Змова безодні

Радій Полонський

Сторінка 9 з 15

Вона відчула, що її нерви заспокоюються, це було наче друге дихання, хотілося діяти.

— Ти занадто пильно придивляєшся до мене... І... до ще тут одної. — Торкнула його руку. — Не сердься. Коли б не це, ти б помітив, що на борту негаразд. Родіон щохвилини рветься дублювати Артура. Він нав’язує рішення, кричить на Мар’ю, ніби то його жінка, а не чиясь, порядкує, наче дійсний командир уже вмер або збожеволів. Ти знаєш цього скаженого рудого. Він терпить мовчки — та лиш до порогу. Тепер цей поріг став невисокий. Якщо вони зчепляться між собою...

— От бачиш, як твої нерви все перекрутили. Спати, спати, спати.

5

Джеф одірвав очі від вогників пульта, поглянув на годинник, на мить увімкнув екран. Антиракета ледве вміщувалася на ньому. Якщо не помилявся командир у визначенні класу цієї зброї, то її радіоконтактори увімкнуться завтра опівночі — тобто за півтори доби і кілька годин. І станеться ядерний вибух. Але це може статися й раніше.

Джеф знав, що за графіком після восьмої ранку спить тільки другий пілот Родіон, а решта зайнята ранковим туалетом, сніданням, роботою. На традиційний обмін ідеями зійдуться не раніше, як за півгодини. Та він не здивувався, коли почув, як клацнули двері і підлога відбила м’які кроки Родіона. Півголосно поздоровкалися. Джеф сказав:

— Земля мовчить. Артур через це не вирішив, коли стартуватиме Мар’я.

— Так. Найдоцільніше — сьогодні ввечері або завтра вранці, пізніше стане небезпечно.

— Мені неспокійно, Роді...

— Мені теж. Я думаю про Артура. — Родіон уповільнив _мову. Тепер він старанно добирав кожне слово. — У нього, розумієш, навальна воля. І вкрай виснажені нерви. Такі люди, як він, за подібних обставин зберігають силу, але втрачають здатність до розумного гальмування. Важка машина із зіпсованими гальмами — страшна річ. Що важча, то небезпечніша.

Джеф насторожено відказав:

— Я поки що не помітив нічого загрозливого.

— Руйнування моральної структури виявляється не просто. — Родіон ледь підвищив голос. — Джефе. Треба, щоб ми з тобою зберігали дієздатність щохвилини і до кінця. Ми повинні керувати подіями.

Родіон дихав голосно і ритмічно. Не озираючись, Джеф знав, що другий пілот працює біля еспандерів — з насолодою перекочує м’язами хвилі земного напруження, виламує своє довге кістляве тіло і напевне ж посміхається від задоволення.

Джеф зробив півоберта.

— Роді. Слухай. Про Артура ти мені домовляй до кінця, домовляй геть усе.

І в цю мить до Центрального відсіку зайшла Мар’я. Джефові перехопило подих. Родіон запитав:

— Що поробляє командир?

— Як завжди, — відказала Мар’я. — Обчислює. І Родіон пішов до Артура.

Мар’я нечутно підійшла до пульта. Джеф спрагло дивився на неї. То була не казка, а жива жінка — тільки промениста, тільки незвичайна, як марення ранньої юності, — вона кохала його. Джеф був приголомшений і розгублений. Але про це сказала вона:

— Я приголомшена і розгублена.

— Я теж, — видихнув Джеф.

— Як воно могло бути раніше, коли цього не було?

— Дивно, — сказав він. — Я працюю твоїми руками і дивлюся твоїми очима. Я навіть дихаю... дихаю так, ніби це ти. Розумієш?

— Розумію.

— Що б не сталося, якщо и померти... я помру із вдячністю до тебе. Що ти мене помітила. А ти житимеш за нас двох.

— Ти не помреш!

— Помру. Всі помруть. Це такий загальник: "Усі помремо". А воно ж і справді так.

