Змова безодні

Полонський Радій

Радій ПОЛОНСЬКИЙ

ЗМОВА БЕЗОДНІ

Фантастична повість

1

Над планетою Земля щойно спливло феєричне двадцяте століття і вже зайнялося двадцять перше. П’ятеро людей перетинало Систему — вони облітали Юпітер, обстежили пояс астероїдів і тепер поверталися на Землю. Корабель цієї міжнаціональної п’ятірки звався "Санні" — "Сонячний".

Люди стомилися. їхня психіка була перенапружена, нерви виснажені. Однак корабельний статут вимагав оголосити тривогу. Другий пілот Родіон, худий і жилавий чоловік, дивився на екран, на пульсуючу цяточку, і шукав у собі точної реакції. До "Сонячного" наближалося якесь тіло. Його траєкторія склала з траєкторією корабля п’ятнадцять градусів. Неймовірно: невідоме тіло рухалося із прискоренням. Йонні прискорювачі "Сонячного" працювали безупинно, але оте потроху наздоганяло.

На борту спали всі, крім Родіона. Довгі кістляві пальці його в останньому ваганні здригалися над сигнальною кнопкою. Вагався, бо знав: на кораблі вже давно немає спокою.

Командир корабля Артур лежав долілиць на верхній койці, підмостивши кулака під вилицю, щоб мати повітря, і дихав він рідко й тяжко; а дружина його Мар’я, лікар і біолог цієї експедиції, лежала нечутно, склавши долоні під щокою, біле волосся стікало майже до підлоги. І обоє вони знали, що не сплять. Потім Артур нечутно ковзнув униз і сів біля Мар’ї. Вона негайно підвелася, відсунулася у самий куточок і всілася, підібгавши ноги. Мовила ніжно:

— Милий, будь ласка, ні,

Артур набичився, лапаті його руки поповзли ковдрою до рук дружини:

— Мар’я! Ти моя жінка. Не забула?

Тоді вона устромила свої довгі пальці в його червону чуприну, стисла цупке волосся, прошепотіла лагідно:

— Не сердься, любий. Іди і спи.

Він одним рухом злетів назад, на своє місце. І за дві хвилини вони поснули.

У каюті навпроти жило друге подружжя: кореспондент-оператор Джеф і астроном-планетолог Ліліан — Лі. Він завжди спав праведним сном тесляра чи муляра, але ж зараз крізь сон почув її крик:

— Люди! Джефе!.. Артуре, Джефе, Род!..

І вже сну не було, він миттю стрибнув униз і підняв Лі за плечі. Вона сиділа, напіврозплющивши безтямні очі. Хрипіла, закинувши голову:

— Швидше... Швидше... Немає повітря! Люди!!!

Стис її плечі, легко струснув:

— Зараз же прокинься!

Вона схлипнула, пальці вп’ялися у Джефові руки, потім у величезних очах її розвиднілося — наче сонце зійшло за густо-брунатним вітражем.

— Ти?! Джефе... Знову те саме.

— Тихше, Лі, — він говорив повільно і чітко. — Ми на "Сонячному", кисню досхочу, ми всі разом.

Лі притулилася лобом до його грудей:

— Ми на кораблі... Я боюся, що збожеволію уві сні. Що мені робити? Жодної ночі не буваю з людьми. Щоночі я вмираю.

Вона схлипнула, Джеф торкнувся її щоки, і його пальці стали мокрими.

— Ще нам спати кілька годин. Лі, я буду біля тебе. Я ще ніколи не бачив, як ти плачеш.

Джеф дивився поверх її голови — у стіну, ледь змочену зеленкуватим світлом нічника. Із гарячковою безнадією шукав слова, механічно повторював:

— Лягай. Я біля тебе. Лягай...

Лі сказала:

— Якби ти мене не збудив — я б умерла. Ми не можемо одне без одного. Я спробую спати. Ти будеш... поруч?

— Я з тобою. Ми не можемо одне без одного.

Лі схилилася на койку, вмостилася на правому боці і серйозно повторила:

— Ніяк не можемо.

