Між нами Всесвіт

Полонський Радій

Радій ПОЛОНСЬКИЙ

МІЖ НАМИ ВСЕСВІТ

Фантастичний роман

Частина перша

ДЕ ТИ?

Розділ перший

"СПОЛУЧЕНІ КОНТИНЕНТИ"

— Пробачте, адже це четвертий вагон? — спитала Яна.

— Безперечно...

Дівчина, яка стояла біля входу, відступила. В її оксамитно-чорних очах відбилися увага й подив.

— О... — сказала вона.

Потім глянула повз Яну і стиха вигукнула щось іспанською мовою.

— Прошу?

— Даруйте, — дівчина легко перейшла на російську. — На нас з вами всі дивляться.

Яна озирнулась. Незнайома мала рацію. В широкому потоці пасажирів, що безперервно котився пероном, напроти дівчат утворився вир. Чоловіки спинялись і витріщали очі. Одні — захоплено, другі — здивовано, треті — зраділо.

Гарна жінка привертає увагу. Що ж дивного, коли людей вразив рідкісний збіг: дві красуні, цілком різні, стояли поруч немов для того, щоб виразніше відтінити одна одну.

Яна була середня на зріст. Міцне розвинене тіло гімнастки, струнка шия, пухнаста копа високо підстриженого волосся — все це були знайомі риси сучасної дівчини, але доведені до такого рівня досконалості, що скидалися на витвір мистецтва. У неї були карі очі, короткий рівненький ніс, а на опуклих вилицях жеврів смаглявий рум’янець.

Яна всміхнулась до незнайомої:

— Це ваша вина.

— Моя? Даруйте, на мене інколи заглядаються, це правда, але щоб отак...

Дівчина сміялася з щирим задоволенням: пишалася своєю вродою. Вища за Яну, гнучка, з важкою, хвилею чорного волосся на плечах, вона могла уособлювати одвічну південну красу юної романки.

Яна зайшла у вагон і попрямувала до свого купе. Розсунулись і зачинилися за спиною двері. Озирнулась. Над дверима блищали два циферблати. За московським часом було без двох хвилин десять. За світовим — на три години менше.

— До відходу поїзда залишилось дві хвилини, — сказав жіночий голос.

Озвався чоловічий:

— Любі друзі, наш поїзд номер десять світової залізниці "Сполучені континенти" робить рейс за маршрутом Лондон — Париж — Берлін — Варшава — Москва — Горький — Свердловськ — Новосибірськ — Електроград — Якутськ — Молодіжний — Фербенкс — Ванкувер — Сан-Франциско — Лос-Анжелос — Мехіко — Гватемала — Панама — Джорджтаун — Каракас — Бразіліа — Ріо-де-Жанейро — Буенос-Айрес.

— До відходу поїзда з Москви залишилося півтори хвилини, — нагадала жінка...

Яна знайшла потрібну кнопку, і широке, на всю стіну, вікно тихо опустилося. Відкотила столик і визирнула з вагона.

Людський потік на широкому, як міська магістраль, пероні вщух. Натовп витягнувся вздовж состава — люди прощалися, нудились, розглядали двоповерхові вагони.

Був осінній ранок. Синє небо вицвітало над землею, терпке повітря, ліниво граючись, торкало на пероні жовті листочки; з-за плескуватого навісу вокзалу вихлюпувались жовті, чорні, зелені з оранжевими іскрами хвилі дерев. А по цей бік будівлі горіли осінні квіти...

Очі, очі, очі... Вони однаково втішають і дратують... Ба! Та не тільки на неї дивляться хлопці й чоловіки. Яна нахилилась вперед і висунулася з вікна. З сусіднього купе так само визирала ота красуня. Обидві засміялись.

— Вас ніхто не проводжає? — спитала незнайома.

— А ми з братом об’їхали навколо світу, а тепер повертаємося додому. До Буенос-Айреса. Мій брат — Пуебло Альмейда, а я — Тереса...

Яна не встигла відповісти. Вже знайомий чоловічий голос промовив над самим вухом:

— Поїзд вирушає. Будь ласка, відійдіть од вікна.