— Тоді нехай я раніше. Це не загальник. Я не житиму після тебе.

— Раніше жила.

— А тепер не зможу. Це не загальник. Я хочу, щоб ти зрозумів. Це звичайна правда.

Джеф стривожився:

— Мар’е, схаменися. Ти відлітаєш на "Нейтрино".

— Я не полечу, невже ти досі цього не зрозумів!

— Лі спить?

— Я вимкнула пристрій. Вона спала довго і глибоко.

Прийшла пора — до відсіку одночасно з’явилися всі. Лі всілася на своє місце біля телескопа, але окуляр не чіпала. Вона була спокійна і навіть рум’яна. Без смаку і цікавості продовжила якусь свою думку:

— Одне із втілень смерті. Ота антиракета. Смерть — жінка. Мабуть, через це її так вперто шукають чоловіки. Чоловіки спочатку вигадують засоби знищення, а потім мужньо стають їхніми жертвами. Вони такі.

— Так їх, проклятущих, — пробурчав Артур.

— Якби суспільство складалося з самих чоловіків, — сказала Лі, — воно б давно загинуло в авантюрах і бійках.

Чорний Джеф гукнув від пульта:

— Хай вічно живе діалектична гармонія між чоловіками і жінками!

— ї ота наша приятелька, — мовила Лі, — теж жіночої статі. Хижачка. Нічний кошмар: страховисько підходить, а ви не можете зрушити з місця. У неї вираз мисливської уваги: нещадність і звіряче терпіння.

За монотонністю її голосу чулася пристрасть: Лі діставала втіху від самокатування. Здавалося, що вчорашня криза минулася.

Командир сидів у кріслі, спершись ліктями на коліна. Ніби й не бачив людей — мовчав. А Джеф потягнувся біля пульта, хруснувши могутніми плечима:

— Х-хе-хе-хе-хе! Нас мордує в цьому просторі, як вошу в океані.

Мар’я гидливо скривилася:

— Ну й порівняння!

— Сила порівняння-не в красі, а в емоційності.

— От і порівнюй себе з чим хочеш, — сказала Лі.

— Себе я порівняв би із шимпанзе, якого вивчили водити автомобіль.

— А Родіона? — сумно усміхнулася Мар’я.

— Родіон схожий на комету, у якої більше прозорого хвоста, ніж твердої голови.

Родіон лунко прокашлявся і запитав:

— Лі?

— Зіпсований будильник.

Всі засміялися. Джеф додав, не чекаючи запитання:

— Артур — це репаний валун, котрий уявив себе планетою.

Командир посміхнувся.

— А Мар’я?

— Мар’я? Не знаю...

— Несправедливо, — проголосила Лі. — Кажи, хто Мар’я.

— Трояндовий бульйон. Сказав і сам злякався.

Артур і Лі тихенько засміялися. Потім перезирнулися і засміялися голосно. Все голосніше й голосніше, і вже вони реготалися на все горло. Артур відкидав голову, виблискував одразу всіма зубами, трусив у повітрі кулаками, наче закликав якогось бога, і регіт його нагадував ревіння старого моржа. Лі верещала, очі струмували сльозами, вона силкувалася щось мурмотіти, та їй вдавалося тільки нерозбірливе белькотіння й зойкання... Це було моторошно.

Мар’я кричала:

— Припиніть негайно! — та її не чули, і вона шепотіла: — Які вони виснажені, які ж вони знесилені...

Тоді Родіон ступив до пульта і через Джефове плече натиснув кнопку тривоги; набираючи сили, по всіх відсіках заголосили дзвоники. Сміх миттю згас. Командир, засапаний і знічений, швидко вимкнув тривогу, похмуро зиркнув на другого пілота:

— Навіщо? Для чого? Родіон витримав його погляд:

— Командире, я це зробив ненароком.

Артур насупився, через силу виструнчився, проголосив у простір перед собою:

— "Нейтрино" стартуватиме тієї ж миті, як ми одержимо думку Землі з .цього приводу. Якщо відповіді не буде до восьмої ранку — мала ракета все одно полетить. На її борту буде Джеф, а не Мар’я.