Джеф подумав: "Я себе переконую. Вона себе переконує. І так далеко ще до Землі!". Чорна рука його лежала на плечі дружини і, відтіняючи, засвічувала те плече білим світлом. Насправді ж Лі була смаглява, як мулатка. Біла жінка, мабуть, романського походження, і чорношкірий красень Джеф — навдивовижу підходили одне одному, і люди озиралися на них отам, у тих далеких земних містах, озиралися і посміхалися просвітлено, бо раділи цій дужій красі.

Джеф погладив долонею її обличчя. Цієї миті заголосив сигнал тривоги, спочатку тихо, потім швидко набрав сили, і водночас в обох спальнях засвітилося світло.

До Центрального відсіку обидві пари вскочили одночасно. Рудий Артур, заспаний і набурмосений, підійшов до пульта, поклав руку на плече Родіона і втупився у прилади. Мар’я застібала на грудях останні ґудзики нічного комбінезона, потім заздрісно поглянула, як Лі одним рухом долоні причесала коротке своє волосся, — механічно іі собі мацнула голову: світле волосся розсипалося по спині. Хотіла втекти назад до спальні, прибратися, та Родіон спинив її гострим поглядом.

Мар’я винувато зіщулилася.

Родіон доповів про подію. Артур супив руді брови, круті вилиці свідчили про волю і нестримність. Здоровенний Джеф, навіть сидячи, поглядав на товаришів трохи згори, — обличчя мав скульптурно-гарне, але несерйозне і по-хлоп’ячому довірливе. Мар’я поклала долоні на коліна і пильно дивилася на другого пілота.

Дослухали. Помовчали. Командир запитав:

— Хто має гіпотезу? Лі, до телескопа. Дай максимальне наближення. — Біла цяточка на екрані спокійно пульсувала. — Гіпотез немає?

— Гіпотез немає. — Кістляве обличчя другого пілота не виказувало хвилювання: кошлаті брови не ворушилися, великий рот був лагідно стулений. — Мені здалося, що це тіло має занадто правильну форму. І воно... випромінює радіохвилі.

— Коли б воно могло нас наздогнати? — запитав Артур.

— За вісімдесят три години.

— Доведеться влаштувати гонку,

— Так, — кивнув Родіон.

Джеф, обіпершись на столик, схилився до Мар’ї:

— Як спалося? ,

— Добре, дякую.

— Снилося щось гарне?

— Снилося.

— А я ніколи не бачу уві сні, що хочу.

— Що? — Мар’я блимнула посмішкою. — Чи... кого?

— Кого.

— А наяву?

— Наяву?.. Тут не може бути того, що уві сні.

— Оті чудово. Інакше б життя скидалося на марення.

Лі докручувала контролери телескопа, поклавши голову на підпотиличник, обличчя її сховалося за стереоокуляром.

Джеф накрив долонею руку Мар’ї, жінка напружилася, він повів головою у бік дружини і стиха мовив:

— Сьогодні знову.

— Задихалася?

— Так.

— Чого відразу не сказав? — Мар’я з докором глянула на нього і різко прибрала руку.

Він розгублено моргав.

Мар’я підійшла до Лі і взяла її за кисть. Усі мовчали. Лі опустила окуляр:

— Це ракета. Досить велика.

Стояла тиша. Мар’я тримала Лі за руку і дивилася на стіцний хронометр — лічила пульс. Рудий Артур ступив до телескопа: "Покажи-но..."

Мар’я допомогла подрузі підвестися, провела долонею по її змокрілому чолу. Стиха пояснила:

— Мені Джеф сказав. Пульс прискорений, це природно.

Лі стисла губи, куточки поповзли униз, — коротко зітхнувши, опанувала себе і вимучено усміхнулася:

— Байдуже. Все те саме. Я звикла. Церцера, знаєш, діра у скафандрі, простір висмоктує кисень... І всю мене висмоктує простір!

