— Не треба рятувати кохання, яке вмерло... отут. Воно не воскресне ніколи. І не треба, бо є нове. Воно народилося під тінню антиракети. Мабуть, воно не зможе вмерти.
Артур мовчки підвівся і відійшов до пульта. Джеф рушив контролювати побутову апаратуру. До каюти, де він порався, прослизнула Мар’я. Ледве причинила двері — не втерпіла, кинулася йому на шию.
— Я ж казала, коханий! Я ж не вірила...
Він узяв її за лікті, підняв. Вона сміялася від щастя. Золотаве волосся лягло на чорне обличчя і переплуталося з антрацитовими кучерями. Вона терлася щоками об його щоку:
— Дивись, щоб ти мені наснився! Щоб ти мені весь час снився. Ми тепер будемо бачитися тільки раз на місяць. Я й так знаю: ти мені будеш снитися весь час. Правда?
Жінки в коханні легше знаходять слова. Чорний Джеф мугикав, ловив ротом її волосся і все намагався поцілувати десь біля вуха.
Родіон квапив. Лі лягла першою. Мар’я охопила її легким паском, поцілувала й увімкнула апарат. Жінка заплющила очі.
— Ходи, Артуре, — сказав Джеф у Центральному.
— Іди й лягай.
— Гаразд. Добраніч, хлопці! — Джеф потиснув кістляву Родіонову руку, кивнув Артурові, і той ледь ворухнув червоною головою.
Мар’я провела Джефа до спальні, той скочив на койку і змовницьки підморгнув:
— Знаєш, я т,рохи зажду, нехай Артур...
Вона кивнула. Унизу рівно дихала Лі. Мар’я повернулася до Центрального.
— Артуре? Ходи, я зроблю, що треба.
— Я сам зроблю, що треба.
— Ти ж знаєш, що це мій обов’язок.
— Укладай другого пілота і лягай сама.
— Я ляжу останній, — мовив Родіон. — Ми не маємо часу. Іди з Мар’єю.
Артур засміявся:
— Іти й лягати. Наказуєш! Ти не мав підстав для Загальної ради. Командир "Сонячного", законний командир, затверджений Землею, — це я. І більш ніхто. Тобі і Мар’ї я наказую негайно укладатися в анабіоз, а про себе я подбаю, коли переконаюся, що на борту все в нормі. Відповідальність за вас усіх людство поклало на мене. Воно ‘знало, що робить. Воно не вперше на мене покладається. І я його не підведу. Я маю можливість і право в корені нищити будь-які зазіхання на владу командира корабля. Ти чуєш? Ви обоє — чуєте?
Він розпалявся і напружувався, просто таки наливався напруженням на їхніх очах. Губи стали як дерев’яні, рухи уповільнилися, голос піднісся і тримався на підвищеній ноті: •
— Я не дозволю вам забути, хто я тут серед вас і що я зробив для вас усіх і для людства. Мені, гмені людство буде вдячне за цю експедицію, за її успіх, за мою волю і вміння передбачати події. Я наказав: негайно укладатися, а ви знаєте, що мої накази акумулюють найвищий космічний досвід, найвищу мудрість хвилини. Укладатися!
Родіон і Мар’я думали, що ось воно — сталося: відмовили гальма найтяжчої і найсильнішої волі. І вони мовчали, виструнчившись. Вони з подивом, недовір’ям, відразою відчували у собі настійне бажання підкоритися командирові. Мар’я навіть зробила крок до дверей і благально зиркнула на Родіона. Той через силу відірвав погляд від Артура, перевів його на пульт і підійшов до пульта сам.
— Лягай, Артуре, — сказав глухо, не озираючись.
Артур втішено мугикнув — як загарчав. Мар’я схлипнула, і нараз м’який її голос затремтів від твердості:
— Ти ж знаєш, що я нізащо не погоджуся, щоб ти залишився без контролю. Лягай...
Артур металево продзвенів:
— Я чекаю.
— Джеф заснув? — діловито запитав Родіон.
— Ні.