Впала така тиша, ніби на цілий Всесвіт не було іншого звуку, як гудіння йонних прискорювачів. Людям здавалося, що можна почути, як моргають вогники на пульті.

Зухвалим громом здалося зітхання Мар’ї; нараз безодню виповнив голос командира:

— Джеф — єдина людина серед нас, що здатна долетіти до Землі у малій ракеті, не скалічивши собі психіки. Але й він матиме тільки половину шансів. Будь-хто інший— менше за половину. Рішення остаточне. Джефе, здай вахту Родіонові.

Той мовчки підкорився. Він був вкрай розгублений — стримів посеред салону чорною верствою і тільки блимав білками очей.

Мар’я сказала тихо:

— Це тверезе розумне рішення.

Хто зна, яким би вибухом обернулося хвилинне заціпеніння Джефа, коли б не пролунав сигнал над пультом та не спалахнули вогники: говорить Земля! І вже оператор Джеф вмостився поруч із пультом біля своєї апаратури, а ще за мить усі почули:

— "Небо! Небо! Я — Земля! Я — Земля!"

І Джеф відказав:

— Земля! Земля! Я — Небо! Я — Небо! Слухаємо вас! Цього разу база дещо розкопала. На Землі з’ясували, що тридцять років тому одна держава, на порушення міжнародних угод, збудувала кілька зразків космічної зброї, зокрема антиракету наддалекої дії із самонаведенням і потужним прискорювачем. Військові запустили її, щоб випробувати на одному із старих покинутих космічних об’єктів, але антиракета вийшла з-під контролю і зникла в просторі. Тоді порушники знищили геть усю документацію, пов язану із цим апаратом, щоб на Землі не лишилося й згадки про їхній злочин. Так споконвіку чинили всі злочинці, і споконвіку їм це не вдавалося, бо людське діяння, навіть злочинне, не може не лишити по собі сліду. Інтернаціональний Комітет рятування "Сонячного" (ІКРС) знайшов старезного генерала у відставці, який згадав антиракету і навіть деякі подробиці її запуску, але безнадійно забув технічні характеристики. Крізь вихори Всесвіту чулося:

— Ми радимо "Сонячному" випробувати третій варіант, себто вивести "Нейтрино" у простір без вантажу ї спробувати перейняти увагу антиракети на нього. Є підстави гадати, що технічний рівень порушників не дозволяв розв’язати питання про порівняння мас і вибірковість цілі. ІКРС просить "Сонячний" вийти на зв’язок відразу після закінчення спроби.

Артур сказав:

— Починаймо.

Ця робота була сповнена змісту і натхнення. Чорний Джеф, зігнувшись удвоє, перший пірнув у овальні дверцята шлюзової камери, Артур вихопив із стінної шафи плескату валізу з контрольним приладдям. Він був збуджений і рвучкий, рожевий і полум’яний, а в руках мерехтіло молодече завзяття, дещо скуте тренованою волею.

Мар’я стежила за Артуром із сумною ласкою. Вони прожили разом близько трьох років, останній з них — у безодні. Він знав її ще дівчинкою, ніжно піклувався про неї, а вона охоче приймала ті турботи, бо одвіку губилася в реальнім житті з його безліччю практичних загадок, бо її реальність існувала в книгах і високих помислах. Вона була добра й ласкава, і віддалася за нього через те, що була йому життєво, конче потрібна.

Дітей не мали — готувалися до польоту. Вона скінчила факультет космічної біології й медицини, а він на той час уже мав за плечима досвід і репутацію одного з кращих космольотчиків планети. На одній із позаземних станцій Артур уперше зустрів Лі і потім жартома ставив за приклад млявій своїй дружині енергійного вибухового яланетолога.

Був у їхньому житті незатишний куток, куди обоє воліли не заглядати: Артурові батьки відверто не любили невістку.

9 10 11 12 13 14 15