На широких лугах лівого берега Дніпра, де ріка повертає на схід, є невелике, але досить глибоке, заросле очеретом і різаком Лебедине озеро. Зовні воно майже нічим не відрізняється від багатьох інших озер, що тягнуться вздовж течії. Але на сотні кілометрів навколо немає іншого місця, де було б так багато дичини — качок, кроншнепів, куликів. У густих зарослях латаття і рогози все це птаство має вдосталь поживи, а в густому очереті — надійну схованку.
Не менш багате Лебедине озеро і на рибу. Вона привільно грає на широкому чистоводді, бурлить воду в невеликих опарах між очеретом. Часто можна бачити, як раптом здригнеться очеретина, захитається попелясто-бура, зігнута до води метличка її,— так і знай: то граються окуні.
Та найбільш славиться озеро тим, що на ньому часто сідають білі лебеді.
Особливо багато їх восени, коли дерева вкриваються густим багрянцем, і птахи з болем кидають насиджені місця і бентежними табунами мандрують на південь. Тоді голуба вода озера стає білою від пуху лебедів, а вечорами й вночі далеко навколо чути їхні сповнені туги прощальні пісні.
Скільки навколо Лебединого озера найніжніших барв, скільки краси, якої ніколи не побачиш там, на півдні, куди мандрують лебеді! І коли вони, сидячи на озері, дивляться навколо, до болю стискаються серця у білих птиць і в прощальному погляді їх стільки туги...
Але ніхто не вміє так образно розповісти про красу Лебединого озера, як старий професор зоології Іван Іванович. Коли вчений говорить про нього, його зморшкувате бліде обличчя з клинцюватою борідкою мовби стає молодшим, в очах спалахують теплі вогники, а під сивими підстриженими вусами бродить мрійна усмішка.
— Нічого цікавішого за Лебедине озеро я на Дніпрі не бачив. Це справжнє чудо природи.
Останні слова він промовляє майже пошепки, заплющує очі, злегка похитуючи головою.
Є у старого професора одна співбесідниця, яка б слухала розповіді про Лебедине озеро цілими днями. Це сусідка Івана Івановича по квартирі семикласниця Гаша — висока худорлява дівчина з смуглявим довгастим обличчям, двома чорними косами і великими задумливими очима.
— Розкажіть ще, Іване Івановичу, розкажіть, будь ласка, — просить вона благально, коли вчений замовкає.
І знову в професорському кабінеті, заставленому книгами, чучелами птиць, акваріумами, ллється розповідь про ночівлі біля пригаслого вогнища, про засідки в місячну ніч.
Іноді до професора заходять двоє сусідів — студенти-будівельники Кость і Вова. Вони, правда, не з таким захопленням слухають його розповіді про Лебедине озеро, навіть з недовір'ям ставляться до надзвичайних принад заводі, де так багато птиці і таке чудове полювання. Та Іван Іванович вибачає їм. Вони, мабуть, не звикли відчувати природу, розуміти, любити її. Саме тому професор і вирішив повезти їх на Лебедине озеро, хай молоді люди самі переконаються в правдивості його слів.
У професора був свій моторний човен, правда, вже досить старенький, але ще цілком придатний, щоб за два дні зробити сто п'ятдесят кілометрів. Виїзд був призначений на найближчу суботу з тим, щоб на Лебединому озері провести ніч і цілий вихідний день.
Коли Гаша, повернувшись із школи, дізналася, що Іван Іванович і студенти збираються їхати без неї, вона ледь не розплакалась від образи. Але потім заспокоїлась і пішла до професора.
Іван Іванович лаштувався в дорогу. Серед кабінету на стільці стояв розкритий рюкзак, і професор, стиха мугикаючи якусь пісню, напихав його загорнутими в газети пакуночками. у
— А мене ви, —Іване Івановичу, значить, не берете?— запитала Гаша пригніченим голосом і раптом залилася слізьми.
