І раптом завив, заскавулив і дременув геть.
— Чаклунство! — репетував він, тікаючи. — Де моя врода!.. Я поскаржуся Бевзю П’ятому!..
А від обідраного гаю миттю відгукнулося:
— Чики-брики!..
— Там бевзики!.. — зрозумів Дениско. — Назад! За мною!
І за хвилину загін розтанув у пітьмі. Бевзики навіть не наважилися переслідувати. Вони і вдень були боягузи, а вночі — тим паче.
Друзі простували вчорашнім шляхом на Ябедин. Дениско розміркував, що тільки в місті можна щось розвідати про Антошку.
Дорогою Кузька і Кив були дуже задумливі. Кузька одного разу навіть заговорив з придорожнім кущем, а Кив спіткнувся, впав і пішов далі на руках.
— Що з вами? — стривожено спитала Лариска.
І тут Кузька ляснув себе по боках:
— Згадав! Одновусий — сам Великий Брехун!
Почувши це, Кив відразу схаменувся, що йде догори ногами, і перевернувся як треба.
— Вірно! Великий Брехун — перший радник Бевзя П’ятого! Я ж казав, що я до нього колись підлабузнювався.
— А я перший згадав! — не витерпів Кузька.
Таємниця Країни Суниць
Антошка сидів на сирій землі і думав. Як вилізти з ями? Звідкіля чекати допомоги? Як попередити друзів, що їхні вороги — підступні і хитрі? І нічого не міг вигадати.
В ямі було темно. І Антошці здалося, що в голові у нього так само темно. Хоч би яка думка блиснула!
Він не знав, скільки часу сидить, але ось відчув страшенний голод. Сьогодні в піонерському таборі на перше, мабуть, борщ. На друге — биточки із смаженою картоплею. І салат із свіжих помідорів та огірків. А на третє — компот із абрикосів.
Могло бути й інакше. На перше могли давати бульйон з локшиною. На друге — гречану кашу з м’ясом. А на третє — кисіль із порічок.
Навіть суниці їв би зараз Антошка. А про картоплю і хліб нічого й казати — за них би віддав усе. Тільки йому нічого було віддавати. І нікому.
Хлопчик ковтав слинку і журився. Подумав, що його кинули сюди назавжди і зовсім не годуватимуть, щоб він помер з голоду.
І тоді він згадав про лічилки. Лариска враз проказала б якусь лічилочку і всіх нагодувала. А він, як на те, не пам’ятав жодної. А може, якась пригадається?..
Антошка почав задумливо бурмотіти:
— Хурли-мурли… мурли-дурли… Ні, такої нема! Мурли-фурли… фурли-турли… Тьху, прив’язалося!
Він згадав, що багато лічилок починається на "ене-бене", і знову забурмотів:
— Ене-бене… Коло мене… Коло мене… Ене-бене… Знов не те. Я не пригадую, а вигадую. Так нічого не вийде!
Антошка змовк, і враз у його голові прозвучала стара-стара і добре відома лічилка: "Еники-беники їли вареники".
Вареники! З м’ясом. Можна з сиром. І з капустою можна. І з картоплею, вже які будуть. І тільки-но Він зібрався проказати лічилку, як подумав: а друзі? Адже й вони, мабуть, голодні. А на світі, може, більш немає лічилки про їжу. Якщо він її скаже, то вони залишаться без вареників. А їм треба йти шукати скриньку.
Коли вони дуже зголодніють — Лариска напевне пригадає лічилку! Нехай залишиться їм.
Згадка про Лариску засмутила Антошку ще більше. Дівчинка наче відчувала, що підземелля не віщує добра. Так не хотіла його відпускати! А він же її відштовхнув. Антошка тяжко зітхнув і похнюпився. Він навмання бурмотів, що тільки в голову збреде, і навіть згадав лічилку про солдатів. Її всі знають:
Ати-бати —
Йшли солдати.
Ати-бати —
На базар.
Ати-бати —
Що купили?
Ати-бати —
Самовар!
Ледве Антошка знічев’я пробурмотав оці слова, як у ямі почулося якесь шарудіння і кахикання. — Хто? — злякався хлопчик..
