Сто годин сумніву

Полонський Радій

I

Іван Гнатович Нечаєнко повертався додому із службового відрядження. З ним разом^ у двомісному купе їхала його двадцятилітня дочка Аліна. Дівчина рано уклалася спати: лежала обличчям до стіни, між ріжками подушки погойдувалася її голова — русяве волосся, намотане на бігуді. Вона спала нечутно, наче й не дихала.

Щоб поїхати з батьком у Ленінград, Аліна взяла на роботі відгули. Вона сказала: "Не можу ж я ходити гола!" Це в тому розумінні, що в Ленінграді можна купити щось таке, чого не продають у Харкові (стара омана). Всі чотири дні він провів на електрозаводі: взаємні поетавки і недопоставки, обмінні послуги конструкторських бюро, нові технологічні ідеї, недосяжні зразки устаткування, що бачив їх на останній виставці... Аліна бігала по магазинах, купила якоїсь білизни, дві кофти і гарненьке демісезонне пальтечко виробництва Харківської фабрики імені Тінякова. В останній день вона ходила в Ермітаж і повернулася звідти очманіла од вражень.

Нечаєнко любив їздити поїздом, особливо вночі. Певна річ, він цінував, повітряні лайнери — вони перетворювали найдовші відстані у швидкоплинні голубі абстракції; він любив легковий автомобіль: у хвилини перевтоми, коли був час, сідав за кермо, виводив машину за місто і там, на окружній доро.зі, півтори-дві години тішився рідкісною можливістю бути ніде і ні з ким. А в поїзді він творив. Передчуваючи дорогу, із затамованим томлінням чекав переходу в інший час — коли життя відміряється тільки стукотом коліс та обертанням ландшафтів за вікном — поважним, як обертання небесних сфер.

Нечаєнко вийшов у коридор і закурив сигарету. Думав про дочку. Крихітне дитинча човигає по кімнатах і тихо скиглить з нудьги (а він саме сушить голову якоюсь математичною проблемою), тоді спиняється біля нього і прохає, зітхнувши: "Підтягни панціски і витли соплі!..> І зовсім інший спогад — дзвінкий Алінчин голосочок на світанні: "Ма! Па! Вставайте, я вже виспалася!" Чому це пам'яталося? Маленькою кирпатою школяркою вона соромилася казати слова, які, на її погляд, не мали реального смислу: "будь ласка", "дякую", "пробачте",— коли дорослі її ганили,— коли наполягали й обурювалися, вона опускала русяву голівку, втуплювалася у підлогу і мовчала, як заклята.

Пам'ять Нечаєнка відпочивала — вона несподівано відновила бачену вчора увечері фантасмагорію: сизі і сині хмари, купчасті, волохаті, химерні, низько слалися—там, над Балтикою, і тут, над Невою,— та враз серед них поставали хмари чорні, як вибухи, і розсували все те сизо-синє купчення; і врешті крізь нього продерлося передвечірнє сонце — спочатку сліпучо-біле, а потім жовте, як апельсинні хмари, як постріляні дробом вівці, підпливли, набрякли кров'ю; та ось сонце обернулося рікою срібного вогню, і.один її берег був чорно-синій, як розлом антрациту, а другий здіймався прозорою червоною піною, і та ріка розливалася навсібіч нервовим полум'ям,— і тоді зайшлося у грудях, і серце стислося від жаги життя, а під тою небесною несамовитістю було розстелене сіре полотнище Неви і невтомно краяв хмари шпиль Петропавлівки.

Аліну просватав Рюрик Корнійович. Безрадісна новина, втім, Нечаєнко був до неї готовий. Якось він заснув після роботи на канапі, у своєму кабінеті, і його збудили голоси у вітальні. Рюрик і Аліна не знали, що батько вдома, а він не відразу виринув з глибокого сонного заціпеніння, тож лише із запізненням каїїілянув і завовтузився, щоб вони його почули.

Той жених на п'ятнадцять років старший за Аліну. Талановитий, розумний — тридцять п'ять років, а він уже заступник головного конструктора, себто його заступник. Є в ньому суєтність, та ж є і лицарство. Добрий. Не визнає цинічних рсізмов і грубих анекдотів. Нетерпимий до бруду і нехлюйства.

