Ганна Іванівна була тоді не просто уважна і делікатна, але й ніжна і закохана,— і через це у ту жахливу пору він носив у собі пекучу жовч од несправедливості й поразки і добре літепло подяки й відданості.
Поступово вся та ядуча курява, що її пристрасно й талановито збив Шальварський, почала осідати. Нечаєнка запросили на найприроднішу для нього і давно омріяну посаду головного койструктора заводу, а ще за кілька років він став членом-кореспондентом Академії наук України. В той самий час крізь поріділу пилюку все виразніше проглядалася гола-голісінька постать Шальвар-ського.
Шальварський завжди виявляв неабиякий організаторський хист і невичерпну працездатність. Він робив чимало переконливих справ, особливо коли вони були на виду чи просто вигідні; врешті, саме ця обставина звільнила життя Івана Гнатовича від зловісної тіні: Шальвар-ського запросили на адміністративну роботу в один з московських академічних інститутів, і він назавжди виїхав з міста.
Ніхто краще Нечаєнка не розумів небезпечної помилковості того переводу; але щоб це довести, довелося б знову покинути справу і кинутися у безконечну закулісну боротьбу, роздрібнюючи свій розум ученого і заживаючи слави інтригана. Нечаєнко відкинув саму думку про це. Він із розумінням згадував свою колишню зустріч із щасливим Федором Дем'янком в міському саду, порадів сам за себе і викреслив Шальварського із пам'яті.
Отже, навіть згадувати, всього лиш згадувати про нього, було негоже, що б він там не очолював сьогодні...
Нечаєнко труснув головою, озирнувся, пройшов балконом уздовж вікон, заглядаючи — де Ганна Іванівна.
Вона поралася у напівтемній спальні. Він зайшов до неї і тихо сів на канапу.
Тим часом Рюрик боровся сам із собою у кабінеті Нечаєнка. То була не дуже велика кімната, ще й захаращена усякою всячиною: правим боком до .вікна, ..обличчям до широкої тахти стояв великий письмовий стіл. На ньому не було жодної речі, крім настільного календаря, і цей стіл діяв на Рюрика гнітюче. У нього ніколи не було такого великого стола, і ніколи в житті на його робочому столі не було такої стерильної чистоти. Поруч із дверима стояв креслярський кульман. Стелажі у кабінеті були великі, верхні стоси книг підпирали стелю, і сейф у кутку, у проймі стелажів, що сходилися кутом, був великий для цієї кімнати і скидався на сірий гардероб.
Тут було чисто. Під ногами лежав золотаво-жовтий килим.
"Досьє" у старій вишневій папці (тиснення: "Делегатові III з'їзду профспілок України") було у середній шухляді стола. Рюрик якось не наважився витягти його на божий світ і вивчав документи, витягаючи їх звідти бдин по одному. Боротьба із самим собою розпочалася Э ньому тієї миті, як він познайомився із листом одного академіка, і дійшла кульмінації, коли він надибав на висновок однієї старої експертизи.
Він.подививсь на свою наречену. Вона сиділа на тахті, підібгавши під себе ноги, короткий золотавий халатик ледве прикривав коліна, і в напівтьмі її ноги скидалися на дві великі білі рибини. Він придивився і прошепотів:
— Алінко... Любенька... Спить?
Він тихо обійшов стіл і наблизився до неї. Побачив умиротворене личко і напіврозтулений рот, губи були зворушливо довірливі, ніжні, і в неї ледь ворушилися ніздрі у спокійному диханні. Рюрик прошепоїів без
звуку:
— Заснуло серденько моє... Моє щастячко... Спи, любесенька. Така ти слабенька — а нерви нам потрібні, потрібні, ой-ой.
Він так само безшумно повернувся за стіл, ще раі переглянув два разючих документи — тримав їх у руках і сам собі не вірив і вже боявся покласти на стіл. Він Думав:
папери^ підніо пальці до скроньг легенько їх стис
"Стоп. Ще раз. Я
Поклавши
і впустив руки вздовж тіла.— Дивись собі в душу І відповідай:
— А якщо це підлість?
— А якщо це зрада?
— А якщо це і підлість, і зрада з кар'єристських міркувань?
— Думай і відповідай. Ти хочеш зостатися порядним!"
Рюрик так напружено думав, що навіть не ворушився,
"Чому ти не показав Нечаєнкові документ про порушення технологічного процесу на паянні бандажа?..
...Ні, ти не жалів Толика Погорільця, тобі байдуже до Толика Погорільця. Відповідай!.."
Він не витримав напруження, зітхнув, розслабився. Потім старанно переписав обидва сенсаційні документи, сховав копії у внутрішню кишеню і вже потім відповів:
"Я змовчав про той брак, щоб не засмічувати увагу дрібницями. Нам треба виявити головне й найголовніше.— Рюрик зітхнув із полегшенням.— Так... Далі... Якби люди знали, як багато я м о ж у. У цьому черепку,— він торкнувся лоба,— видатний і потужний розум. Я можу зробити чимало, коли мені розкувати руки. Нехай старий іде в науку — а сюди прийшов я. Я робитиму турбіни. Які турбіни я робитиму, боже мій! Хіба — для себе?"
У сьогоднішніх нервових повідомленнях Льва Ісаако-вича не було нічого втішного, але в них була надія, і для Івана Гнатовича думка про Музику втратила свою виснажливу нав'язливість. З добрим почуттям згадував він слова Дем'янка: "Його любили начальник будівництва і парторг, бо він фонтанував ідеями, як молодий кит,— у тому числі дикими..." Цікаво, чи ж люблять цього славного чоловіка його теперішні начальники?
