Ось і знову прийшла весна. Зацвіли сади, у бербзі біля ставу защебетав соловейко. Ніби зеленим килимом покрився майдан, що супроти Ганнусиного подвір'я. А Ганнуся, бач, ще й досі не була в полі, хоч так любить його.
Добре було торік. Як тільки задумали з Марійкою та Уляикою, так і гайнули. А тепер — ба, тепер — школа...
Але в неділю все ж не втерпіли — помандрували до греблі, що на околиці села. Там на лугу таке роздолля! Незабудки голубими очима радісно зорять у чисте небо, далі чистотіл розплющив ніжні пелюстки, мати-й-мачуха повиставляла маленькі кошики злотоцвіту, а на канаві гордовита кульбаба ловить сонячний промінь.
Розбіглися очі в дівчаток. Одна поперед одної кидаються до польових квітів, рвуть та у віночок кожна собі заплітає. Тільки коли одягли на голови ті віночки, мов корони, взялися за руки і, пританцьовуючи, побігли шляхом по споришу далі в поле.
Обабіч шляху зелене жито. Котяться хвилі по
'* З
ньому, усе хлюп та хлюп. Десь перепел підпадьомкає, у синьому небі, мов срібним дзвіночком, видзвонює жайворонок, коники прискають з-під ніг, а дівчатка біжать, біжать — веселі, радісні, щасливі.
Тільки на горбку зупинились вражені.
— Що то?
Ген понад шляхом, у житі, стояв червоний цегляний будинок з білим дахом. Минулого року його там не було, а тепер...
Над дахом дві щогли високі. А далі знову жи— *) — зелене, хвилясте, безмежне.
— І що ж то може бути? Можливо...
Вгадували. Тільки все ж то тільки здогадки. А так хотілося знать все достеменно!
Ганнуся сказала:
— А знаєте що, ходімте туди і побачимо...
Подруги в один голос:
— Ходімте...
Пішли. А очей не спускали з червоного будинку в житі.
Ховрах перед ними вибіг насеред дороги, став на задні лапки, як стовпчик, свиснув і побіг назад, меткий, невловимий; З-під куща пурхнула сіра пташка з чічкою на голові. Потім приснула зелена ящірка і заховалась у вузеньку нірку. А жито тільки: ш... ш... ш... та хвилі все котить на шлях.
Улянка, найменша, все оглядалась назад. На шляху — ні душі. Неділя ж.
— А може, вернутись назад? Страшно чомусь...
Подруги на неї:
— Та що ти, дурненька... Іди поміж нас, а ми не боїмось ні крихти.
І знову йшли. Аж ось і будиночок..
Стоять в ряд кілька тракторів. Далі — бочка велика, крейдою побілена. Поруч — ще якісь машини. Від шляху доріжка до ганку побігла, цеглою обкладена. Біля ганку, під вікном, столик і дві лавки. На краю одної—хлопець в брилі ножиком паличку струже. Коло ніг — білий пес з чорним вухом.
Раптом білий пес підняв голову та як загав— ка, як кинеться на них. Улянка закричала й тікати. Але хлопець схопився з місця:
- Анатолій Дрофань — Роман Курочка
- Анатолій Дрофань — Пісня лісів
- Анатолій Дрофань — Загадка старої дзвіниці
- Ще 18 творів →
— Не смій, Шарик! Назад!
Потім підійшов неквапливо і спитав:
— А ви це чого аж сюди забрели?
Ганнуся за всіх:
— Прийшли подивитися, що це...
— Не бачили?
— Ні...
— Нічого цікавого, тракторний табір та й усе...
Дівчата пізнали — та це ж Кирило з шостого "А"!— і вже сміливіше:
— А хто тут живе?
— Та хто ж — трактористи. А зараз я тут та дід у житі спить. Удвох стережемо.
— А нам можна зайти подивитись?— несміливо спитала Марійка.
Кирило задумався:
— Правда, стороннім ходити тут не можна. Але я вас знаю, то добре, заходьте...
Кирило, засмаглий, в білій сорочці, водив їх, як справжній хазяїн. Оце, мовляв, трактор "де— те", оце "хатезе", оце "натік". Оце ось цистерна з пальним, оце культиватори. Тут на вітрині газета свіженька. Це щогли, щоб говорити з PTC. А це...
І тут голос у нього осікся.
— Це клумби. Воно, правда, трохи того...— м'явся Кирило, бо клумби були усі в бур'яні.
Дівчатка не втерпіли і розсміялись:
— А тут квітів і не видно, сама лобода...
Посідали дівчатка на лавці, води напилися. Кирило, паличку знову мережить почав. А Ганнуся й говорить:
— Знаєш що, Кирило? Давай ми зараз клумби ваші прополемо, га?
Хлопець поглянув з-під бриля на дівчаток.
— А чому ж, коли охоту маєте — політь.