— Зустрінемось у салоні! — махнула Тересі рукою.

Відчула ліктями, як обережно, "ввічливо", але наполегливо почало підійматися вгору віконне скло. Знизу долинуло тихе гудіння, а перон разом з натовпом поволі рушив з місця і поплив назад.

Вікно зачинилось. Жіночий голос сказав:

— Наступна зупинка — місто Горький. Ми будемо там о восьмій годині тридцять хвилин за світовим часом або об одинадцятій тридцять за московським.

Останні секції вокзалу майнули за вікном, дерева строкатим натовпом кинулись до колії, а потім чимдуж помчали назад, до Москви... Поїзд почав підійматись над ними — це колія збігала на естакаду. Потім за жовто-червоними хвилями лісу розгорнулася панорама Москви.

Білі кристали старих висотних будинків, прозорі призми й куполи нових, ледве помітні здаля, легкі, мов павутиння, прольоти винесених над містом шосейних доріг, різноколірні летуни, що неслися над вулицями в кілька шарів, — все злилося з осіннім лісом у розмаїту палітру...

Яна піднялася до салону. Нудотне відчуття несподівано підкотило до горла, виповнило груди, ніби вона подала в швидкий водограй. Стіни й стеля салону були з прозорого, непомітного, як повітря, мастикового моноліту, а за ними... Мов величезні колеса, оберталися з обох боків ландшафти, а на тих колесах мерехтіли червоні гаї, ніжно-зелені клапті озимини, мчали оселі, невпинно маяли, перекидались, стрибали якісь кольорові плями... Підвела очі — вгорі з неприродною швидкістю бігли прозорі хмарки.

Затулила долонею очі.

— Це зараз минеться, — почула біля себе чоловічий голос. Тихий, а від природи, мабуть, різкий, металевий. Сильна рука підтримала під лікоть.

Обережно глянула. Праву стіну й півстелі вже запнула зелена завіса. Смаглявий приземкуватий чоловік тримав дівчину за лікоть. Очі, схожі на чорні сливи, заклопотано зазирали їй в обличчя, губи розтулила несмілива посмішка, настовбурчилися тонкі чорні вусики.

— Сідайте, вам тут буде краще. Коли хочете, ми зовсім завісимо... — підвів до крісла і ввічливо вклонився.

— Дякую, вже минулось.

— Це мій брат, — почула вона.

У кріслі поруч сиділа Тереса. Закинувши ногу за ногу, невимушено погойдувала біленьким черевиком.

— Пуебло Альмейда? — перепитала Яна.

— У вас чудова пам’ять! — Пуебло запитливо нахилився, присуваючи до себе третє крісло. — 3 вашого дозволу?

— Звичайно. Пробачте, я не встигла себе назвати... Яна Шевченко.

— Чудове ім’я. Ви носите прізвище вашого великого поета. Ви українка? Яна — це українське ім’я? Мені сестра казала, що наша сусідка красуня і що я з першого погляду закохаюсь. Кажучи відверто, мені ці слова в одне вухо влетіли...

— О! — вигукнула Тереса. — Чи я тебе не знаю! Яна всміхнулась:

— Так, я українка. Яна — це взагалі ім’я слов’янське.

— Ви пробачите, що ми з Тересою не знаємо вашої рідної мови? Ми з нею вивчали російську.

— Та й я іспанської не знаю.

В салоні стояли крісла з похилими спинками, низький диван; як і в купе, — два годинники, окремо — обідній стіл із стільцями І над ним — зачинене віконце, звідки подавалися страви.

Телеекрани поглядали на людей з бездумною іронією. — Ви вже їздили по Залізниці? — спитала Тереса.

— Сором сказати... — зітхнула Яна. — Я їду вперше. Пуебло похвалився:

— А нам з сестрою вже доводилось. З Буеноса до бразильської столиці. Мушу вам сказати, що недарма цю споруду називають новітнім чудом світу.

— Це вже вигадали мої колеги.

— Ви журналістка?

— Це моя творча професія...