— Ні-і?! — перепитав Артур. — Он як: змова! Проти командира?
Родіон натиснув кнопку виклику, у проймі дверей з’явився Чорний Джеф, вайлуватий і могутній, трохи здивований. Родіон сповістив: .
— Артур відмовляється укладатися. За півгодини автоматика почне працювати.
Джеф кивнув із розумінням. І тоді вони обидва, жилавий і сухий, як дубове коріння, Родіон та здоровенний, вив’язаний із чорних м’язів Джеф наблизилися до Артура. Той похилив голову, як бугай. Похмуро запитав:
— Навкулачки?
— Якщо треба буде! — відказав Джеф.
— Ви обрали насильство! Над командиром. Розумієте?
— Якщо це треба для всїх.
— Зі мною не так легко впоратися... — Артур зігнув ноги в колінах, здаля зиркнув на пульт, ніби збирався туди стрибнути.
Родіон заступив йому шлях. Сказав нетерпляче:
— Ми впораємось.
Артур різко стенув головою, лють ворушила його обличчям — підборіддям, складками на рожевих щоках, рудими бровами.
— Ходи зі мною... — мовила Мар’я і взяла його за руку.
І він враз обм’якнув. Вона одвела його до їхньої каюти. Він заліз на койку. Родіон і Джеф стояли у дверях і дивилися. Мар’я пристебнула пасок. Клекотіння вирвалося з Артурового горла, він накрив долонями обличчя. Плакав безслізно і насилу виштовхував із себе:
— Я завжди боявся смерті... Я знав, що не зумію вмерти з гідністю...
— Ніхто не вмре, — сказала Мар’я і увімкнула апарат. Обернулася до тих двох, показала очима на свою койку під Артуровою: — Я зостаюся тут. На добраніч.
Поцілувала Родіона і на мить припала до Джефа. Чоловіки вийшли. Родіон стис Джефові руку:
— Прощавай, хлопче. Тримайся так, як ти тримаєшся. Не згадуй лихом.
— Ти ніби навіки... — ласкаво пробурмотів Джеф.
Вони обійнялися.
— Іди-іди... — Родіон підштовхнув його до спальні.
Лишився сам. Підійшов до столу, написав на аркуші паперу: "Будь ласка, увімкніть звукозапис на пульті. Маю дещо сказати".
Потім увімкнув апарат, говорив тихо, щоб не вчувалося хвилювання: ¦
— Дорогі мої дівчата і хлопці! Земля і ми не врахували однієї обставини. Коли ми підняли "Сонячний" з Церери, від поштовху тріснула одна з кисневих цистерн. Я зважив на можливості регенерації атмосфери із наявними запасами рідкого кисню. Висновок такий: на чотирьох вистачить, на п’ятьох — ні. Вихід один. Даруйте, що не сказав відразу. Я вийду у скафандрі. Ви підете в бік Сонця, а я назустріч антиракеті. Я почекаю, поки "Сонячний" відійде на безпечну відстань. Кінець мій буде легкий і миттєвий. І Сонячна система буде звільнена від цієї нечисті.
Родіон на мить заглибився в себе, потім стрепенувся, глянув на годинника.
— Командування кораблем природно повертається до Артура, а заступником його стає Джеф. Мар’є, ти зумієш усе, що треба, я про тебе дуже високої думки. Артуре, нервові можливості людини піддаються розвиткові й загартуванню. Можливо, тобі доведеться кілька років утримуваться від польотів. Лі, я спокійний за тебе, але слухайся поки що Мар’ю, а на Землі зорієнтуєшся у своїй долі сама. Ну, що ж іще? Прошу вас, друзі мої щирі, перекажіть моєму синові, щоб недовго тужив за батьком, а коли матиме дітей, моїх онуків, нехай розповість їм про діда й бабу все те, що йому здається вартим уваги. Якби я дожив до онуків, я б їх любив. Певно, такий вік. Прощавайте, люди. Прощавай, синку.