• За годину чи дві на клумбах не лишилося ні бур'янини. Але й квіти на них немічні, тоненькі, мов хворі. "Треба б матіол, гвоздики насіять. Можна б усе так гарно, красиво зробити",— міркували дівчатка, виносячи зілля на шлях.
І раптом на шляху загурчав і зупинився великий чорний мотоцикл з коляскою.
— Кирило! А що це за хазяйки у нас тут пораються?
Кирило побіг до мотоцикла, кинув на ходу дівчаткам:
— Та ви не бійтесь, це.дядько Максим, бригадир трактористів.
Підійшли потім удвох до клумб. Дядько Максим дивиться на дівчаток, посміхається:
— Здрастуйте, помічниці...
Вони засоромлено:
— Драстуйте...
— Оце молодці! Як же вас звать?
— Мене Ганнуся...
— Мене Марійка...
— А я Улянка... •
За півгодини вже були ніби давні знайомі. Додому їхали з дядьком Максимом на мотоциклі. Пругкий вітер лоскотав щоки, надував за спиною
сорочечки. Злякано пурхали пташки із споришу. По житу зелені хвилі котились одна за одною. А їхня коляска, як човен, легко линула зеленою рікою шляху. І в ній троє дівчаток — розчервоні— лі, у віночках, мов квіти польові.
Коли вставали на майдані, в селі, Ганнуся запитала:
— А можна нам, дядю Максиме, до вас приходити? Ми квіток вам нових насадимо, доглядатимемо їх.
— А чому ж, дівчатка, звичайно, приходьте,— весело відповів дядько Максим.
Після того подружки приходили в польовий тракторний табір щонайменше двічі на тиждень. Принесли розсади, посадили, під вікнами будинку насіяли матіол, чорнобривців, а біля ганку — кручених паничів.
Тепер дівчатка знали не тільки дядю Максима та Кирилка, але і дядю Юру, радиста, і дідуся Прохора, який возить бочки до тракторів, і всіх, всіх. Дядя Юра кожного вечора засвічує зелену лампочку на своєму апараті, прикладає до вуха трубку і кличе якусь "Зорю".
— Алло! "Зоря"!.. "Зоря"!.. Викликаю "Зорю"!.. Ти чуєш мене, "Зоря"? Я — "Тринадцять"!..
І тоді чути, як в апараті щось потріскує і далекий жіночий голос озивається:
— Я — "Зоря"! Чую тебе, "Тринадцять"!.. Здрастуй, Юро! Як діла?
Дядя Юра починає читати якісь цифри, а вони, дівчатка, стоять позад нього, принишклі і зацікавлені.
Скоро в польовому тракторному таборі зацвіли квіти. Між зелені листу визирнули білі та червоні левині ротики, повиставляли труби кручені паничі, захизувалися жовтогарячі чорнобривці. А ввечері, коли велике червоне сонце починає ховатися в житах, під вікнами будинку розплющують заспані оченята матіоли, оживає табачок. Далеко навколо ллються їх ніжні пахощі.
Дядько Максим казав:
— Ну, дівчатка, спасибі вам... Красиво тепер стало у нас.
Він саджав їх до себе в мотоцикл і віз у поле, де працюють трактори.
А ще через деякий час дівчатка побачили в польовому таборі якогось незнайомого чоловіка в білій сорочці і в капелюсі. Сидів він на стільчику, перед ним стояли триноги з натягнутим на рамку полотном. А трохи збоку на мотоциклі — дядько Максим.
Кирило моргнув оком, шепнув:
— Художник...
Потім пояснив:
— Ото він намалює дядю Максима, дядю Юру, всіх трактористів і повезе в Москву. І там увесь світ бачитиме їх... Зрозуміло?..
Довгенько жив у польовому таборі той художник та все малював і малював. А Ганнуся з подружками тим часом доглядали квіти: поливали їх, пололи бур'яни. А потім десь у затінку плели собі віночки з польових квітів.
Клумби з кожним тижнем розросталися, ставали все пишнішими та красивішими, все нові й нові барви з'являлися на них.
Одної неділі художник збирався додому в Москву. Проводжати його прийшли майже всі трактористи. Прибігли і дівчатка в святковому вбранні, веселі, прудкі, щасливі.
Художник показував усі свої картини. На одній з них — дядько Максим на своєму мотоциклі, на другій — дядя Юра біля апарата, ніби кличе в трубку:
— Алло! "Зоря"! Викликаю "Зорю"!
Потім трактористи на машинах. Навіть Кирило з дідусем, і біля ніг чорновухий Шарик.
Потому художник показував найбільшу картину. На ній був намальований увесь польовий тракторний табір: червоний будинок з білим дахом, над ним дві щогли, поряд машини, трактористи. За ними жито зелене, хвилясте, як море. А попереду — квіти, свіжі та ніжні, в блискітках роси. І серед них — три маленькі трудівниці із засмаглими обличчями, з віночками на голівках,— теж мов три квітки польові.