— Ати-бати — це ми, солдати! — відказало кілька голосів.
— Які солдати?..
— З лічилки.
— Звідки ви прийшли?
— З базару.
— Скільки вас?
— Троє.
— А у вас зброя є?
— Немає. Зате у нас є — ати-бати — самовар. Антошка не поспішав радіти. Ще ж не відомо, що за народ — ці солдати.
— А що ви збираєтесь робити? — обережно спитав він.
— Ати-бати — пити чай. Ось тільки самовар роздмухаємо.
У повітрі поплив слабкий димок. У пітьмі щось сопіло, пихкало, кахикало. А тоді з’явилося слабке червонувате світло. То в самоварі розгорялися вуглинки.
— А потім що? — Антошка вдивлявся у пітьму.
— А потім що скажеш, те й зробимо.
— А що ви вмієте?
— Ати-бати — пити чай.
— І все?
— Все.
Тут тільки Антошка всміхнувся. Тепер у нього є цілий загін. Дарма, що вони нічого не вміють, воно й зрозуміло — в лічилці тільки те й робили, що купували самовар. Але він їх навчить.
Очі його вже давно призвичаїлися до темряви. І навіть при слабкому світлі від самовара Антошка роздивився своїх нових знайомих. Це були три дебелих дядьки. Однаковісіньких. З великими вусами. Один був у жовтому мундирі, другий — у синьому, третій — у зеленому.
Вони посідали навколо самовара, запросили Антошку. Кожен відчепив від паска кварту і націдив туди чаю. Потім повитягали з кишень сухарі.
І всі троє простягли свої кварти і сухарі Антошці. — Дякую, — сказав він. — А ви?
— Бери, бери, у самоварі багато чаю.
Хлопчик гадав, що й сухарів багато. А тому він швиденько впорався і з чаєм, і з сухарями. Чай був запашний, солодкий.
А далі виявилося, що сухарів солдати більше не мають. Їм довелося пити чай без нічого. Антошка так страждав, що просто жах! Він перепрошував усіх разом і кожного окремо. А солдати тільки казали:
— Нічого. Нам аби був чай, а то все — пусте.
Почаювали. Самовар почав пригасати.
— Командування беру на себе, — непевно промовив Антошка.
— Ати-бати — ми готові виконувати накази! — хором відказали ті.
А от що їм було наказувати? Антошка звелів Синьому солдатові стати струнко під самою стіною ями.
— Ати-бати! — відказав той і став. Він був високий і міцний.
Зелений за наказом хлопчика заліз на плечі Синьому і теж став струнко.
Потім Жовтий з допомогою двох своїх приятелів заліз на плечі Зеленому і випростався. Антошка дуже боявся, що жива піраміда не втримає рівноваги і розсиплеться. Але солдати — від нижчого до верхнього — прихилилися спинами до стіни і бадьоро всміхалися.
— А мене зверху витримаєте?
— Ати-бати! Витримаємо!
Жовтий додав:
— Тільки тобі навіть з моєї голови не дістатися краю ями, бо там ще високо.
Антошка засумував:
— Що ж робити?
— Ати-бати, подай нам самовар. Він подав самовар Синьому. Той підняв його вгору і передав Зеленому. Той зробив так само, і самовар опинився в руках Жовтого, а там і в нього на голові.
Потім солдати передали один одному Антошку. І ось хлопчик заліз на верхівку піраміди. Самовар на голові Жовтого тремтів і хитався, але Антошка сміливо звівся навшпиньки.
Тепер його руки вільно діставали до ляди. Хлопчик уперся у неї долонями, натиснув. Ляда скрипнула і трохи піднялася. Крізь щілину влилося рожеве світло.
Антошка почув голоси. Один грубий, хрипкий. Він звучав просто над лядою. А другий був пронизливий, як у надувної гумової кульки. Він чувся збоку.
Над Антошкою зарипіло ліжко. Перший голос прохрипів:
— Я скоро буду спати. Другий — запобігливо:
— На добраніч, наш найрозумніший!
— Я хочу, щоб сьогодні Оті Самі Двоє опинилися в ямі, а я на них ранком подивлюся…
— Чики-брики! Ваше бажання — моє бажання!
