А ще достобіса їхнього гурту прибігло пішки. Спинилися. Бруднерський перший вистрибнув із машини і виволік за собою клітку. Із хижки почулося моторошне хрипке бурмотіння: "Фо-фа-фи!"
— "Покажи!" — мліючи від поштивості, переклав Бруднерський. — Незрівнянний сказав: "Покажи!", і мені здається, що він дозволив нам зайти.
Вони зайшли до хижки: перший — Бруднерський, за ним — почет пацюків, а потім уже Маєш і хто вже там зміг: пацюччя, мишва, мушва, ховрашшя… Стало тісно, як у трамваї у тяжку пору дня. У кутку була яма, яка в глибині перетворювалася у велику нору. А з ями визирав Страхолюд Неможливий.
Цей Страхолюд і справді був неможливий. Маєш дуже здивувався: такого створіння він ніколи не бачив і навіть не думав, що таке може бути.
Воно було мишасто-рудого кольору. Його шкіра вся була у складках і вкрита бридким хутром. Розчепірені пазурі жадібно вимацували край ями, в якій воно сиділо. А ікла! Вони починалися від верхньої щелепи і загиналися униз двома жовтими шаблюками.
Сам Бруднерський заціпенів від жаху, опинившись перед мордою Страхолюда Неможливого.
Страхолюд, ворухнувши ніздрями, раптом кинувся вперед і безпомилково зачепив іклами клітку із Зозулею. Він позадкував, затягаючи клітку в яму, але скоро всі зрозуміли, що в підземний хід клітка не влізе.
Бруднерський сказав:
— Ваша нечисть! Ми, пацюковичі, аж ніяк не можемо вийняти Зозулю з клітки. Ми всім своїм боялом боїмося кліток, хай ваша милостива милість нас помилує!
Страхолюд розлючено просичав:
— Фіф-фіф-фофіфу!
— "Всіх з’їм і розірву!" — Бруднерський перекинувся на спину і безсило задер лапи, і так само зробили всі пацюки; Бруднерський голосно плакав:
— Розірви нас і з’їж, бо ми всі твої недостойні недостойники! А ще краще: пожалій нас!.. Ми тебе любимо!..
Страхолюд, не звертаючи на пацюків уваги, заходився швидко і вправно розширювати нору своїми іклами-шаблюками. Він умів копати! І Маєш зрозумів, що мине кільканадцять хвилин — і Зозуля у своїй клітці, а разом із нею надія відновити Час будуть назавжди поховані у підземеллі.
До хижки влетів загін зеленої Жужулі, і її найметкіші розвідники Жюжа, Жьожа і Жяжа задзижчали:
— Їдуть-їдуть-їдуть! Цей проклятий Умпарара Чамчамчам без пригод подолав непрохідний ліс, проїхав по Піщаній дорозі і в ці самі хвилини почав підійматися на горб Жовте Черевце. Як тільки він переїде горб, перед ним відкриється дорога луками-луками прямісінько до Колючого лісу, і як собі хочете!
Страхолюд припинив копати. Бруднерський прокричав своїм пацючим голосом:
— Слухайте мій останній і найрозумніший наказ! Маєш сідає у Фруся, і вони обидва негайно вирушають навперейми Умпарарі Чамчамчам та його команді і спиняють їх на горбі Жовте Черевце будь-якою ціною!
— Це ж якою — "будь-якою"? — запитав знадвору Фрусь.
— Ти на нього наїдь і розбий ущент! — наказав Бруднерський.
— Ви пошукайте дурнів деінде, в іншому місці! — раптом сказав Фрусь. — Я з місця не зрушу.
Запала недовга пауза. І тоді почувся лагідний голосок пані 3ак-Лепської:
— Ням-ням-ням! Ах, це так лепсько, коли дві машини розбиваються одна об одну! Це такий божественний смак! Я поїду з ними і трошки пообідаю!
І тут уже Бруднерський отямився і сказав Фрусеві як міг м’яко:
— Дурненький, ти забув, що як тільки його незрівнянна нечисть сховає Зозулю, — всі залізяки на світі стануть твоїми!