Професор підвів голову, подивився на дівчину поверх чотирикутних окулярів, розгублено розвів руками.
— Гашенько,— тихо промовив він,— я б радий узяти, але там доведеться спати на болоті, десь у копиці, а з твоїм здоров'ям це...
Він підійшов до дівчинки, поклав руки на її вузькі гострі плечі, взяв за тоненькі лікті.
"Ні, їй не можна, вона ще майже дитина",— подумав професор, але промовив бадьоро:
— Нічого, Гашенько, ми з тобою ще поїдемо, обов'язково поїдемо на Лебедине озеро. Ти ось підростеш, станеш студенткою, тоді можна буде сміливо ночувати просто неба, лазити на світанку в холодну воду, а поки що, Гашенько...
Професор розвів руками, винувато посміхнувся.
Гаша плакала. Здригалися її плечі, тремтіли за спиною дві чорні коси. Ніякі умовляння не могли її втішити. І жаль зробилося старому професорові школярки. Звичайно, коли б і він був на її місці, йому б теж хотілося побувати на Лебединому озері. І Іван Іванович, заспокійливо погладжуючи дівчинку по плечу, пообіцяв узяти її з собою.
Професор зайшов до Гаші, коли та, витираючи сльози, умовляла матір відпустити її.
— Іване Івановичу, ну навіщо це ви збунтували дівчисько? — накинулась на професора мати.— Адже там все може трапитись. Перекинеться човен, та мало чого... Адже Гаша — дитя. Ні, ні, як собі хочете, а я на це не погоджусь. Я цілу ніч не спатиму.
Іван Іванович стояв біля порога, замислено пощипував сиву борідку, дивився кудись у підлогу. Слухаючи Гашину матір, він і сам, певно, у цю хвилину вагався. І справді, застудиться Гаша, захворіє, тоді не обберешся лиха. Він уже ладен був відмовитися від свого наміру, як раптом Гаша, випроставшись, голосно сказала:
— Зою Космодем'янську мати виряджала в партизани, знаючи, що її чекає попереду, і не ойкала так, як ви... А тут... боляче... образливо... навіть...
Вона рвучко відвернулась, зметнувши своїми косами, і відійшла до вікна.
Якусь хвилину всі троє мовчали. Тільки напружено цокав годинник і чути було, як десь в наличнику дверей чи в кухонному столику, що стояв поблизу, точив дерево шашіль.
— Ну що ж,— промовила пригнічено-покірним голосом Гашина мати,— можете їхати.
Почувши це, Гаша, ніби вихор, зірвалася з місця, кинулась матері на шию. Потім вискочила з кімнати, побігла на третій поверх, до Костя.
— Ох, це Лебедине озеро...— сказала мати засму-4 чено, коли Гаша зникла за дверима.
О четвертій годині дня професор, студенти і Гаша вже були на Дніпрі біля пристані. У Костя і Вови — рюкзаки та рушниці за плечима, в Івана Івановича — вудки. Гаша несла два коротеньких весла. Вирішили, що Кость і Вова попливуть моторкою, а Іван Іванович з Гашею — катером, який відходить через годину. А зустрінуться вони біля Лебединого озера.
*
У надвечір'я катер причалив до берега маленької пристані.
Зійшло кілька колгоспниць з великими корзинами і порожніми білими бідонами, а за ними, обережно ступаючи по хисткому трапу, що вгинався від кожного кроку, пішла Гаша. Поглянувши вниз на воду, вона побачила своє відображення, що плескалося, ламалося на хвилях. Не дійшовши до кінця трапа, вона, злегка присівши, хотіла зіскочити на берег. Але бовтнула, збиваючи бризки, прямо у воду.
Професор незадоволено щось крикнув їй, але Гаша вже бігла берегом, набираючи в босоніжки пісок, грузнучи в ньому по самі кісточки. Вона, ніби кізка, збігла на пагорок, порослий рідкими кущиками полину та нехворощі, озирнулася назад, пустотливо вигукнула:
— Іван Іванович!..