Після цього Родіон обійшов спальні. Джеф і Лі спали міцно. Родіон торкнувся долонею чорного обличчя друга, кивнув смаглій жінці, а в каюті навпроти він був довше. Артур спав усе ще неспокійно, здригався і плямкав губами. Мар’я була світла і тиха. Родіон не знав, що вона завжди так спить — стає схожою на світло Місяця. Він опустився на коліна поруч із койкою і взяв Мар’ю за руку.
— Ну от, біленька... А ти казала, що я тебе недолюблюю. Я завжди був необ’єктивним, дівчинко.
Говорив уголос, бо вже й від себе не крився, а люди були відділені непроникною завісою штучного сну.
— Особливо коли я наполягав, щоб ти летіла у "Нейтрино". Заспокоював себе доброю аргументацією, а сам... був такий необ’єктивний! Я не мав права називати твоє ім’я. Мусив мовчати! Якби був бог, я б сказав, що він нас із тобою задумав одне для одного як мужа і жону. Тільки ти прийшла в моє життя занадто пізно, дівчинко, і я був би щасливий мати дочку, схожу на тебе. Залишайся щаслива з Джефом, дівчинко моя...
Він устав із колін, нахилився і поцілував Мар’ю в губи. Подивився, постояв над нею і поцілував ще раз. Потім вийшов.
Час танув.
Родіон востаннє підійшов до пульта і поставив кораблеві останнє завдання: випустити його через шлюзову камеру.
Не лишив собі ані хвилини на роздуми. Тільки-но прочинилися дверцята камери, як пірнув туди. В камері засвітилося світло. Родіон одягнув скафандр. Процедура була розрахована — вона зайняла чотири хвилини. Із клацанням опустилося прозоре забороло, увімкнулося живлення, шкіра скафандра заворушилася, піднята внутрішнім тиском, по спині, грудях, руках і ногах розтеклося тепло.
Внутрішні дверцята вернулися в отвір, старанно вмостилися в ньому. І тієї ж миті — знайомий звук: ніби людина спробувала свій голос на найвищій ноті, та за хвилю скотилася на низи і закінчила-коротким видихом. То прочинилися зовнішні двері, і повітря із шлюзової камери вирвалося у простір.
Двері розчинилися.
— А навіщо мені виходити? — сказав Родіон. — Я б міг умерти й тут, у камері, а дівчата й хлопці привезли б моє тіло додому. А вдома мене б поховали з музикою і почестями. Добре б!
Неподалік "Сонячного" висіла антиракета; Родіон уперше дивився на неї. неозброєним оком. Він ступив у безодню. Вийняв з кобури рушійний пістолет, натиснув гашетку. Газовий струмінь ударив із дула, Родіона понесло...
Потім він повис, дбаючи, аби верх і низ не мінялися місцями. Хотів стабілізованого світовідчування.
Під ним розверзлася зоряна безодня: там були дві ракети — рідний коник-стрибунець під парасолькою (приголомшуюча естетика вивершеної доцільності) і кілометра за два від нього — куца машинерія із оголеною боєголів-кою: в ній теж була вивершеність — руйнівництва і спотвореного жорстокістю людського генія.
— Як вони близько, — сказав Родіон. — "Сонячний", ну ж бо, тікай від цієї мадам!
Він підніс пістолет над головою і за кілька секунд опинився поруч із антиракетою. Узявся за стрижень уздовж металевого циліндра і одразу відчув тягу.
— Ви не проти, мадам, що я трохи проїдуся?
"Сонячний" здавався нерухомим і був недалеко, та
Родіон вже зостався сам. Один. В остаточному розумінні. Трохи збоку корабля в чорноті сяяло невелике Сонце. Щоб дивитися на нього, треба було опустити на забороло щиток світофільтру. Ще лівіше він бачив Землю. Маленька голуба зірочка, Родіонові навіть здалося, що неподалік від неї вирізнюється світла порошинка Місяця.
Під "Сонячним" пливла хмарка голубого мерехтіння: працювали йонні прискорювачі, що імітували слабку гравітацію. Така сама хмаринка бігла за антиракетою.
Ось воно...