У грудях так само лоскотало — найперша ознака прискореного пульсу, але він знову міг переходити в той, інший, мабуть, зовсім інший світ. Там між трьома осями координат жила пульсуюча іскра функції, і вона набирала небезпечно крутої траєкторії. Нечаєнко передчував, що вона не втримається, що взаємодія, запропонована його уявою, виявиться руйнівною, але він хотів пройти шлях до кінця. І напружував свою творчу силу, і та іскра поволі-поволі, поштовхами, ніби навпомацки, ніби дуже обережно підіймалася по висхідній...
Ні він, ні Ганна Іванівна не засвічували у спальні світла. Щойно вона поралася біля шафи, щось там перекладаючи,— сьогодні, здається, привезли із пральні білизну,— а вже кудись вийшла, а Нечаєнко сидів так само нерухомо і працював.
Ці хвилини були як безмірні прірви у плині часу — так само із часу міг випасти цілий день чи, може, тиждень. Кожна мить такого стану виповнювалася роботою, кожна мить могла нести в собі еврику місткістю у сто років шукань і твор.чих мук, а всі разом ці миті з надзвичайною швидкістю спікалися у цілі брили часу.
І ось, уперто долаючи уявну взаємодію, пульсуюча іскра функції лихоманково заблимала у перенапрузі, яскраво спалахнула і згасла, і вся абстракція зруйнувалася, але ж його думка водночас працювала з речами матеріальними, і він побачив внутрішнім зором, як не витримали циклопічного навантаження лопатки його майбутньої машини і... "посипалися" — і він навіть відчув своїми нервами, у яких саме вигинах довгого тіла лопатки накипало надмірне навантаження, як неймовірної сили тиск пари і відцентрова сила ламають тендітну бідолаху...
Він глибше вдихнув повітря — ще не уловив свого власного пожвавлення, вдихнув ще раз, глибше, пожадливіше, і зрозумів: у прочинене вікно з балкону запливав струм тютюнового диму і слався по кімнаті, він пізнав "Опал", і тоді зрозумів: то на балконі потайки курила Ганна Іванівна.
Щоб він не знав! Вголос засміявся: ховається, як школярка.
— Ти чого? — прочинила вона двері.— Увімкнути світло?
— Не треба... Нехай так...
Вже було зовсім поночі. Однак він чітко вловлював темну постать дружини. Ганна Іванівна ніколи-у його сприйнятті не була остаточною. Він бачив її водночас усією, якою лиш вона була й бувала впродовж життя: закоханою дівчиною і розквітлою жінкою, і молодою Алінчиною мамою, міцною рум'яною богородицею, і надійною, вже трохи й підтоптаною подругою свого життя,— для нього в образі Ганни Іванівни не було послідовної зміни станів і якостей, вона була об'ємна і у просторі, і у часі також, і ця часова об'ємність відводила від Ганни Іванівни загрозу старіння і руйнування і ставала для нього особливо відчутною у пору відпочинку, роз* слаблення чи навпаки, емоційного піднесення.
Ганна Іванівна завжди уловлювала такий стан чоловіка, вона й зараз знітилася, розчулена, і тихо, нібито несміливо, наблизилася.
Колись вони вважалися далекими родичами — нерідна тітка, з якою виросла Ганнуся, доводилася Йвановому батькові багатоюрідною сестрою, щось тринадцята вода на киселі, і коли Ганнуся вперше з'явилася в Івановому домі, вона манірно мовила: "Добрий день. Ви, мабуть, Ваня? А я ваша кузина". Він уважно подивився на худеньке й кирпатеньке дівча і сказав: "Ну, здрастуй, кузя!" Вона наче вдавилася, потім спалахнула, та врешті розсміялася і простягла йому руку: "Здрастуй, Кузя!.."
Так вони й звали одне одного "Кузя", аж поки підросла Алінка і назвала батька Івасик-Телесик. Відтоді "кузя" вживалося рідко— х л
— Що, Кузю?..— запитав він.
— Агов, Кузю...— відказала вона і присіла на канапу поруч.
Йому пригадався натовп циганок біля Левади, і маячня про жінку, котра вилила на його слід погану воду, і своя тодішня думка, що то мовилося про Гостреньку... Ту дівчину назвали Гостренькою його товариші, бо вона мала гостреньке підборіддя, милі гостренькі вилиці і рівний гостренький носик і однак була гарна і ніжна: тонка, гнучка, повногруда, червоновуста, весела, як весняний горобчик. Він був до нестями закоханий в ту дівчину, і вона пояснювала йому мову квітів, і навіть користувалася цією мовою. Щоправда, коли він Почав сприймати її квіткові висловлювання за чисту правду (наприклад, коли вона йому дарувала, прощаючись, червону й жовту квітки, він розумів це як освідчення у коханні і жаль з приводу розлуки), вона у відповідь ухильно сміялася своїм ніжним гостреньким голоском.
Потім у його домі з'явилася Кузя,— вона приїхала вчитися,— за кілька тижнів розібралася в інтимному житті Івана і одного разу заявила люто: "Ота твоя Гостренька — просто гадина!" Він на неї дуже розсердився, а вона заплакала...
Врешті Кузя здобула перемогу. Якось увечері вона прибігла додому розпашіла, нетерпляча, аж заїкалася від хвилювання, але виклала Іванові відразу все, про що дізналася, Гостренька, як виявилося, систематично знущалася з Івана. Коли він приходив до неї ї стукав у двері, вона казала: "Зажди, Ванюшко, я заразі.." — а сама лежала на тахті і читала книжку або робила собі манікюр, і так витримувала його на східцях годину або й більше, щоб втішитися своєю владою над юнаком; а потім хвалилася подругам цими своїми подвигами.
От про це й розказала йому Кузя, і він зрозумів: усе правда.