— І тоді ти мене одвезеш на п’ятиколісному велосипеді на Синю гору і я розіб’ю яйце-райце! Ти знаєш, що таке яйце-райце?
— Ніхто не знає того, що знає наш найрозумніший! Чики-брики!
— А ти хочеш, щоб я тобі розповів?
— Для мене існують тільки ваші бажання, чики-брики!
— Я маю бажання розкрити тобі велику таємницю. Я знаю все, бо я Бевзь П’ятий, ваш найрозумніший. Я взагалі найрозумніший — і ваш, і їхній. Я — всіхній найрозумніший. Так що слухай мене, Зисиби.
— Слухаю, наш найрозумніший!
"Дивне ім’я — Зисиби, — подумав Антошка. — Що б воно значило?"
Той оповідав: — Ще коли Країною Суниць правив Бевзь Перший, один чаклун йому сказав: сюди прийдуть троє чужих дітей і принесуть різьблену гуцульську скриньку. У тій скриньці буде сонячний зайчик. Як тільки Оті Троє стануть на землю Країни Суниць, зайчик перетвориться на золоте яйце-райце. Ти зрозумів?
— Ніхто не розуміє того, що розуміє наш найрозумніший! Чики-брики!
— Молодець, Зисиби! Ти тішиш мене. Слухай добре..
У Антошки від хвилювання затремтіли ноги. Через це затремтів самовар на голові Жовтого солдата, і той притримав його руками. А то всі б попадали.
— Слухай! Хто розіб’є на Синій горі те яйце-райце, той здійснить своє найзаповітніше бажання.
Бевзь перевів дух, ліжко над Антощиною головою зарипіло з страшною силою. Коли воно стихло, Бевзь продовжив:
— Тільки спочатку треба посадити до чорної ями Отих Самих Трьох. Так сказав чаклун. Інакше яйце розіб’ють вони самі. Один з них уже там…
"Це — про мене", — подумав Антошка.
— А двоє інших опиняться там цієї ночі. Бо за справу взявся мій перший радник.
— Чики-брики!
— Дай мені суничної наливки… — стомлено зітхнув Бевзь.
Чути було, як він ковтав наливку — ніби у величезну бочку хтось відро за відром виплескував воду.
— Я розіб’ю яйце-райце, і всі діти в Країні Суниць стануть точнісінько такі, як ти, Зисиби! Вже не буде окремо хвальків, ябед, підлабузників і заздр. Кожен все це збере в собі. А гаї і ліси стануть обідрані й голі.
Зисиби затягнув "чики-брики".
— Ти справжній Зисиби! — сказав задоволено Бевзь. — Ти справжній Зразковий Стопроцентний Бевзик!
— Чики-брики! — знов підхопив Зисиби.
— І тоді все живе збиратиме суниці тільки для мене. Я щодня з’їдатиму гори суниць і зроблюся гладкий, як три… ні, як п’ять Бевзів!
"Він не вміє лічити більше як до п’яти, — подумав Антошка. — Тому і сам він П’ятий".
І враз хлопчик здогадався, чому отой писклявий носить таке дивне ім’я. Це так Бевзь П’ятий вимовляв літери ЗСБ, тобто — Зразковий Стопроцентний Бевзик. Зисиби!.. Одуріти можна! Та їхній Бевзь просто неграмотний!
Антошка нишком засміявся. Бевзь почув:
— А що це у мене під ліжком? Там не мусить нічого бути!
Хлопчик хотів швиденько причинити ляду і пригнутися, коли почув, що до кімнати несподівано хтось заскочив.
— Хто це? — перелякано скрикнув Бевзь. — Хто це? Як його сюди впустили?
— Як його сюди впустили?! — підхопив ЗСБ. І у відповідь — знайомий голос:
— Чики-брики! Це я, наш найрозумніший! Твій найперший радник!
— Не схожий! Зисиби, правда ж, він не схожий?
— Не схожий, наш найрозумніший! Чики-брики!
Антошка наважився підняти ляду вище і заглянути до кімнати. Він побачив таку жахливу потвору, що ледве не впав.
Потвора спробувала зігнутися, але в неї нічого не вийшло.