Нечаєнко курив і дивився у темінь вікна. Він не помітив першого імпульсу, але відчував, як напружується навколо нього силове поле творчості—наче це напружувався сам простір, зосереджувався, щоб потекти у бажаному напрямку. На поверхні Венери майже п'ятсот градусів тепле за Цельсієм і сто атмосфер тиску... Густої Насичено!

На тенлових електростанціях країни працювали чотири турбіни Н-800. Двовальний гігант, про як#й спочатку казали: "Ця машина неможлива". Чотири вже працює, ще шість завод випустить у найближчі роки. А він, долаючи заводську щоденність, наближався до своєї мети і тепер, уже зблизька, міг розгледіти її, майбутню турбіну.

Ще ніхто не знав, що вона— з'явиться на світ, а він уже відчував подразнення в очах від різких полисків світла, що ними променилися уявні диски. Мільйон двісті тисяч кіловат потужності. Такою буде ця машина. (У газетах згодом напишуть: два з половиною передвоєнних Дніпрогеси або ж три чверті плану ГОЕЛРО в одному агрегаті.)

Він уявляв, а краще сказати — відчував її вихідні параметри. П'ятсот градусів тепла (як на поверхні Венери) і триста атмосфер тиску — отакою буде надходити пара у першу камеру. Вія відчував нервами агресивне середовище розпеченої стисненої пари, і як у цьому середовищі обертається майбутній ротор, а лопатки під тиском пари напружуються у своєму нестримному, космічних швидкостей бігова

Нечаенко дістав із кишені електронний калькулятор і якийсь час швиденько клацав на ньому, роблячи найперші розрахунки, і цифри невблаганно заганяли його в безвихідь, і він пручався і намагався вислизнути...

...Маса ротора і поведінка дисків, і стан підшипників, і вага їхня, вага — оце буде притичина.,.

...Рюрик тоді сказав Аліні:

— Любчик! Я твоє платтячко розгледів за версту, ще як ти тільки вийшла з-за рогу, так що ти, любчику, від мене ніде не сховаєшся! Нам з тобою треба серйозно поговорити.

"Любчик, а не Аліна,— сонно зазначив тоді Нечаенко і не розплющив очей.— Он ми як". Аліна відповіла жалісним голосом:

— Коли одна.моя знайома сказала чоловікові, що їм треба серйозно поговорити, того охопила така паніка, що він утік з домуі

Нечаєнко подумав, що його донечка все життя намагалася уникати серйозних розмов... Рюрик подав голос:

— Ну?

— Ну! — відказала Аліна.

— Про нашу любов знають усі. Принаймні, здогаду-" ютьс^

"Яка дурниця! — подумав Нечаєнко.— Хто б це міг здогадуватися про таку нечувану дурницю! Невже ж вона..."

Аліна сказала:

— Про любов... Перед високими словами я завжди— німію.

Знову була мовчанка. Нечаєнко вже хотів був підвестися і вийти до них, та Рюрик знову запитав:

— Ну?.. Що це ти?

— Хіба я щось сказала?

— В тім-то і річ, що нічого!

І тут вона вивела тоненьким противним голоском:

— Бідний папаша, нещасний папаша!

— Чого це він такий нещасний?

— Цезар. Тягар влади. Шапка Мономаха. А тут ще я.

Нечаєнко знав цей її тон — такі от викрутаси вона творила млосним півголосом, сховавши очі і ледь усміхаючись— так, що кожної миті могла б відректися: "Хіба я щось казала? Ви помилилися!.."

Через кілька вечорів Рюрик прийшов до них ще раз і, інтелігентно зводячи брови, попрохав Івана Гнатовича і Ганну Іванівну віддати йому Аліну на вічне взаємне щастя. Потім зайшов Олесь Погорілець. Почувши новину, він якось зів'яв, набряк утомою, непевно посміхнувся:

— Може, так треба?.. Дивно! А може, не треба? Чи як, Аліно?

