З-за її спини прослизнула Стелка, підхопила з плити 1 поставила на стіл сковорідку з котлетами, і вони обидві пішли спати.
— Лікують грамотно, я нічого не зміг додати. Затяжний шок. Стан важкий. За такого стану ліомирає кожен п'ятий. Така статистика.
— Але ж він ще молодий і здоровий...
— Був здоровий. Дай-но мені руку. Помовч, прошу тебе. Не сіпайся. Скажений пульс. Ти зна^єш, який у тебе пульс? Ваню, забодай тебе... У тебе пульс — сто. Ти вважаєш, що це нормально? А я вважаю, що ти повинен лягти у ліжко і не рипатися.
— Льово, ти мені зараз даси якісь ліки або встромиш якийсь укол, бо я не маю найменшого права на те, щоб злягти, а якщо ви змусите мене зараз відключитися від діяльності, я вам закатаю летальний кінець.
— У тебе жарти як у моєї тещі борщ, навіть гірше, їсти не можна... Є пара свіжих анекдотів. Ти знаєш, як помер видатний мічурінець? Упав з клубники. Серцевий приступ був?
— Вчора. Так, дрібничка, трохи стисло і одпустило.
— Якби не одпустило, ми б з тобою тут не розмовляли. Нітрогліцерин?
— Валідол.
— Не розлучайся з нітрогліцерином. Сьогодні ж побувай у кардіолога.
— Ти не закінчив про Музику.
— Лікують. Мабуть, завтра повторять переливання крові. Я контролюватиму, це я тобі гарантую. Ні, ти, член-коре, ти розумієш, що це таке: сидиш собі на роботі, а в тебе пульс — сто! Комусь розповісти... У мене є нітро-гліцерін із собою, на, візьми, а оце седуксен, прийми відразу дві таблетки. Я сказав: відразу, при мені, воду на. Ваню, забодай тебе муха!
— Ти знаєш, Льовочко... Мені, про Костя Музику казали: нічого й нікого не боявся, а начальству від нього діставалося, наче гірчицю ложками їли...
— Такий вреднючий? Це дає шанси.
В цю мить до кабінету Нечаєнка зайшов Рюрик Рибченко. Він побачив блідого Івана Гнатовича, котрий си" дів ^>іля журнального столика, стомлено простягнувши ноги, а поруч із ним — заклопотаного маленького чоловічка з лисим черепом, тонким, як лезо, носом і пронизливими, близько поставленими чорними очима. Той чоловічок тримав Нечаєнка за руку і щосили вдивлявся у чисту стіну, а тонкі його губи відтворювали чи то посмішку, чи то гримасу болю.
— Знайомтеся,— сказав Нечаєнко.— Лев Ісаакович Смоленський, доктор наук, кращий травматолог міста і республіки. Рюрик Корнійович Рибченко, надія нашого міністерства, академії і світового турбінобудування.
Рюрик спалахнув: йому здалося, ніби Нечаєнко чув його з Шальварським розмову. Однак чемно привітався з травматологом і запитав:
— Щось?..
— От іменно,— відказав Лев Ісаакович. Він розпростався, як пружинка, і звівся на ноги.— "Щось"! Будемо так називати приступи стенокардії і загальний стрес. Передінфарктний стан стоїть отам-о, за порогом.
Він показав рукою на двері, і Рюрик механічно туди поглянув, щоб на власні очі пересвідчитися, що там зачаївся Нечаєнків передінфарктний стан. З худого і стомленого обличчя лікаря нараз ніби стерли гумор, воно зробилося похмуре і заклопотане. Таким він і пішов, коротко попрощавшись.
