А ід Бурма працює сталеваром у мартенівському цеху. Власне, він не дід, бо не має ні дітей, ні онуків. Та й віком не дуже старий, всього щось років за п'ятдесят. Тож коли б не пухнаті чорні вуса, він виглядав би середніх років молодцюватим мужчиною із карими очима, засмаглим обличчям і тугим рум'янцем на щоках. Але вуса... Либонь, через них товариші по цеху і називають його дідом Бурмою.
Невеликий будиночок Бурми — біля моря. Точніше кажучи, море далі, а сюди, до міста, підступає тільки бухта. По той бік її на півострові вишугав у небо гінкі димарі велетенський металургійний завод — гордість республіки і всього Союзу.
Найкраще дивитися на нього з горішньої частини міста. Із довгими корпусами цехів, річищами асфальтових доріг, що потекли по всьому розлогому заводському подвір'ю, важкими червонястими домнами на голубому тлі моря, стрімкими димарями, він красивий удень. Але ще прекрасніший вночі,— залитий повінню вогнів, віддзеркалених у темній воді бухти, схожий на якийсь надпотужний пароплав, що неквапно і величаво пливе на хвилях моря кудись у безвість ночі.
Металурги, що живуть неподалеку від заводу, на гористій околиці міста над берегом, ловлять у бухті рибу. Захоплюється рибальством і дід Бурма. Він часто до початку роботи зустрічає тут схід сонця, інколи і після зміни, особливо в літні довгі дні, встигає з годинку-дві посидіти над вудками.
В здобичливий сезон, коли йде бичок чи вобла, на березі рибалок — мов зерен на долоні. І в усіх така гаряча робота, що навіть ніколи припалити цигарку. Свистять у повітрі вудилища, звивається волосінь, б'ється на гачках, зблискує сріблом луски риба.
У рибалок завжди багато ворогів: і холодні верхові вітри, і паводі, і просто зіваки, що постійно надокучають своїми безглуздими запитаннями, на зразок: "Ну що — клює?" Але найстрашніші, найнебезпечніші серед усіх ворогів — це, безперечно, школярі. Коли вони йдуть у школу, і після обіду, як повертаються додому, бухта нараз перетворюється на своєрідний полігон, господарями якого стають ці галасливі, невгамовні, ненаситні у своїх витівках малі бешкетники. Вони влаштовують у бухті змагання по "вибиванню бабок".
У них є свої чемпіони, свої ветерани і свої невдахи. І тих азартних змагань ніщо не може зупинити: ні слізні прохання, ні гнівні лайки, ні відчайдушні погрози. Тільки спровадили одну компанію, як з'являється інша. Викурили з берега цю, насувається невідворотною хмарою третя. Риба, налякана шумом, відходить від берега, залягає в глибинах, і кльов наглухо припиняється.
I головне, що цьому нещастю ніяк не можна зарадити. Школа знаходиться поруч із бухтою, і на березі перехрещується безліч хлопчачих стежок.
Інколи доводиться воювати з пустунами і Бурмі. Але серед усіх рибалок він, може, найбільш терплячий, поблажливо благодушний. Та сьогодні теж не втримався. Полаявшись із кількома компаніями і побачивши, що до бухти, мов сарана, сунуть і сунуть все нові хлопчачі гурти, врешті вихопив з води вудки, нервово змотав їх і пішов додому.
А школярі навіть і тут, на вулиці, продовжували свої ігрища. Набравши у кишені морської гальки, вони на асфальті теж "вибивали бабки", кидали камінці вздовж дороги. Інший умілець і справді примушував камінчик ковзатися по асфальті, ніби по воді.
— От же шибеники, — думав Бурма, наближаючись до гурту, що зупинився якраз супроти його двору.— Накрутить би їм вуха добряче.
Хлопчаки, захопившись своїм змаганням, навіть не помічали його. Четверо із них трохи відійшли, п'ятий, у сірій учнівській формі, залишився посеред вулиці. Він поклав біля себе портфельчик і, трохи перехилившись на правий бік, розмахнувся, пустив камінчик низько над землею. Той ударився об твердий асфальтовий покрив, підскочив у повітря, знову опустився на дорогу, ще раз злетів угору. Спостерігачі мовчали, слідкуючи за льотом камінця. А цей, у сірій формі, що стояв посеред вулиці, так і завмер зігнутий: рахував, скільки "бабок" у нього вийшло.
— Раз... Два... Три...
Але "чотири" хлопчак не промовив. Галька, ударившись об щось, полетіла не прямо, а різко повернула вбік. Бурма почув брязкіт розбитого скла і зрозумів, що камінець потрапив у вікно його будиночка.
Школярі злодійкувато заозиралися, помітили Бурму, кинулися тікати. А цей, що був посеред вулиці, трохи забарився. Йому ще треба було вхопити портфелик. Він стрибнув до нього, нагнувся.
Бурма, і до того вже сердитий та лихий на школярів, не міг залишатися байдужим. Лише якихось п'ятьшість метрів відділяли його від зірвиголови, що вибив шибку. І він, розмахуючи вудилищем, погнався за розбишакою.
— Підожди, підожди, голубчику...— промовив задихано, хапаючи його за руку.— Ходімо лишень сюди...
Хлопець почав було пручатися, упиратись, та марно. Сталевар без особливої напруги повів його за собою.
Коли зайшли на невелике, але чепурне подвір'ячко, з квітниками перед вікнами будиночка, сталевар защіпнув за собою хвіртку.
— Ну, так що ж будемо тепер робити? — запитав, гнівно ворушачи вусами.
Школяр мовчав. Насуплено озирався навколо, чмихав носом.
— Ось полюбуйся,— показав Бурма на вікно.— Найбільша шибка — і в друзки. Та за це тобі...
