Він зробив її з шматка Гришиної фанери та ніжки від стільця.
— Нащо тобі ця лопата? — спитав я.
— А так. Нехай собі буде. В житті й лопата згодиться.
— Тоді і я собі зроблю. Фанера у тебе?
— Ні, я Гриші віддав. Нехай робить полички для своєї сестри. Хоч сто.
— Так...
Ми помовчали.
— І взагалі, ми невдахи, — раптом сказав Сергій. — Я вирішив записатися до Палацу піонерів. До авіамодельного гуртка. Вчителька казала, що допоможе.
— Це ж туди, мабуть, ходить ваш Юрко Печериця?
— Ходить... — зітхнув Сергій. — І я ходитиму.
МАВПА 1 ОКУЛЯРИ
Хлопчиків дехто вважає розбишаками. На них дорослі частенько так і гримають: "Ах ви ж, розбишаки, шибеники!" Це зовсім несправедливо. Нам з хлопцями дуже хотілося, щоб дорослі нас хвалили. І щоб вони розповідали знайомим:
— Який чудовий народ—ці хлопчаки! Ми дуже раді, що в нашому будинку живе трійко таких розумних, дотепних школярів!
І це було б визнанням заслуг усього хлоп'ячого народу.
Ось чому ми втрьох вирішили зробити для дорослих щось приємне. Сергій приніс зі школи товсту книжку "Затейник". В ній описувалася безліч всіляких ігор, розваг і хороших справ. Ми її вивчали два дні.
Спочатку вирішили показувати сусідам фокуси. Нам дуже сподобався один, коли асистент виймає з рота фокусника десяток яєць. Руслан відразу ж придумав афішу: "Тільки один раз! Птахоферма в шлунку!"
Але ми своєчасно згадали, що нам ніде взяти десятка яєць. Навіть півдесятка. Дорослі не дали б нам ні яєць, ні грошей, щоб їх придбати. Тоді ми вирішили поставити тіньове кіно. В "Затейнике" дуже зрозуміло було написано, як це робиться.
Ми пішли до Сергія і сіли навколо столу.
— Давайте писати запрошення! — запропонував Сергій.
— Давайте спочатку придумаємо, що показувати, і вивчимо ролі, — заперечив Руслан.
— А що ми, не встигнемо? Тю! — сказав Сергій. Видно, що Руслану й самому кортіло швидше написати запрошення. Але він був обережніший за нас.
— А на коли ж ми призначимо сеанс? — запитав він.
— Та на коли! На завтра!
— На завтра не можна, ми не готові.
— Іди ти!.. Що тобі треба готувати? Він цілий рік щось там готуватиме, а ти тут сиди чекай! — І Сергій сердито подивився на Руслана. 4
— А ти не кричи. Давай призначимо сеанс на суботу, якраз через два дні. А раніше я не згоден — і все. Як хочете.
Я погодився з Русланом, і Серьожка дуже неохоче пристав до нас. Він бурчав:
— Готуватися вони будуть. Готуватися. Бач, які готуваль-ники!
Він вирвав з зошита два подвійних аркуші, і ми їх порізали на двадцять маленьких аркушиків. Після цього написали на кожному з них:
ЗАПРОШЕННЯ!
Шановний (а) товаришу (ко)...../
Ми, молодші школярі нашого будинку, запрошуємо Вас по* дивитися один сеанс тіньового кіно! Яке відбудеться біля кухні з боку коридора. Початок в суботу о 19 годині. Просимо принести з собою свій стілець!
Ш КОЛ ЯРІ.
Руслан і Сергій написали по сім запрошень, а я — шість. А всього двадцять.
Потім ми пішли по сусідах роздавати ці саморобні квитки. Сусіди нас зустрічали добре. Вони казали: "Обов'язково прийдемо!" Або: "Якщо зможу, то прийду". Або, ще так: "Дякую! Я з задоволенням! Але ви перед сеансом мені нагадайте, щоб я не забув".
Один тільки дядько Трохим, прочитавши на порозі запрошення, буркнув: "Не морочте голову", — і грюкнув дверима. Але запрошення не віддав.