Артур полишив телескоп і мовчки заступив Родіона біля пульта — настав час командирової вахти. І вже від пульта сповістив:

— Це не ракета. Це — антиракета. Обтікач скинуто. Нормальні радіоконтактори. Боєголівка, Такі точнісінько ми вивчали з історії ракетної техніки. Роді, погортай, будь ласка, каталог.

Родіон кивнув і простягнув руку до стінної шафи. Джеф голосно засміявся:

— Апокаліпсис! Іншопланетна цивілізація.. Боротьба світів.

— А як і справді? — Мар’я наївно-допитливо зиркнула на Джефа.

Той усміхнено похитав головою:

— Ні, Мар’є. Космічна цивілізація не може бути агресивною.

— Чому?

— Мілітаристські суспільства здатні вийти у ближній космос, але не у Всесвіт. Міжпланетна агресія — це все одно, що сидіти на дні океану, стріляти з пістолета по зірках і чекати, що якась із них просиплеться золотим дощем. Нонсенс.

Лі зневажливо поглянула на чоловіка і мовила низьким голосом:

— Не фантазуйте. Це типово земний витвір. Там навіть йонні прискорювачі такого типу, як на "Сонячному". Там навіть фарба... типово земна. Військова зелена фарба часів конфронтації.

Мар’я підійшла до пульта, сіла на підлокітник командирового крісла, обперлася долонею на плече чоловіка. Джеф напружено дивився їй у спину. Він не міг приховувати своїх поглядів: білки очей на чорному обличчі виблискували, як сигнальні вогні ракети на старті... Всі усе бачили, хіба що воліли не помічати.

А Мар’я схилилася до рудої голови чоловіка, — від подружжя випромінювалось якесь неправдоподібне золоте сяйво: біле волосся жінки починало відливати червоним, мідна чуприна Артура облагороджувалася золотавим відблиском її голови. Він простягнув руку до пульта і увімкнув віброзавісу. Вони залишилися серед людей — але вже їх ніхто не чув і вони не чули, що кажуть за їхніми спинами.

— Я на вахті, — сухо сказав Артур.

— Ти все на мене сердишся, — зітхнула Мар’я. — Не треба. Мені гірко. Я весь час дратую Родіона.

— Так. Ти його дратуєш. Але не тільки його! — Артур насупився. — Не капризуй. За два місяці будемо на Землі — і ви з Родіоном більш ніколи не зустрінетесь.

— Але ж я й тобі набридла...

— Куплені товари назад не приймаються, — командир криво всміхнувся. — Ходи, Мар’є.

Він вимкнув віброзавісу. У Центральному ледь чулося гудіння йонних прискорювачів, котрі творили слабку корабельну гравітацію. Родіон оголосив:

— У каталозі космічних запусків цієї машинерії немає. Треба передавати на Землю — нехай пошукають в архівах,

З-під кошлатих брів він помалу озирав товариство. Родіон думав, що раніше було на борту логічно і просто: було два подружжя, біле і чорне, — для здорованя Джефа, врівноваженого і самозаглибленого негра з Луїзіани, була створена смаглява Лі — жінка цілеспрямованої енергії, із відчутним на око зарядом несамовитості в роботі, коханні, житті; рудий вікінг Артур, дужий їхній командир, мав за жінку ніжну золотокосу Мар’ю, родом з північної Ладоги, і вона таки була схожа на лагідну, але й горду дружину древнього вікінга. Подружжя чорне й подружжя біле. Так вони казали самі про себе. А Джефові колеги — журналісти й космонавти — ще казали "Чорний Джеф". Була гармонія характерів і кольорів. Та найголовніше: була єдність психіки.

Другий пілот, єдиний на борту чоловік без подруги, уважний і трохи уповільнений подніпрянин, проґавив той момент, коли гармонія зруйнувалася: кольори залишилися, але він став плутати, хто тут чий. Щезла, розвіялася колишня єдність цих двох пар.

На "Сонячному" було неспокійно, але ж, врешті, на ньому все було гаразд, і корабель ішов у напрямку земної орбіти.

Артур сказав від пульта:

— Послухайте, коли мене не зраджує пам’ять на отакі штуки, то ми зустріли вельми противну машину.

1 2 3 4 5 6 7