стурбовано обізвалася мати від плити.

За столом зашуміли:

— Та трошечки можна...

— Він же мисливець, мабуть? Яшко, ти хочеш на полювання? Чи батько не дає своєї рушниці?

Яшко, ніяковіючи, що всі так пильно дивляться на нього, сказав:

— У нас ще одна є, одностволка, в коморі. Але тато рідко дозволяють її брати.

Батько розгладив руді вуса.

— Це діло, сину, від тебе не втече...— І вже до гостей: — Тут, бачите, ще мій батько лісникував. Ото в коморі в нас його одностволка. Потім я старого заступив. Ось уже двадцять п'ять літ. Знаю в лісі не те що кожну стежину, але кожну гіллячку на кожному дереві. А зносяться мої ноги — мабуть, Яшкові доведеться топтати лісові стежки. Так що встигнеш, сину...

Той вечір для хлопця зовсім неждано-негадано перетворився на справжнє свято.

Дядя Коля говорив за всіх. І виходило з тих розповідей, що немає на світі людини хоробрішої, розумнішої, добрішої за дядю Колю. Яшкові починало здаватися навіть, що це він, дядя Коля, і є та справжня людина, про яку розповідала їм учителька і котру так хотілося хлопцеві побачити в житті.

Вечеряти закінчили.