Після цього ми почали видумувати програму. Першим номером мав виступати я в ролі мавпи з байки Глібова "Мавпа і окуляри". Ведучим у цьому номері призначався Сергій.
Другий номер грали ми з Русланом: в байці Дем'яна Бедного я мав виконувати роль хазяїна, а Руслан — робітника.
Третім номером проходила байка Крилова у виконанні Руслана і Сергія. Всі три байки ми знайшли серед Сергіевих книжок.
Руслан відразу ж виписав собі свої ролі і пішов додому вчити. Сергій мені сказав:
— А, нехай собі готується. А ми ще встигнемо! Я засміявся і сказав:
— Нехай собі .готується, а ми почекаємо! Він ще до суботи все забуде!..
Посміялися ми з Руслана і пішли гуляти. Наступного дня ми з Сергієм зустрілися ввечері, і він запитав:
— Ну, ти вже вивчив? Я махнув рукою:
— Де там вивчив! Що я — Руслан? Завтра ще цілий день до вечора. І уроків завтра не робити. А потім — чого це ти в мене питаєш, чи я вже вивчив, я ж свої ролі не виписував, а книжки у тебе. А ти сам хіба вивчив?
Сергій знизав плечима:
— Це тільки Руслан за три роки, наперед вчить. Він на себе не дуже надіється. А я на себе, знаєш, як надіюсь!..
В суботу відразу після уроків я взявся до роботи. У мене про всяк випадок завжди було кілька обкладинок від старих книг. Це був дуже корисний матеріал. І от з цього матеріалу я вирізав вісім окулярів. Бо мавпа з байки Глібова, не знаю де, собі їх дістала аж чотири пари.
Після цього я пішов до Сергія, і ми з ним зробили чудовий мавпячий хвіст. Узяли драну Сергієву панчоху і набили її старими газетами. Хвіст вийшов товстий і твердий, схожий на качалку.
Потім я почав готуватися до ролі хазяїна з байки Дем'яна Бедного. Тут було простіше. Я запхав собі під курточку невеличку подушку і відразу став дуже пузатим. На голову накрутив рушник — і вийшла чудова чалма.
Нарешті всі мої костюми були готові, і ми почали готувати Сергія до ролі ведмедя. Вивернули старий кожух, знайшли стару шапку-вушанку Сергієвого батька. її хутряний козирок стирчав уперед і трохи скидався на ведмедячий ніс.
І раптом з'ясувалося, що за годину має розпочатися сеанс.
— Ой-ой-ой! — захвилювався Сергій. — Давай повторювати ролі!
— Повторювати... Треба ж їх спочатку вивчити...
— А ти не вивчив?
— Про мавпу я й так знаю. А Дем'яна — щось не дуже.
— На книжку, швиденько вчи. А коли що — я підказуватиму.
Я схопив книжку і почав читати байку. Але як на те—запам'ятати нічого не міг. А тут ще Сергій заплющив очі і забурмотів своє — повторював роль. Він її вивчив ще вчора увечері.
— А ти можеш не бурмотіти? — запитав я.
— Можу.
— То не бурмочи.
— А як же я повторюватиму?
— Подумаєш! Мені он ще вчити треба!
Сергій замовк. Я знову взявся за байку, але тут прийшов Руслан. Він був дуже веселий і діловитий.
— Гей, артисти, — сказав він, — вже час до театру! Скоро наш вихід!
— Валька роль вчить, — пояснив Сергій.
— Вже пізно вчити роль! — сказав Руслан.
Сергій витяг з шафи простиню і дав мені. У Руслана були з собрю канцелярські кнопки. Ми захопили настільну лампу і вирушили обладнувати театр. А Сергій пішов по квартирах — скликати глядачів.
Простиню натягли у дверях, що вели на кухню, і зверху закріпили кнопками. Глядачі мали сидіти в коридорі, а артисти грати в кухні. Тут, напроти простині, ми встановили лампу.
Коли хтось з нас ставав між лампою і дверима, на простиню падала тінь. її бачили глядачі з коридора. Оце й було тіньове кіно.