Сталевар якось мішкувато тупцював на місці, розмахував зв'язаними вудилищами, ставив їх під будинок і знову брав у руки.
— Та за це тебе в міліцію. Розумієш ти? Розбестилися— далі нікуди. Задумали в бабки грати серед вулиці. А коли б це не вікно, а око? Значить, і ока вже нема? Так же виходить. Не розумію, куди тільки дивляться ваші вчителі. Чортзна-що.
Так тривало кілька хвилин. Але, що далі робити з цим пустуном, Бурма все ж таки не знав. Коли б малий заплакав, сталевар вважав би свою місію виконаною Ще трохи пожуривши бешкетника, сказавши кілька батьківських напутніх слів, відчинив би перед ним хвіртку. Але школяр мовчав. І старий, уже кілька разів повторивши одні й ті ж докори, не знаючи, що говорити далі, теж замовк.
Врешті хлопчак, чмихаючи носом, сказав:
— Коли ви вже так хочете, я вставлю вам нову шибку.
Бурма зрозумів це як звичайну хлопчачу хитрість. Бач який, тільки б вискочити за хвіртку, а там шукай вітра в полі.
— Ні, голубчику,— помахав на хлопця пальцем,— цей номер не пройде. Не на того натрапив. Не обдуриш.
— Я не збираюся вас обдурювати. Я...
— Знаю, знаю,— крикнув Бурма,— уже досить вас вивчив у бухті. Проженеш з одного місця, йдуть в інше і знову кидають у воду каміння.
Але хлопець, дивлячись уперто спідлоба, повторював, що він вставить розбите скло, якщо йому дозволять зараз піти. Бурма не вірив і навіть ображався, що це мишеня намагається його обдурити. Тоді хлопча з якоюсь урочистістю тихо сказало:
— Я даю вам чесне піонерське слово.
При тих словах школяр вперше за увесь час підняв голову і прямо глянув на Бурму. Сталевар мимохіть пильніше придивився до нього. Невисокий, але коренастий, як пеньочок. Округле обличчя із темними, мов дві тернини, очима. Густі бровенята напружено зібрані на переніссі. Куртка розстебнута, і на білій сорочці яріє червоний галстук, що зсунувся набік. Все це якось пом'якшило його роздратування, і він уже з більшою прихильністю перепитав:
— Так що ти сказав?
— Я даю вам чесне піонерське слово, що вставлю шибку,— повторив хлопець.
Ще якусь хвилю Бурма вагався.
— Ну що ж,— сказав врешті подобрілим голосом,— коли так — побачимо, яке в тебе чесне слово. Іди!
І він розчинив перед ним хвіртку.
* *
*
Винуватцем усього, що трапилося, був учень п'ятого класу Антон Коваленко. Відтоді, як у місті демонстрували закордонний фільм, в якому головний герой Антуан виробляв неймовірно героїчні діла і з усіх катавасій виходив сухим, Антону Коваленку подобалося, коли товариші і його називали Антуаном.
Антуан! Те імення звучало для хлопця небуденнопривабливо і в той же час загадково, як луна від далекого грому серед високих гір, мов грізний відгомін у дрімучому, неходженому лісі,— Анту-у-а-ан... А треба сказати, що йому дуже подобалося все незвичайне в житті.
Але вчителі при одній тільки згадці про Антона Коваленка напружено морщили лоби. Ах, цей Коваленко. До чого ж зіпсований хлопець!
Протё зараз Антон ішов вулицею принишклий і смутний.
В ранковому чистому небі ясно світило сонце. Цвіла акація, і її медяний запах густо просотав повітря. Круг дерев весело гули бджоли, збираючи щедрі дари природи. Співали пташки, раді погожому дню. Та Антон нічого того не помічав. В голові роїлися, плуталися, одна одну обганяючи, тривожні думки. Як позбутися нової халепи, вивернутися ще й з цієї біди? Йому
не звикати до тривог, неспокою, котрі, мов із цебра, сиплються на голову. Але ще ніколи, здається, не було так важко. Він нікому не давав у таких випадках чесного слова. А тут... чесне піонерське слово! Ні, хай як би там не було, але свого слова він не осквернить ніколи!
Тільки як? Як уставити шибку, де взяти скло, замазку, цвяхи?
Ішов Антон вулицею, напружено думав над усім тим, але відповіді не знаходив. Немає в нього ні того, ні другого, ні третього. Ні скла, ні замазки, ні цвяхів.
Раптом згадав, що на базарі, біля зеленої ятки на розі двох вулиць, стоїть старий скляр з чорною пов'язкою на лівому оці. В його високому ящику з драбчастими стінками завжди зеленіють листки скла, трудяться шматки червоної та білої замазки. Він, тільки він зможе виручити з біди Антона! Але гроші! Де взяти їх?
Спочатку вирішив було не йти до школи. Та потім подумав, що саме там, у товаришів, він позичить грошей. Багатьом із його друзів батьки дають невеликі суми для шкільного буфету.
Антон спізнився на уроки. Та це траплялося часто, і в класі ніхто не здивувався, здається, навіть мало помітили його нове запізнення.
На перерві хлопцю пощастило зібрати кілька копійок. Але їх було надто мало, щоб купити шибку, замазку, кілька цвяхів. Мов на гріх, того дня багатьом його друзям дали дома не гроші на сніданки, а вже готові бутерброди.
Все ж Антон за будь-яку ціну мусить дотримати слова, виконати обіцянку. І він це зробить! Зробить будь-що!
Антон вирішив бігти на базар до скляра, щоб про все поговорити з ним.
Ні, це не так просто вислизнути на великій перерві з класу, потім зі шкільного будинку, вислизнути з книжками, портфелем і притому так, щоб ніхто не помітив, не затримав.