Дівчина усміхнулася тихою своєю посмішкою і зітхнула:

— Дядечку Лель, ну хто, хто може знати, як т р е-б а ? — І за мить додала млосно-тоненько: — Жених і нбвіста замісили тісто!..

Вона не має характеру. Якась драглиста вдача. Та коли провалилася на вступних до інституту, пішла кранівницею у паротурбінний цех і працює собі. Не "золоті руки", але досить вправна. Рюрик уже заводив: при вашому, мовляв, авторитеті її в політехнічний візьмуть не зморгнувши. Нехай би почала з вечірнього, а там перейшла на стаціонар... Нечаєнко йому відказав:

— Нема нічого сумнішого, як жінка-інженер: сама мучиться і мучаться всі.

— Правда!—^^діла Аліна. їй була нестерпною еама думка лро пцфунники і зубріння.

Рюрик тільки зітхнув. Він був гарний, чорнявий, обличчя в нього було розумне і на нім усе до ладу: скульптурний ніс, густі брови, великий яскравий рот; навіть сталеві зуби Рюрика Корнійовича пасували до діяльної і цілеспрямованої його вдачі.

Він був завжди трохи замріяний, трохи піднесений над буденщиною і навіть над самим собою, через це і мова його лилася не просто: міг у розмові покинути слово недомовленим, щоб повернутися до початку речення і повторити щось найголовніше, а міг, швидко виголосивши фразу, вихопити з неї найсуттєвіші слова і вимовити їх ще раз — вагомо, виразно:

— Скільки разів ми з вами чули, Іване Гнатовичу, що ваша Н-800 неможли...— що наш із вами гігант неможливий! Минуло чотири-п'ять років, і от ми твердимо, як Галілей: а все ж таки вона крутиться! Вона крутиться.

Силове поле творчості жило і пульсувало, Нечаєнко спробував збагнути незрозуміле явище,— спочатку він його розтлумачував самому собі, але потім непомітно звернувся до уявної аудиторії, до Олеся Погорільця і його сина, до Рюрика й Аліни, він їм пояснював проникливо і сердечно:

— Любі мої, ви, хто усе своє життя робив парові турбіни,— а чи ви знаєте, що таке пара? Ви вважаєте, що це — вода у газоподібному стані. Ви не помиляєтеся!

Коридор вагона був порожній, простір за вікнами чорний, гудіння коліс заспокійливе. Нечаєнко ходив уздовж коридора короткими пружними кроками, часом спинявся біля вікна, пильно вдивлявся у ніщо і починав ходити знову. У нього ворушилися губи і здригалися брови. Широкі вилиці надали б його обличчю північно-азіатського вигляду, якби не очі — чорні жарини у круглих очницях під густими рухливими бровами. Коли б не сивина, він би не виглядав на свої п'ятдесят два.

Був він широкий у плечах і загалом кремезний чолов'яга, невисокий і меткий. Він закінчував свою промову-міркування:

— Так от, шановні мої, у новій нашій машині, в отій-о,— він тицьнув пальцем кудись у простір,— там щільність і температура пари досягають таких значень, що ротор — сталевий, кількаступеневий, стотонний ротор — під час роботи ніби сплив а^у парі! Сталь плаває у водяній парі. Свого роду невагомість. Ви мене чуєте? Цб важко збагнути, почувши уперше, але доведеться. Доведеться збагнути і звикнути до цієї думки, інакше ми не зуміємо обчислювати майбутні машини. Ви чуєте, Рюрику? Добрий шмат до вашої дисертації.

Перед ним не було стежини, і він звеселився душею, цей Нечаєнко, бо це була нова робота, вона означилася, дарма, що вона погрожувала висотати з нього усю силу, всю його снагу — він уже боровся...

Аліна тихо спала, відвернувшись до стіни, у неї була ніжна біла щока і виточений крупний ніс, Нечаєнко подумав, що влітку дитину слід послати до моря, а тоді сам себе увірвав: "Не послати — віддати Рюрикові, і нехай самі вирішують, коли й куди, а я хіба що дам грошей..." Крізь зачинене вікно сочився вітер, над доньчиним лобом тріпотіло пасмо.

1 2 3 4 5 6 7