Тоді Фрусь подумав: коли всі запасні частини у світі належатимуть йому і більш нікому, тоді навіть пані Зак-Лепська від нього відчепиться: вистачить їй заліза.
— їду! — квакнув Фрусь своїм сигналом.
Занедбаний і задурений автомобільчик не розумів, що якщо люди не матимуть Часу, ніхто й ніколи його не відремонтує. Хуліган Маєш швиденько вислизнув з хижки і кинувся у Фруся — аби далі від цього збіговиська і Страхолюда Неможливого.
Бруднерський продовжував:
— Об’єднаний загін пацюковичів мчить навпростець до горба Жовте Черевце і там заклопотано і радісно з’їдає песика Джульку і кицьку Прісю, а дітей — Ходючка і Сміхошу — треба відігнати геть на віки вічні!
Страхолюд пробурмотів:
— Фа-фофе-фефе!
Бруднерський радісно заверещав:
— "Я добре серце!" — ось що сказав незрівнянний. Отож наввипередки, попереду передніх — вперед!
14. Битва на горбі
Умпарара завзято біг угору по добре в’їждженій глинистій дорозі.
Цей горб і справді скидався на бегемотяче черево: був високий і довгий.
Тим часом Ходючок і Сміхоша, Джулька з Прісею, Феофеофанчик і гарбуз Онопрій з усіма своїми родичами, кожен по-своєму, наспівували бадьорої пісеньки:
Налякались нечупари,
Заховалися від нас!
Але з нами Умпарара —
3 нами знову буде Час!
Доженем і переможем, Ми ж, як вітер — тут і там! Все на світі, братці, може Умпарара Чамчамчам!
На віконце сів Фока Сильвестрів. Він сказав:
— Увага, справи такі: з того боку горба назустріч нам їде автомобіль Фрусь, а в ньому сидить хуліган Маєш.
У цей час глиниста дорога пішла круто вгору. Умпарара напружився, завив і вперто поліз дорогою. Аж раптом утратив голос, розгублено замовк і спинився.
— Я заглух, — засоромлено сказав він. — Мені доведеться трошки позадкувати.
І він помалу-потроху відкотився назад. Спинився, надійно загальмував усіма колесами і, повагавшись трошки, попрохав:
— Будь ласка, хто може — вийдіть, щоб мені було легше. Я подолаю крутизну — і ви знову сядете…
Усі відразу ж вийшли. Сама тільки городина зосталася в машині, бо то була б велика морока — викочуватися з машини, а тоді вкочуватися назад.
Умпарара підбадьорливо засигналив і знову кинувся угору, а діти разом із Джулькою і Прісею, обидва шпаки і Феофеофанчик на Сміхошиному плечі зосталися при дорозі і з великим співчуттям стежили за машиною. Умпарара Чамчамчам, розігнавшись, піддав газу, переможно подолав дві третини крутої дороги, іще наддав газу і впевнено закінчив підйом.
— Ура! — закричали друзі.
І тут в один голос вигукнули шпаки Фока і Родивон Сильвестрови:
— Увага! Пацюки!!!
То була найстрашніша мить за весь цей ранок. Знизу, з Колючого лісу, на них котилася лава пацюків. Вони були швидкі й люті, як не знати хто, бо немає в світі лютішої тварини, як голодний пацюк.
Пріся стала дуже гарна: на ній розпушилося все хутро, хвіст став пишний, як ніколи, гарненькі вушка прищулилися, а очі зробилися величезні й засяяли золотим вогнем. Трохи зігнувши лапи, Пріся повільно і нечутно рушила назустріч сірій лавині.
Джулька був природжений щуролов, але ж, певна річ, з такою кількістю пацюків він не зустрічався ніколи. І тому він добре розумів, що живим із цієї бійки не вийде. Песик дуже-дуже хотів підстрибнути і на прощання лизнути Сміхошу в носик, але стримався — тільки зиркнув на неї з великою відданістю, а після того весь напружився, гостра його мордочка, довге приземкувате тіло і гострий хвостик витягнулися в одну стрімку лінію; Джулька не гавкав і не гарчав — він мовчки рушив назустріч ворогу.
— Біжи на гору, — звелів Ходючок Сміхоші.