Нечаєнко вислухав новину про Шальварського і ніяк не зреагував. Він показав очима на крісло і, коли Рюрик сів, роздумливо мовив:
— По-перше, не надавайте великого значення тому, що тут казав мій старий друг. Він не терапевт, а травматолог, а в мене, як бачите, кінцівки і щелепи ще цілі. По-друге... Казати про конструкцію турбіни Н-800 — значить, казати про лопатку останнього ступеня. Там більш немає жодної дискусійної позиції. Завтра їду на Чайку. Працюватиму там із Дем'янком. Мабуть, візьму з собою Погорільця. Ми довго там не будемо, там нічого довго робити^ А ви зостанетеся на заводі і візьмете на себе перші удари нашого великого опонента. Заходьте увечері, дещо пер^ глянемо... Ганна Іванівна, як я сподіваюсь, дасть наіі чаю.
10
Нечаєнко всадовив Рюрика у своїй кімнаті, озброїв паперами, а сам пішов на балкон — прекрасний довги$ балкон, що тягнувся вздовж двох кімнат і кухні, нач^і навмисне створений для роздумів. Коли постать Нечаєнка рухалася сюди-туди вздовж вікон, всі знали, що турбувати його не слід. Він походжав, і поруч із ним шуму* вала верхівка осокора, ляскала задубілими глянцевими листками. Він давно вже розрахував, як саме у разі нагальної потреби можна вистрибнути з балкона, щоб зачепитися за його гілля і не вбитися. Нечаєнко розумів, що навіть думати про Шальварського недостойно і принизливо...
їхній давній конфлікт не мав принципової основи — самі лише словеса та пересуди. Казали, наче Шальварський колись вважав Нечаєнка основним конкурентом на посаду директора науково-дослідного інституту, бо сам він був тоді кандидатом, а Нечаєнко — доктором наук. Сам Іван Гнатович зроду не мріяв про посаду директора і чутку вважав безглуздою...
Науковий центр приймав делегацію з Якутії, господарем прийому в той вечір був Шальварський, і, силкуючись виябити товариський гумор> він називав якутського академіка "друг степей тунгус". Спочатку це викликало посмішки, якут сміявся веселіше за інших, потім, коли Шальварський повторив свій жарт вдруге і втретє, усім стало ніяково, а коли він поніс те саме у четвертий раз,— Іван Гнатович втрутився і вибачився за Шальварського перед усіма.
Після прийому Нечаєнкові шепотіли: "Божевільний, маєш ворога до скону".
Конфлікт поглибився, коли Нечаєнко — років із п'ятнадцять тому — висловився критично про одну недолугу
статтю Шальварського... І тоді, й сьогодні він розумів основне: істинно наукове змагання між ними було неможливим,— вони жили І діяли у площинах, які ніде не перетиналися.
Десяток років тому Нечаєнко із своєю лабораторією розробив математичну основу теорії лопатки останнього ступеня і розпочав найсміливіший проект свого життя — турбіну Н-800. І — поряд із природним недовір'ям скептиків і не менш природними сподіваннями ОПТИМІСТІВ— відчув глухий опір. Потім цей опір зробився активний. Далі у науковій пресі з'явилася стаття доктора наук Шальварського про безвідповідальний авантюризм Нечаєнка І Його шкідливі намагання впровадити антинауковий волюнтаризм навіть у галузі математичного аналізу.
Тоді Нечаєнко зрозумів, що справа серйозніша, ніж йому здалося спочатку...
Шальйарський став директором великого інституту. Його Інститут найкраще забезпечувався найновішими приладами й апаратурою, його працівники жили в хороших квартирах у центральних районах міста, і черга на поліпшення житлових умов у нього була найменша. Більше того: інститут мав пристойну наукову репутацію — всупереч тому, що за п'ять-шість років Шальварський вижив з інституту всіх, хто грішив власною думкою.
Пожежа ще ледве зайнялася, коли одної доброї днини Іван Гнатович зустрів в алеї саду давнього товариша й колегу Федора Юрійовича Дем'янка. То був прекрасний інженер і вчений, енергобудівник, який років десять керував енергомонтажем на Чайці, а оце вже кілька літ очолював відділ в інституті Шальварського. Дем'янко кинувся до Нечаєнка з привітанням — Іван Гнатович побачив, що смагле Федорове обличчя з ясними очима світилося щастям.