З лугу, що починався тут же, зразу за миршавим верболозом, дихнуло на них вільгістю, п'янкими пахощами простору, побережжя. Гаша йшла, вдихаючи це пахуче повітря на повні груди. І їй зробилося так легко і радісно! Здавалося, йшла і йшла б цим безмежним простором.
З криком проносились кулики і швидко падали в пересохлі болітця. З-під ніг випорхували плиски і, відлетівши, чіплялися за стебла полину або стрілчастий листок лепехи, трясли хвостами, пігікали, проводжали їх недовірливими поглядами. Було тепло і, пройшовши з півкілометра високою некошеною отавою, Гаша відчула, як все тіло її наливалося жаром.
Над лугом спустилися сутінки. Але роси на траві не було, і Іван Іванович з Гашею продовжували йти — професор хотів ще сьогодні бути на Лебединому озері, щоб завтра на зорі уже почати полювання.
Синя мла огорнула все навколо. Десь неумовкно тріщав деркач, праворуч, там, де залишився Дніпро, одиноко квилила чайка, і Гаші здавалося, що то вона кличе, розшукує неслухняне дитя. А навколо в траві тисячами голосів сюрчали, заливалися цвіркуни.
Гаша йшла за професором сторожка, цікава, радіючи, що їй все ж пощастило вирватися з дому.
Біля одної невеликої копиці професор зупинився, тихо сказав:
— Ось тут ми й заночуємо, а там...— він показав на невисокі кущі, що темніли в сутінках, і тихим, таємничим голосом додав: — Там Лебедине озеро.
— Як тут прекрасно,— сказала Гаша і, поставивши вудки до копиці, лягла на оберемок сіна, що лежав поруч.
Професор, скинувши з плечей рюкзак, почав готуватися до ночівлі. Він висмикнув з копиці сіно, роблячи щось схоже на дві ніші: одну — для Гаші, другу — для себе.
— А ось плащ-палатку ми й забули,— заклопотано сказав він.
Та Гашу так п'янило це настояне на пахощах сіна повітря, так зачарувало темно-голубе, засіяне зірками небо, що не хотілося нічого ні думати, ні робити, а ось так лежати й лежати.
Навіть коли Іван Іванович, розіклавши на газеті вечерю, запросив дівчину їсти, вона взяла лише одне яблуко.
Після вечері Гаша вкладала їжу в рюкзак. І в цю мить почула неподалік в осоці шелест.
— Що це? — запитала насторожено.
Професор підвів голову, наставивши вухо в той бік, звідки чулося шамотіння.
— Щось ходить,— сказав спокійно.
— А село тут далеко?
— Кілометрів зо три...— відповів професор і потягнувся до рушниці.— Можливо, кінь чи людина, але цілком імовірно, що й вовк заблудився.
Гаша, уявивши, як далеко вони від людей і які одинокі на цьому пустинному березі, захвилювалася. А шелест усе наближався.
Гаша почула, як у грудях часто застукало серце. Коли в сутінках нарешті з'явилась якась тінь, професор голосно запитав:
— Хто там?
Тінь зупинилась, затихло шелестіння трави, і потім з темряви почувся жіночий голос:
— Це я, Степанида... А це ви, Петровичу?
— Ні, це не Петрович,— відповів професор і заспокійливо кашлянув.
— А хто ж це? — знову запитала з темряви постать.
Зашурхала трава, і за кілька кроків від себе Гаша побачила жінку.
Нахилившись до них, незнайома перепитала:
— А хто ж це тут?
— Це мисливці,— сказав Іван Іванович, відставляючи до копиці рушницю.
— Мисливці? — чомусь, як здалося Гаші, здивовано повторила жінка і,.все придивляючись, раптом сказала: — Навіть дівчина, от як...