А сам підібрав при дорозі велику соснову ломаку і грізно ступив уперед, щоб прийняти бій.
— Ще чого! — вигукнула дівчинка. — Я з тобою. — І вона також вибрала собі довгого дрючка.
Пацюки вже були за кілька кроків. Джулька ї Пріся одночасно припали до землі і відважно стрибнули в саму гущавину ворожої лави. Два вихор а — пилюки зметнулися над дорогою — мабуть, там почалося щось страшне.
А згори почувся голос гарбуза Онопрія:
— А стережися, хто свій!.. А стережися!..
Ходючок і Сміхоша озирнулися і побачили прекрасне видовище. Умпарара Чамчамчам стояв на горбі, в нього були широко відчинені багажник і Двері, а звідти вивалювалися і густою юрбою котилися вниз здоровенні гарбузи і дині та розгодовані кабаки.
То було схоже на обвал у горах. Та як інакше!
Якщо гарбуз має десяток кілограмів ваги, то чим же це не валун!
— Обережно, діти! Підстрибуйте, підстрибуйте, — то кричав гарбуз Онопрій, який котився на чолі свого війська. Котився, ще й товаришів підбадьорював: — А розганяйтесь добре, товариство! А влучайте точно, щоб сірим було непереливки! А не жалійте поганих, мої рідні!
Ходючку й Сміхоті і справді довелося підстрибувати, щоб гарбузи не звалили їх з ніг, — і овочева лавина прогуркотіла далі, вниз, і вже за якусь мить діти побачили, як заметушилися перелякані вороги, намагаючись ухилитися від могутніх гарбузячих ударів, як сміховинно вони вищирювалися, стараючись укусити, — та що гарбузам їхні зуби!
Тим часом Пріся і Джулька були як дві руді блискавки — ох і задали ж вони жару пацюкам! Напевне, хто з сірих уцілів у тій бійці, більш уже ніколи-ніколи не піде проти людей та їхніх друзів.
За кілька хвилин бій закінчився — хвіст останнього пацюка ще трохи шурхотів, віддаляючись поміж трав, і все стихло. Стомлене і веселе гарбузяче військо, докотившись до самого низу, відпочивало обабіч дороги, у травичці на узліссі, і Онопрій сказав:
— З нами все гаразд. Ви собі їдьте і вершіть свою справу, а нас тут підберуть городники. Ще й спасибі вам скажуть, що зібрали врожай.
Не гаючи часу, діти і Джулька з Прісею вибралися на вершину горба. З протилежного боку на неї якраз викотився Фрусь із Маєшем. Вони войовниче мчали у цей бік, і Фрусь гукнув до Умпарари:
— Гей ти, червонобокий! Тримайся, бо приходить тобі край!
— Це ж чому? — здивувався Умпарара Чамчамчам.
— Бо я іду в лобову атаку!!! — вереснув Фрусь. І додав швидкості.
— Ну що ж… Зоставайтеся тут, друзі, — сказав Умпарара своїм і кинувся вперед.
Швидко зближувалися автомобілі. Вони ішли точно один на одного, однією колією, і щомиті додавали газу. Був момент, коли Умпарара загальмував і хотів ухилитися від лобової атаки: він помітив у Фрусевій кабіні Маєша. Але тієї ж миті Фрусеві дверцята розчинилися і Маєш вистрибнув із них на ходу, — він і сам перелякався не знати як.
Отепер уже ніщо не стримувало хороброго Умпарару. Він додав газу і ураганом помчав назустріч Фрусеві.
Ходючок і Сміхоша дивилися йому вслід, шпаки посідали їм на плечі й замовкли, Пріся і Джулька, все ще збуджені боєм, стежили за подіями і дрібно тремтіли. А з протилежного боку горба, сидячі: край дороги, на поле битви злякано витріщувався хуліган Маєш.
"Таран так таран! — подумав собі Умпарара. — Шкода дурного Фруся, але ж сам винен". А Фрусь був уже поряд, він наближався ніс у ніс, фара у фару, бампер у бампер, Умпарара Чамчамчам заплющив фари і відчайдушно додав газу…
Удару не було.
Умпарара поглянув — перед ним була порожня дорога.