— А виробнича?

Виявилося, що обидві дівчини працюють операторами: Яна на заводі фізичного устаткування, а Тереса — в хімічному виробництві. І вчиться на художницю. Пуебло нажурився:

— Хоч з поїзда вистрибуй... Я такий неповноцінний у нашому товаристві... Радіоінженер, та й годі! Ніякої творчої професії!..

— О! — сказала Тереса.

Яна помітила, що цей вигук у її мові передавав які завгодно почуття.

— О! — обурено сказала Тереса. — Що він каже, ви тільки послухайте! Неповноцінний. Я чула, як про нього говорили спеціалісти. Вони казали, що він надзвичайно талановитий інженер. Чуєте, Яно, якщо він закохається у вас з першого погляду, — а я боюсь, що це вже сталося, — вам не буде соромно за такого залицяльника!

Яна сміялась. Дивно: скільки того часу минуло, як вона стрілася з аргентинцями, а вже відчувала себе з ними наче з давніми друзями. Відверто милувалась Тересою. Аргентинка випромінювала жіночність і грацію. її рухи були плавні, ніби вона весь час танцювала уповільнений танок.

А Пуебло милувався Яною. Рівні, мов за лінійкою відкреслені, брови з ледь спущеними краєчками надавали обличчю дівчини зворушливої мінливості: от-от воно було задумливим, та ледве майнула в очах посмішка — і вже сяє отим бісовим лукавством, від якого найсуворіший чоловік стає соромливо-слухняним...

Трохи ширше посміхнеться — доброзичливість і увагу відбивають її риси. Від сміху полум’яніють опуклі вилиці, а зуби — білі мов сніг, і ясно світяться карі очі.

Ще одне помітив Пуебло. Яна мала довгі-довгі, як у піаністки, пальці. Коли в розмові вона замислювалась чи підшукувала потрібне слово — її рука легко, мов хмарка, звивалась у повітрі, і кінчики пальців ледь-ледь торкались вуст, наче підганяли їх: "Ну, кажіть-бо далі..."

— До Свердловська поїзд прибуде о шістнадцятій годині тридцять хвилин за місцевим часом, або об одинадцятій тридцять — за світовим, — повідомляв гучномовець на два голоси. — Наступною за Свердловськом зупинкою буде Омськ, звідки ми вирушимо о двадцять другій тридцять місцевого, чи шістнадцять світового часу. Далі...

Яна наважилась глянути крізь прозору стіну. Неприємне відчуття більше не поверталось — швидкість приворожувала...

— У нашому відділенні незайняте одне купе, — зауважила Тереса. — Ще сяде якийсь бурмило — псуватиме настрій усю дорогу...

— А ще хто їде з нами?

— Один похмурий мужчина. Негарний і нудний. Та розумний хоч би тим, що сюди не виходить.

— Моя кохана сестра завжди відзначалась деяким егоїзмом.

Спокійно точилась у салоні розмова, і Яна навіть не помітила, як вони з Тересою перейшли на "ти".

— Ти мандруєш, аби світу побачити, чи в справах?

— В Буенос-Айресі я матиму цікаве інтерв’ю з Гомесом...

— З старим Освальдо!,. — кругле обличчя Пуебло розпливлося від посмішки, що відбивала радість за Яну і глибоку поштивість до Гомеса.

— І ще там на мене чекає наречений...

Тереса з повагою підняла брови, а Пуебло застогнав і схопився за голову, щосили виказуючи свій розпач. Яна несподівано спитала:

— Ви бували на Місяці, Пуебло? Тереса?

— О!.. Торік Пуебло мене силоміць ледве не затягнув у ракету. Але я не полетіла. Він полетів, а я залишилась дома.

— Чому?

— Синьйорито, ви спитайте в, неї — чому?... Спитайте — чому, бо я про це вже цілий рік не можу дізнатись!

— Чому? — Тереса знизала плечима. — Хіба ж я тобі по казала? Тому, що злякалась. Я й зараз тремчу від страху, як згадаю, що мало не полетіла на Місяць.

1 2 3 4 5 6 7