— Ось! Ось! — сказав він і вийняв з кишені тонку сіреньку книжечку. ^
— Що? Маєте великі надходження? — не зрозумів Нечаєнко.
— Це трудова книжка, Іване Гнатовичу! Не розумієте? Я звільнився. За власним бажанням! Тепер розумієте?
— З ці^Т причини ви такий радісний?
— Охо-хо-хо! — Дем'янко ніколи не був такий по-хлоп'ячому збуджений і нестримний.— Мій дорогий і наївний Іване Гнатовичу! Сьогодні один з найщасливіших днів
мого життя! Ви не уявляєте, ви не можете уявити, який нечуваний прилив творчих сил і яку жагу життя викликає сама лиш думка, що я більше ніколи—ніколи, боже ж мійі— не перебуватиму під одним дахом із Шальварськимі І тут у Дем'янкові заговорили його запальні предки, мабуть, як він сам казав, половці і печеніги: в нього роздувалися ніздрі і блимали білки:
— Більш ніколи не побачу цієї вражої {єзуїтської пики, цієї мерзенної істоти!!..
І знову хвиля ейфорії, посмішка небесного блаженства:
— Яке повітря, Іване Гнатовичу!.. Ходімо, покатаємося над парком на підвісній дорозі! Г$? Ви ж ніколи не каталися. Море лісу, краса, повітря, як морс! А ви знаєте, хто сьогодні не менш щасливий, ніж я? Сам Шаль-варський! Він з першої хвилини, як ми тільки глянули одне одному у вічі, вирішив: або я — або він. Він ніколи не чекав від мене такого подарунка: "За власним бажанням!.." Охо-хо-хо!
Шальварський умів і любив інтригувати. Він любив і вмів формувати плітки, поширювати їх, а також збирати, і при тому ще й вірити їм. Шальварський умів влазити людям у душу. Він умів розмовляти з трепетною поштивістю або ж німіючи від поваги й любові, він блискуче володів виразно щирими інтонаціями, а часом дозволяв собі робити напівцинічні зізнання про себе самого, що межували з самобичуванням (от, мовляв, бачите, і я, Шальварський, такий самий грішний, як усі, і цього не приховаєш!..).
Що ж до баталії із Нечаєнком, то професор Шальварський мав дивовижний хист завчасно зайти саме у ті двері, куди тільки лиш збирався із своїми оправами Нечаєнко,— і тоді, Ідучи по його сліду, Нечаєнко наштовхувався на якусь стіну. Власне, прийом міг бути й поштиво-крижаним, і зневажливо-панібратським, стрима-но-настороженим, роблено-доброзичливим або ж іронічно-зарозумілим, залежно від характеру господаря кабіне-fy,— але внаслідок таких візитів на його справи і клопотання незмінно лягало чавунне "ні".
Хтось із клевретів Шальварського писав анонімні наклепи,/а Шальварський підіймався на трибуни і оголошував їх, як перевірені факти. Потім Нечаєнко ті наклепи спростовував, спростування були прості й беззаперечні, їм вірили, але ніхто не проголошував їх з трибуни,
З 1-15
65
Інтрига набула масштабності, сягнула високих сфері Івану Гнатовичу довелося кілька місяців ходити без роботи. Кінчилося літо. Уперше з того часу, як народилася Алінка, він з болем у серці проходив повз кіоски, де продавали виноград, персики, кавуни й дині: він не мав грошей, щоб купити своїй дитині цю звичну осінню розкіш.
Жили на зарплату економіста, що її приносила Ганна Іванівна. Вона не докоряла йому, бо розуміла суть справи і суть його особистості; він цінував — він знав, що за таких обставин багато хто з його друзів і знайомих мав би вдома не надійний тил, а виснажливу і дошкульну партизанську війну.