Ледве ми впорались, як почали сходитися сусіди. їх прийшло, мабуть, чоловік з дванадцять. Ми такого навіть не чекали. Руслан став мовчазний і серйозний. Мабуть, хвилювався. Ще б пак! Ми, хлопчаки, зацікавили своїм кіно дорослих з обох поверхів!
— Ну, вивчив? — пошепки запитав мене Сергій. Він здавався зляканим і більше, ніж завжди, нагадував горобця.
— Поганувато, — відповів я.
— Ну, не бійся, я підказуватиму з книжки. Тільки уважно слухай. В справжньому театрі теж підказують. Там для цього сидять спеціальні дядьки. Суфлери називаються.
А глядачі розсілися в коридорі на власних стільцях, погасили там світло і попросили починати. Ми їх не бачили з-за прозе стині, і це трохи полегшувало справу. Бо дуже важко грати, коли на тебе дивиться багато очей. А тут очей немає, тільки біла простиня — екран.
Руслан став між лампою і дверима, і на екрані відбилася його тінь. Він оголосив:
— Починається кіно! Дивіться байку Глібова "Мавпа і окуляри" у нашому виконанні!
Він відійшов убік і кивнув мені головою. Я ще раз перевірив, чи міцно тримається хвіст, і, перемагаючи неймовірне хвилювання, підійшов до простині. Став до неї боком. Зігнувся, опустив руки мало не до колін і випнув підборіддя так, щоб скидатися на мавпу. Мені дуже кортіло глянути, як воно вийшло на простині. Але ж не міг я дивитися боком!
Руслан прошепотів:
— Добре, давай...
Тоді я заклав під нижню губу язик, щоб спотворити себе ще більше. За простинею засміялися. Я перелякався, що у мене виходить щось не те, але в цю мить почув голос тьоті Клави:
— Ви подумайте! Ну, справжня мавпа!
І знову всі засміялися. І я відразу перестав хвилюватися. Сергій почав читати:
На старість мавпочка недобачати стала. А від людей вона чувала, Що це ще лихо не яке, Аби дістати окуляри...
Я зображував, як підсліпувата мавпочка безпомічно озирається навколо себе. Потім підіймає з підлоги чотири пари окулярів і починає витворяти з ними безглузді речі: нюхає, лиже язиком, прикручує до свого хвоста.
Глядачі весело сміялися, і раз у раз чувся голос тьоті Клави:
— Ви подумайте!..
Коли мені прийшла черга казати свої слова, довелося витягти язик з-під губи. Зате я говорив таким гугнявим голосом, що публіка ще більше сміялася.
На закінчення я з силою ляпнув об підлогу своїми паперовими окулярами.
Всі глядачі голосно плескали в долоні, а хтось з сусідок сказав:
— Хлопчики, вийдіть вклоніться! Привчайтесь культурно себе поводити перед публікою.
Ми з Сергієм вийшли за простиню вклонятися. Нам стали аплодувати ще дужче. Ми були страшенно раді і горді собою. Особливо, коли почули:
— Які ж вони молодці, наші хлопчики!
— Таланти, таланти!.. Цікаво, де вони набрали стільки окулярів? Треба перевірити.
Руслан оголосив наступний номер. Я швиденько обкрутив голову рушником і запхав під курточку подушку. В ці хвилини мені було море по коліна. Від хвилювання не лишилося й сліду. Я почував себе улюбленцем дорослих, талановитим і красивим. Я володів увагою публіки, і це було так приємно, як ще ніколи не бувало.
Руслан ліг біля простині і захропів. Я, виставивши наперед живіт, наблизився до нього і штовхнув ногою. І почав:
— Мула, а Мула!
Ты оглох иль так валяешь дурака?
І тут з'ясувалося, що, крім цих двох рядків, я не пам'ятав ані слова! Знову повторив:
— Мула, а Мула!
Ты оглох иль так валяешь дурака?
Сергій щось шипів мені у спину, але я нічого не чув і навіть не намагався почути. Забув слова? А нехай! Публіка мені все простить, адже це я допіру так чудово грав мавпу. Я голосно сказав:
— Серьожко, не шепочи, дурна голова, я ж однаково нічого не чую!
Руслан з підлоги дивився на мене з люттю.